31
Іван Корсак
Максим ще навіть не розплющив очей, він просто боявся зробити це, але вже себе усвідомлював: я мислю, отже, здається, існую – ворухнулася перша, зовсім квола якась, хистка і непевна думка; оточуючий світ у свідомість приходив звуками.
А звуки ті були знайомі і незнайомі, то чувся пташиний спів, але птахів, невідомих досі йому: тенькнув легенько, пролунав тихий подзвін, наче тонку молоду крижинку розбили об щойно умерзлу землю, то дзюрчав і хвилював, як може хіба обезсиленого і змученого спекою немилосердною та невтолимою спрагою мандрівника в пустелі хвилювати дзюрчання близького вже прохолодного джерела, десь раптом по тому звучить веселий посвист, хвацький такий, смішливий, а ще згодом з тендітної пташиної горлянки виривалася розлога пісня, яка навіть втомлену і зранену душу лікувала та умиротворювала.
То істинно райський спів, немає такого на цьому світі, подумав Максим без найменшого сумніву, що помер, але ж хіба з його гріхами для нього можливий рай?
І тут пролунав ще один голос, хриплий якийсь, гугнявий і прокурений:
– Мать твою, перемать, у кості і ребра, печінку і селезінку, серце і нирки, шлунок і кишки, вздовж і впоперек твою, перемать…
Напуджений Максим розплющив нарешті очі.
На сусідньому біля нього ліжку сидів немолодий чоловік, з пожовтілими від тютюну пишними вусами, він невправно однією рукою бинтував лікоть другої і безперестану лаявся: неспішно говорив, на розспів, старанно перебираючи всі органи і частинки людського тіла, від п’ят до маківки, час від часу спинявся, щоправда, немов вагаючись, а чи раптом чого не забув або проминув ненароком; у тому сиплому прокуреному речитативі сусіда було стільки ж завзятості та високої одержимості, як і в пташиних виспівах, що вривалися крізь прочинене вікно.
– Де я? – вирвалося мимохіть у Максима.
– В жопе, – перервали речитатив на мить пожовтілі вуса. – А именуют ее госпиталем – здесь шашлычное мясо собрали со всех полей. Тебя то зовут как?
– Григорієм… Гришка я, – перемкнувся поспішно на російську Максим, бо мав би тим грибом стати, у чий втрапив кошіль. І він знову заплющив очі, аби втямити та розібратися, як повестися у тому кошелі і що йому діяти.
На хвилю від розмірковувань відірвав лікарський обхід, двоє лікарів мало не впідбіги йшли повз ряди поранених та захворілих – теж люди нещасні, хоч не в окопах та на батареях, але і їм стачає, подумалося Максимові.
Нашвидкуруч оглянувши його, вони перезирнулися, молодший віком із них тільки головою крутнув, здогадавшись, напевно, про діагноз, а старший попрохав:
– Пройди сам наступні ряди, а я хоч листа відпишу додому. Бо ще не присідав другу добу – до поранених додалися хворі на холеру і чуму.
Він писав на тумбочці поряд швидко і нервово, краєм ока Максим за ним непомітно спостерігав, і по тому, як мінявся вираз його посірілого обличчя, нескладно було зрозуміти, що в писаному небагато втішливого. Раптом щось гримнуло, трясонуло стіни і стелю, посипалася на голови штукатурка і десь у кінці будівлі знявся зойк і болісний стогін.
– У флігель влучила ворожа наволоч! – лайнувся лікар і метнувся на крик.
Більше стін не трясло, тож Максим дістав рукою недописаного листа, швидко побіг очима вздовж нервових кривих рядків.
«Как наша жизнь, спрашиваете?
Ежечасно у нас является какая-нибудь новость: вот то и то произошло; такая-то часть войска спешит к нам на помощь; такое-то затевается дело; тот или другой умер от ран в госпитале; тому или другому оторвало ногу или руку: не правда ли, какая полная разнообразия и живых свежих впечатлений жизнь? А ведь едва ли кто-нибудь позавидует нашей жизни!
