Дві сили

Микола Хвильовий

«Услужливый медведь

опаснее врага».

Воістину. Але справа, звичайно, не в цій шляхетній тварині.

Мало не всі літературні «масовики», як і поважний Ол. Дорошкевич, наївно думають, що ми в своїх статтях виходили, головним чином, із «етичного критерія». Всі вони так чи інакше натякають нам, що ми ухилились від марксизму. Багато з них і тепер підходять до Хвильового й потихеньку йому нашептують:

– «Знаєте… тільки жаліючи вас, мовчу. Ну, борони Боже, примусять десь виступити з приводу вашого «Камо грядеши». Камня на камні не залишиться».

Таке зворушливе відношення до нас ми спостерігаємо на кожному кроці. Але чим ми з’ясовуємо його?

О, тут багато причин. Отже, перечислимо деякі з них. Перша – недостача «пороху». Багато є бажаючих «осадити» нас, але, бачите… ліньки поритись у книжках. Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де – чорт його знає. Власне, і видно нашу помилку, та тільки ж треба обгрунтувати свій доказ. Друга – це наша патетика. Ой, який він наївняк: «загірні комуни», каже, ну, це ж ясно – романтика. Треба буде пожаліти його. Третя – це відношення до самих себе. Ми ж такі небесні ангели. Прямо те, що французи звуть pruderie. Ну, як він може про нас говорити таке? Чудак!.. Треба попередити його.

Єсть і четверта, і п’ята, і десята причини. Та досить.

Але ми пропонуємо говорити відверто й не шушукаючи, бо тепер іде боротьба не за портфелі, а за пролетарське мистецтво (пролетарське не в розумінні пролеткультівському, а в розумінні марксистському).

Відповідна резолюція ЦК РКП у третьому пункті говорить про вихід «із громадських глибин нових ідеологічних агентів буржуазії», що так чи інакше проявлять себе в літературі. Але ні до цього пункту, ні до інших пунктів цієї резолюції ми ніколи не підходили так, як підходить ідеолог масовізму С. Пилипенко.

Як він провіряє свою ідеологічну лінію в мистецтві?

Скликає пленум Плугу, припустім, зачитує там згадану резолюцію, порівнює її зі своєю плужанською плятформою, згадує кілька книжок із селянської бібліотеки, почервонить «червоним» віршем на післяпленумних вечорницях на тому й кінець.

– Мало?

– Малувато!

«Клясова природа мистецтва, взагалі, і літератури, зокрема, визначається в формах без кінця більш різноманітних, ніж, наприклад, у політиці», – каже та ж резолюція ЦК РКП.

Ми й це завжди пам’ятаємо. Тому й провіряючи свою ідеологічну лінію, ніколи не спрощуємо того, що не піддається вульгаризації.

Перш за все, трактуючи дальші шляхи розвитку пролетарського мистецтва, ми виходимо з конкретної української дійсности. По-друге, ми завжди намагаємось іти в ногу з життям, тому й не прикладаємо тих тез до нашої дійсности, які лежать в архівах «військового комунізму», тому й не змішуємо вчорашніх попутників із сьогоднішніми, і тим не заплутуємо й без того плутаної справи.

Коли ми читаємо в резолюції ЦК РКП пункт про ідеологічних агентів буржуазії, то ми ставимо собі перш за все таке запитання:

– Відкіля вони мусять прийти?

Отже, щоб зберегти чистоту свого світогляду, треба знати, з якого боку копати вовчі ями, щоб не викопати їх випадково на своєму торсі.

