Наталя

Микола Костомаров

Из народного предания

Не осіння буря ope

Ковбанями синє море;

Трьох народов страшна сила

В Крим по морю навалила.

Ідуть чутки лиховісні;

Ліс гармат, ручниць подвижний

Руське царство висилає,

Полк за полком поспішає

З дону, з Волги, з Московщини,

Із Уралу, з України…

І на бенкет той кровавий

Поспіша Івась чорнявий.

Ой і де він опиниться,

Ой і що з їм зострінеться?

Альма з славним Інкерманом,

Севастополь з твердим станом…

Дома ж любка, дома краля,

Зарученая Наталя.

Чиста дівочая душа;

Вона впова на небеса,

Її молитва щира:

У їй дитяча віра.

Твердить Наталя: «Благ Госпидь,

Хранить убогих і сиріт:

Повернеться миленький,

Живий і здоровенький».

Промчався рік. Од молодця

Нема листочка, і дівча

Од горя з личка спало:

– Пропало, все пропало! –

Не чув молитв дівочих Біг.

Чорнявий, певне, десь поліг

У полі коло моря.

Наталі тяжке горе!

Втіка людей, всякчас сама;

Нема розваги їй, нема,

Нема і не настане…

Серденько марно зв’яне.

Противний став їй білий світ

І рідної сім’ї привіт.

Все плаче та ридає,

На Бога нарікає!

Дурно матінка Наталю

Розважала, вговоряла:

– Донько моя! Схаменися!

Богу, донько, покорися!

Терпи, серце, тую долю,

Яку дасть небесна воля;

Бо хто терпить – буде в раю,

А упартих Бог карає!

– Хай карає як він знає.

Гірше вже не покарає.

Мені в раю вічна мука

І з милесеньким розлука.

Мені рай – з миленьким жити,

Хоч би й муки з ним ділити!

– Донько, донько, схаменися!

Богу щиро помолися!

– Що молитва! Мамо, мамо!

Бог сміється над сльозами! –

Так безумная Наталя

Дурне слово промовляла!

Уже вечірньої зорі

Погасло світло, з-за гори

Встав місяць повновидий:

Всім час прийшов спочити!

Не спить Наталочка одна,

Сидить небога у вікна.

Крізь гілля місяць світе.

Ось по шляху щось їде!

Земля гудить і стугонить;

Вітрець по листях шелестить;

Хтось їде-поспішає,

До двора привертає.

Наталя слуха – клямка брязь!

Ввійшло в світлицю… Хто ж? Івась!

Од радості Наталя

Аж трохи не упала!

– Немає часу – не питай!..

На шлюб зо мною поспішай,

Не буде нам розлуки! –

Виходять – дав їй руку,

Рука холодна та важка.

Там кінь стоїть у рундука:

Чорніший він од ночі,

Огнем палають очі!

Милий милу обіймає,

На сіделечко сажає.

Кінь із місця, кінь з воріт,

Кінь стрибає, кінь летить…

Зверху чорний ворон в’ється,

Вихром кінь баский несеться,

Скоком скік через балки,

Через ріки й байраки.

Копитами туп, туп, туп!

Ворон кряче: «Труп, труп, труп!»

Милий пісеньку співає,

Наталочку розважає.

– Місяць світить ясно, ясно,

Мертвий їде страшно, страшно,

Чи не боїшся ти, дівочко,

Наталочко, коханочко?

– Чого ж мені боятися,

Що я їду вінчатися?

– Вінчатись справді їдем ми,

Там різних матерей сини,

Зійшлись весільні гості –

Постукують їх кості!

Яких не буде в нас бояр…

Москалик, грек, араб, болгар,

Француз, і англичанин,

І турчин, і татарин!

Гей, коню, гей, не одставай!

Гей, коню-коню! поспівай!

Вже північ настигає –

Ось півень заспіває…

Ще триста верст… – І кінь летить…

– Швидчіш, бистріш… – Земля дрижить,

Ізбоку ліс меріє;

Ось у лісу щось виє…

– Хто виє там? Я знаю вас!

Не кваптесь – ні! Не в добрий час!

Не буде вам похмілля

Із нашого весілля.

Других, голінних, позову,

Дідів чубатих назову,

А ви собі лежіте

Та солонці глижіте!

– Місяць світе ясно, ясно,

Мертвий іде страшно, страшно!

Чи не боїшся ти, дівочко,

Наталочко, коханочко?

– Чого ж мені боятися,

Що я їду вінчатися? –

Зверху чорний ворон в’ється,

Вихром кінь баский несеться,

Копитами топ! топ! топ!

Ворон кряче: «Гроб! гроб! гроб!»

Там управо залеліло –

То дніпровські ясні хвилі,

Там Хортиця – місце гоже,

Місце славне, Запороже!

Там козацькі душі в’ються…

І в проміннях місяченька

Кохаються козаченьки!

– Чуйте, чуйте! Кряче крук!

Поздравляйте! Іде внук!

Здоров, внуче, в ріднім полі,

Ти поліг в Севастополі:

Слава тобі! Слава всім,

Слава внукам од дідів!

– Степовики і лугарі,

Січовики богатирі,

Привіт вам, честь і слава,

Дідам од внуків слава!

Летіть, летіть за мною вслід,

Весільний буде вам обід;

До внука веселиться,

Бо їде внук жениться!

Гай, гай, чи все ж ви ще такі,

Які були – степовики?

Он, справді, і могила

Вас ще не випрямила!

Чи ще лякаєтесь жінок?

Не всяка жінка – сірий вовк.

Ну ж, ну ж, швидчіш за мною

Поштивою гурбою!

Гей, коню, швидше – гоп, гоп, гоп!

А от і славний Перекоп!

Синіє Чорне море:

От скоро, серце, скоро!

От Альма кров’ю підлилась,

А там в руїнах простяглась

Кривавая водополь –

То славний Севастополь!

Ой став місяць примеркати,

Став кінь чорний приставати.

– Не бійсь, не бійсь, Наталочко,

Дівчинонько, коханочко!

Чого тобі боятися,

Що ти їдеш вінчатися?

Ти моя тепер довіку! –

Крикнув півень: «Кукуріку!»

Гульк! ізникло все… І стало

Як нічого не бувало!

Перед нею у могилі

Лежить милий почорнілий,

Коло його трупи й кості –

То його весільні гості:

На Наталі позирають,

До Наталі промовляють:

– А що, а що, Наталочко!

– А що, а що, коханочко?

Чого тобі боятися?

Приїхала вінчатися!

Примітки

Вперше надруковано за автографом, знайденим 1886 року в паперах Г. Н. Мордовцевої (Пасхалової), у виданні: Литературное наследие… H. И. Костомарова. – С. 231 – 237.

Дата в автографі: «1885».

Подається за першодруком.

Немецкое предание, в котором народная песня внушила Бюргеру мысль написать свою «Ленору», существует и у нас. Стихи, напечатанные курсивом, взяты из народной песни. Я отнес это предание к самому свежему историческому событию – осаде Севастополя англичанами и французами. – Приміт. М. Костомарова.

Альма – річка на заході Кримського півострова, де в битві 20 вересня 1854 р. російські війська були розбиті.

Інкерман – місто в Криму, де російське військо зазнало поразки 5 листопада 1854 року.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 142 – 146.