Госпитали в жалком положении: у нас нет даже перевязочных средств; после дела 24 октября они совершенно истощились, и случись еще другое (чего Боже сохрани) такое сражение, пришлось бы драть солдатское белье на перевязки.
Госпитали, полковые лазареты завалены ранеными и больными. Начала показываться холера. Войска прибывает, потери, при ежедневной борьбе, увеличиваются; подвижных госпиталей армия не имеет. Трудное положение войск!
Сердце разрывалось, глядя на этих несчастных и на обстановку их госпитальной жизни. Больных и раненых, как сельдей в бочонке. Они – в своем платье и белье грязном, облитом кровью, запачканном до величайшей степени; люди не бриты, не мыты, многие не более одного раза перевязаны; лежат на нарах; их изголовье – мундир; подстилка – суконные штаны – у кого таковые уцелели, а многие лежат и без подстилки; покрышка многих раненых и больных – неизменная шинель. Вместе с легко ранеными лежат многие тяжело раненые, безнадежно больные, умирающие.
Какой воздух в этих палатах! Здоровый сделается больным, так и давит он легкие, так и поражает свежего человека! И эти госпитали в таком положении теперь, когда значительные транспорты больных и раненых отправили вглубь. Сколько раненых оставалось по два дни без пищи, без глотка вина для подкрепления истощенных сил, не говорю, что многие долго оставались без наложения правильным образом перевязки на их раны, надлежаще очищенные медиком.
Многие раненые умерли, не сделав известными своих имен ни медицинскому, ни госпитальному начальству, и их хоронили, не зная не только, кого хоронят, но часто не зная даже к какому полку или команде принадлежал умерший, потому что во время дела многих доставили в госпиталь даже без верхней одежды, которую, при торопливости медиков перевязочного пункта, разрывали на части на раненом, чтобы скорее обнажить пораженное место и остановить кровотечение, либо сделать ампутацию.
Нет медиков, нет фельдшеров, а без них разве можно устроить госпитали? Например, на тысячу и более человек больных и раненых один медик, один или два фельдшера, – что они могут сделать? В течение дня они едва ли имеют возможность обойти всех пациентов, не говорю – переменить перевязки, с тою тщательностью, какой требует уход за раною».
А як вляглося усе після вибуху ядра, стишилося навкруги, очунялий трішки Максим попитав сусіда з пожовтілими вусами, поставив йому те ж запитання, з якого лікар починав лист додому.
– Непогано живемо, перемать у печінку і селезінку, душу і серце, – відказали неспішно вуса. – На околиці міста вирили ями – в одну трупи звідси відвозять і скидають, як дрова, а в другу – відірвані ноги чи руки, ще там щось і загрібають просто у землю. Невипадково «скидами» їх так і назвали…
– Хай вже людина – звір, – повернувсь до Максима інший сусід із перебинтованим обличчям, в якого лише око одне і ніс з-під бинтів визирали. – Он коні, кажуть, не тільки об’їли солому й комиш зі стріх навкруги, вже гриви й хвости одне одному об’їдають.
– А ти думаєш, перемать його навприсядки, солдатові у строю легше? Дадуть трьохденний запас, жменю нещасну тих сухарів, потовче їх солдат в порошок і носить у вузлику до останнього, коли вже несила голод терпіти.
Максим читав про ті вузлики в одній французькій газеті, вона, не задаючи вельми собі труда відрізнити землю від хліба, писала про високий патріотизм російського вояка, в якого навіть у мертвого знаходили вузлик із жменею чорної рідної землі.
А ще Максимові пригадалася з оповіді Чайковського талановита дипломатія князя Меншикова, коли війну ще можна було відвернути, як гречно Меншиков тоді привітав султана Високої Порти, володаря імперії, що розкинулася на трьох континентах.