Оскільки в нас спостерігаються елементи капіталізму, остільки й відроджується молода буржуазія. В місті ми маємо міського буржуа – непмана, на селі – зміцнілого куркуля. І той, і другий і будуть впливати на нове мистецтво. Але в той час, коли зріст міської буржуазії іде порівнюючи повільним темпом, мільйонне куркулівство вже остільки зміцніло, що далеко залишило за собою міського крамаря. Отже, у тій невидимій боротьбі за впливи на мистецтво, яка мусить відбутися між куркулем і непманом (бож їхні інтереси не завжди сходяться), більше шансів на перемогу має перший. Це зовсім не значить, що міському буржуа нічого не залишиться. Це значить, що головної ідеологічної навали на мистецтво треба чекати зі столипінського «отруба». Це значить, що доки не зміцнів непман, доки він не сперся упевнено своїми «джимі» на «стабілізований» капіталізм, доти з 10 вовчих ям 8 треба рити на бік глитайського степу, і тільки дві – до міських приватних крамниць.

Тим більше це ми мусимо підкреслити, прикладаючи цю формулу до українського мистецтва. Тут картина приблизно така:

– До революції українська інтелігенція ідеологічно живилась виключно з села і скоріш із незаможницького, ніж із глитайського, оскільки серед неї було багато виходців саме з цієї прослойки. З пролетаріятом і міською буржуазією вона мала слабенькі зв’язки. На сьогодні ситуація приблизно та ж. Але з тією різницею, що на завтра вона має тенденцію змінитись. Ми маємо на увазі українізацію.

Звичайно, надавати велике значення тій українській міській буржуазії, яка скоро поставить свої крамнички на Благбазі і яка порівнюючи з російським, припустім, буржуа мусить ідеологічно впливати на більш широкі кола нашої інтелігенції, надавати їй велике значіння ми покищо не будемо. Але не треба забувати, що українізація, одкриваючи нашій нації широкі двері в світ, прискорюючи процес клясової диференціяції на Україні, в той же час установлює для ідеології зі столипінського «отруба» радіо-рупор на одній із центральних вулиць міста.

От чому ми, виходячи, зі слів тов. Дорошкевича, «з етичного критерія» у своєму «Камо грядеши», схарактеризувавши просвіту не тільки, як психологічну категорію, але і як ідеологію буржуа селянського непу, не забули підкреслити «селянського». От чому й відповідна резолюція ЦК КП(б)У рекомендує хоч би тому ж Плугові не дуже розбухати.

Ми куркуля задовольнили цілком… включно до «сороковки». Матеріяльно він процвітає на своїх пишних маєтках. Але він почуває потребу задовольнити і свої «духовні» інтереси. Він уже знає собі ціну. От вам характерна картинка:

– Тьма. Риплять вози. Запитують: «хто їде?» – Відповідають з погордою: «Куркулі!»

Це саме той глитай, що кілька років тому відхрищувався від своєї соціальної клички й божився, що й він більшовик. Очевидно, надійшов уже той момент у його громадському житті, коли він відчув свою силу. Очевидно, він тепер уже пішов у похід і на мистецтво, як на ідеологічну надбудову, де він не тільки задовольнить свої «духовні» інтереси, але й утворить там для себе фактори, що допоможуть йому боротися і за владу.

Тепер подивимось, хто ж із нас у більшій небезпеці: ми, «олімпійці», як називає нас, комунарів, задирикувата просвіта, чи літературні «масовики».

Як відомо, ми складаємо дуже невеличку групу мистців. Ця група давно вже порвала (коли вона їх мала) всякі родинні чи то ідеологічні зносини не тільки з куркулем, але й узагалі з селом. Отже, було б абсурдом припускати, що ця цілком міська група літераторів візьме на себе хоч би й позасвідомо ролю представника ідеології глитая. Що ж до позасвідомого представництва ідеології непмана, то це можливо… за умови відриву цієї групи від партії. Оскільки ж група наполовину складається з комуністів, оскільки в її роботу партія безпосередньо вносить корективи, остільки абсурдність такого припущення випливає на поверхню.

Характерно й те, що й у союзники собі ми взяли теж ту частину української інтелігенції, яка виросла в місті. Ми утворюємо (за резолюцією ЦК РКП) «тісне товариське співробітництво» з тими культурними діячами, які цілком урбанізувались.

