Дід-пасішник
Микола Костомаров
А. П. Рославскому
Під яблонню зеленою хлоп’ята сидять,
А вколо їх меж листями та бджоли гудять,
І дід посередині на кобзоньці грає
І старую пісеньку молодцям співає;
І жодний не рушиться: всі очі встромили
На діда; всі слухають, буцім оніміли!
Співає дідусь і внуку і сину,
Співає дідусь про стару годину!
Було колись – між всіма городами
Старий наш город Київ чепуривсь,
Із банями, над ясними хрестами
У славному Дніпрі-ріці лиснівсь;
Там в теремах князі бенкетовали,
А піснярі про їх діла співали.
Було колись: вкраїнську ясну долю
Розшарпали недобрії брати;
Було колись: недолю і неволю
К нам принесли татарськії орди;
Із Києва зробили попелище,
І запустів наш край, як гробовище.
Було колись: завзятий гайдамака
В степах широких вітри впереджав;
Без ласки він, обшарпаний бурлака,
До смерті все сусіднє забивав.
Але недовго парубки тулялись:
Господь поміг – вони угамувались.
Було колись: Латинщина-попівна
Ввійшла до нас: прийшлося всім хворать!
Нас налигала Польща супротивна,
І стидко-бридко роки ті згадать:
Святі церкви усі були замкнуті,
І бідні люде мерли без покути.
Було колись: Хмельницький з козаками
Бездольную Вкраїну визволяв,
І усівав свої степи костями,
І самій Польщі тусана давав:
Король, пани Потоцькі, Вишневецькі,
Затуркані, скакали по-німецьки.
Було колись: недоля вмудровалась,
І знову лях жахнутий одлигнув;
Вкраїна вп’ять була заколихалась,
І вп’ять було нас ворог надавнув.
Московський цар за бідних уступився
І за своїх дітей з ляхами бився.
Було колись: Петро наш ім’янитий
Хмельницького волення допевняв
І, як той звір, увесь в крові облитий,
З поганцями Вкраїну рабовав:
Хотів в ставу позбави і недолі
Нагибать скарб слабоди і визволу!
Було колись: як чайка луговая,
Що при дорозі вивела дітей
(Жнива прийшли, вона кружком літає:
Кигиче, мов прохається в людей),
Вперед і взад, все тілько лихо бачить, –
І вдень і вніч Вкраїна наша плачеть.
Було колись: лукавий наш Мазепа,
Чьє мення вам тепера й гидь і страсть,
Заворушивсь, – та й піднялась халепа:
Поквапились добуть або пропасть!
Але Полтаву наші поминають,
А гетьмана глумують, проклинають.
Було колись: Павло наш не злякався:
Перед царем як гетьман різво став
І думку ту повідать не вбоявся,
Що, як дитя, у мислі годовав;
І він знудивсь, на чужині з’єднанний;
За ним – він був українець останній.
Блідніє наш дідусенько: голос ізмінився,
Як липонька підцюкана, набік похилився;
І кобзонька додолоньку з брязгом покотилася,
І пісенька неспітая у вітрі розлетілася!
Примітки
А. П. Рославскому. – Рославський-Петровський Олександр Петрович (1816 – 1872) – професор Харківського університету, статистик, історик, близький знайомий Костомарова, з яким вони кілька років жили на одній квартирі. Пізніше – ректор університету.
…недолю і неволю // К нам принесли татарськії орди… – монголо-татарські орди, очолені Батиєм (Бату-ханом, онуком Чингіз-хана), протягом 1237 – 1240 рр. завоювали Русь; Київ захоплено й по-варварськи зруйновано 1240 р.
Нас налигала Польша супротивна… – українські й білоруські землі, які з XIII – XIV ст. були у складі Великого князівства Литовського, опинилися під гнітом шляхетської Польщі з 1569 p., коли Литва й Польща уклали Люблінську унію, утворивши єдину державу – Річ Посполиту.
Хмельницький з козаками // Бездольную Вкраїну визволяв… – йдеться про народно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького в середині XVII ст.
Король, пани Потоцькі, Вишневецькі затуркані… – польський король Ян II Казимир змушений був у листопаді 1648 р. укласти мир з Б. Хмельницьким, війська якого оточили м. Замостя. Під Жовтими Водами у 1648 р. загинув С. Потоцький, син коронного гетьмана М. Потоцького; а сам коронний гетьман у результаті поразки під Корсунем (травень 1648 р.) опинився в полоні у перекопського мурзи Тугай-бея. Вишневецькі – український магнатський рід, що на початку XVII ст. покатоличився й спольщився. Ярема Вишневецький (1612 – 1651), який із своїми надвірними загонами люто розправлявся з повсталими, був розбитий М. Кривоносом під Старокостянтиновом.
Московський цар за бідних уступився // І за своїх дітей з ляхами бився. – Після Переяславської угоди про возз’єднання України з Російською державою спільні українські й російські війська завдали шляхті й Туреччині низку поразок, результатом чого було укладення перемир’я Росії з Польщею – т. зв. Віленська комісія (1656).
…Петро наш ім’янитий… – до імені Петра додано авторське посилання – «Заднепровский гетман Петро Дорошенко», якого поет осуджує за союз із турками й кримськими татарами, що був негідним засобом досягнення «слабоди і визволу»; 1880 р. Костомаров докладно розповість про кінець гетьманства Дорошенка у повісті «Черниговка».
…як чайка луговая, // Що при дорозі вивела дітей… – образ із пісні, що приписується І. С. Мазепі, «Ой горе, горе чайці-небозі…»; пісня стала народною [Гетьман Ів. Мазепа. Вірші. – Звенигородка, 1919. – С. 13 – 14.].
Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 – 1708); у прагненні визволити Україну з-під самодержавного гніту уклав таємні угоди з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII, на бік якого перейшов восени 1708 року. Після Полтавської битви (27 червня 1709 р. за ст. ст.) опинився у вигнанні у Туреччині, де й помер того ж року.
…Павло наш не злякався… – до імені Павла є авторська виноска: «Наказный гетман и полковник черниговский Павел Полуботок».
Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 29.12.1723) – чернігівський полковник (1706 – 1722), наказний гетьман Лівобережної України (1722 – 1723). Відстоював разом з старшинською верхівкою скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І викликаний до Петербурга, ув’язнений в Петропавловській фортеці, де й помер. Т. Шевченко опоетизував гетьмана в поемі «Сон» («У всякого своя доля…», 1844).
Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 48 – 50.