Посланець

Микола Костомаров

У панського огорода дівка плоскінь тіпає;

Молоденький жайворонок дівоньку питає:

– Чом ти, моя дівчинонько, такая оспала?

Подивилась би на мене – пісню б заспівала.

«Ох, і як мені співати, пташоньку маленький,

Що покинув мене, може, навіть мій миленький!

О, бодай тим тяжко-важко, що нас розлучають:

Повели милого в город, де військо збирають!

О, бодай тим тяжко-важко, що нам ворогують:

Повели милого в город, де шаблі готують!

О, коли б перце я мала – листик написала

Та тобі його, манюсю, знести б наказала!

Ані перця, ні паперу – нічим написати.

Повітай його, манюсю, стань над ним співати,

Як я світом білим нуджу та як я журюся,

Як уранці і ввечері нию і нурюся!»

Хита гілля вітер в лісі, а хвилі у морі,

А кровавії чуприни забитих у полі.

Який лежить, підобгався, інший розплатався,

Один тілько на самоті з смертю мордувався.

Під липою запашною молодець конає,

Тільки коники те чують: стиха він здихає.

Та вже більш своїй коханці йому не мовляти

І останнє опрощання ніким наказати.

Ой вилинув чорний ворон з-за пущі-чагара:

Християнин є смашніший – не хоче татара.

До біленького до тільця крилом пригорнувся,

Цмокнув в губи, черкнув в очі, крюкнув та й – спужнувся!

Молодиця із дівкою пшеницю вбирала.

Молодиця сама жала, а дівка в’язала.

Понад балкою густою в вітрі щось маячить.

Ой то ворон, чорний ворон летить та і крячеть.

Покинь, покинь перевесло, смутна дівчинонько:

Він несе тобі од серця гарненьку вістоньку.

Ой подякуй йому, дівко, за сюю пригоду,

Він летить од твого сонця із чужого роду.

Ой послухай, дівчинонько, що той ворон скаже:

Твій миленький здоровенький – тобі чолом каже!

Примітки

…дівка плоскінь тіпає… – б’є коноплі.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 52 – 53.