Правда, відціля на нас несподівано може вплинути міський буржуа, але теж правда, що з двох зол треба вибирати краще (а вибирати треба, бо цього вимагає партія), бож знаємо: до нашої сьогоднішньої урбанізованої інтелігенції міський буржуа має приблизно таке відношення, як мають, припустім, до У-Пей-Фу.

Звичайно, Зерова наші опоненти вважають за аристократа (здається, носить пенсне), але, як кажуть, вільному воля, спасенному рай.

Тов. Дорошкевич у своїй прекрасній статті: «На день Жовтневої річниці» не погоджується з т. Луначарським, що однією із функцій інтелігенції є «охранение, обогащение и организация человеческого опыта». Ми вважаємо, що цю функцію Зеров і його група виконували ретельно.

Але тепер подивимось на тов. Пилипенка і його безталанних і мистецьки, і марксистськи (пробачте за полемічну різкість) малописьменних учнів, як от товариш Кияниця та товариш Щупак.

Плуг має 200 членів та 1.000 студійців. Гарт удвічі чи втричі менше. З кого ж вони складаються?

– З робітничо-селянської молоді!

– Хіба?

Ми гадаємо, що це «маленька» помилка, до якої треба внести саженний коректив.

Перш за все, про робітничу молодь.

Ми не будемо заглядати до списків цих організацій і провіряти, скільки плужан та гартованців мало зв’язки з робітничою масою. Про Америку можна говорити й не будучи в Америці.

Коли серед 1.000 найдеться 2 – 3 потрібних нам юнаки, то це буде просто випадок, який підтвердить наше правило. А правило таке:

– Робітнича кляса на Україні була до цього часу остільки відірвана від української культури, що на сьогодні вона не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж таки культури.

Отже, ніякої робітничої маси в організаціях Гарт і Плуг не було й ще довгенько не буде.

Тепер про селянську молодь. Тут справа стоїть краще. Дійсно, така єсть. Більше того, тут єсть не зовсім малий відсоток незаможницької молоді. Але єсть, очевидно, і інший елемент, саме той, який зі столипінських отрубів.

Отже, беручи на увагу, що ідеологічно керівничі апарати цих організацій страшенно слабенькі, порівнюючи з натиском на них економічно й культурно сильного куркуля, беручи на увагу, що ці апарати по суті займаються чиновничим листуванням і взагалі являються в великій мірі фікцією, треба сказати так:

– Наші літературні «масовики» давно вже стали перед великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у мистецтві.

Вся трагедія в тому, що їхні організації претендують не на звичайні культурно-освітні функції, де контроль над ідеологією проводиться порівнюючи дуже легко, а на керівництво мистецьким рухом, цим найскладнішим із усіх рухів, мистецьким рухом тієї кляси, яка веде за собою 30 мільйонів населення. Вся трагедія в тому, що на керівництво такою надзвичайно тонкою ідеологічною надбудовою, такою архиспецифічною галуззю творчої діяльности, яка мусить відогравати тепер величезну ролю в будівництві нового життя, претендують мистецьки й марксистськи малописьменні люди, оточені до того ж агентами селянського дрібного буржуа.

Об’єктивно картина така: хоче чи не хоче тов. Пилипенко (він, звичайно, не хоче), але він мусить здавати куркулеві позицію за позицією. І він їх уже здає.

Ми зовсім не випадково, а цілком продумано поставили питання: Европа чи просвіта. Це одно із найкардинальніших питань нашої доби. В Европі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити «просвіті», теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним явищем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві відограє не менш конкретну ролю.

Отже нічого нема дивного, що в сьогоднішній літературі борються дві сили: перша – це та, яка орієнтується на Европу, друга – це та, яку використовує просвіта, інакше кажучи куркуль. Перша – продовжує старі марксистські традиції, друга – сповідує вульгарний марксизм. Між цими силами не може бути згоди, бо перші не дозволять вносити «маленьких» «меншовицьких» корективів у погляди на мистецтво, другі, в силу своєї безграмотности, переконані в своїй правоті й ніяк не можуть додуматься, що ці «маленькі поправки» продиктував їм куркуль.

Як мусить і як дивиться на мистецтво потенціяльний буржуа?

Не будучи клясою, а тільки прослойкою, не беручи на себе такої місії, яку брав «третій стан» і бере пролетаріят, він до всіх громадських категорій підходить з інтересів свого власного добробуту, ніколи не беручи на облік ні свідомо, ні позасвідомо інтересів усього суспільства. Відціля його й вузько утилітарний підхід до всякої справи. Він психологічний махновець.

Така його природа визначає і його підхід до мистецтва. З історії світової літератури ми знаємо немало прикладів, коли занепад мистецтва йшов одночасно з побідним ходом регресивних народницько-куркулячих ідей. Це знаменно! Саме так і мусить бути, бо розквітом мистецтва відмічається завжди розквіт історичної кляси, і значить порівнюючи печальне становище потенціяльного буржуа. Ми цим не хочемо сказати, що мистецтво робить добробут кляси, хоч воно, будучи ідеологічною надбудовою, і бере на себе частину цієї функції, ми маємо говорити так: – Оскільки пролетаріят завоював собі гегемонію, остільки і його мистецтво повинно перемогти куркулячі тенденції.

Але час перемоги напередодні. Сьогодні ж куркуль дає нам «останній і рішучий бій». І саме в цих організаціях Гарт і Плуг, Де запанував вульгарний марксизм, вірний позасвідомий слуга нашого ворога.

Що вульгарний марксизм у нашій українській мистецкій дійсності має коріння на столипінських отрубах, це показує хоч би та ж спорідненість його з просвітою, рідною мамою куркуля. Але будемо говорити конкретніш.

Перш за все про тов. С. Пилипенка, як ідеолога масовізму.

У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його «на арапа»: не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а нам це треба було знати, бо в визначенні лежить мистецька ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-громадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його «як методу будування життя». Таким чином, ми викликали його на відвертість.

І що ж? Ми не помилились. Він хоче «пізнаючи – будувати». Тут характерна «невеличка» поправочка, цей маленький дефіс між «пізнаючи й будувати». Не маючи в собі сміливости цілком одкинути «пізнання», він додає до нього красиве «будування», але не в тому сенсі, що його ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як потім вияснилось в особистих із ним розмовах, зробити таку формулу:

– «Мистецтво є метода пізнання – будування життя».

Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от у чому: не треба плутати понять і не треба вносити поправок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо, що ховається за цим «будуванням». Про це нам Пилипенко не раз казав:

– Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в «уборній».

Отже ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктовано її тим же таки куркулем.

Або візьмім таке твердження:

– «Ніякої кризи революційної літератури немає».

В той час, коли мало не всі пролетарські мистці б’ються над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфери, що в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пилипенко робить наївне обличчя і заявляє: – «Ніякої кризи немає».

Це називається марксистський підхід до справи… Але й тут не без злощасного потенціяльного буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените «на щипке все спокойно».

Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що «попутницько-буржуазний табор» підіймає голову, а з другого – пише:

– «Водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників Гарт, Молот, Жовтень, Плуг, Ланка та інші»

Три-чотири роки тому може й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушевич стоїть за радянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитання.

В чому ж справа? А справа в тому, що Молот та Жовтень, як усім відомо, не більше, як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі Плугу), Гарт без «олімпійців» майже не існує, отже залишається Ланка, Плуг та «інші». Що таке Ланка, здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.

Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.

Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.

– «За Зеровим у літературі, – пише він у журналі «Життя й революція», – мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, покищо буржуазна з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій у літературі».

От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпромітувати нашу критику. За Кияницею, виходить так:

– Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.

Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо таки довести до його відома: «в Европі ніякого «вільного простору нема». Не можна ж брати всерйоз якихнебудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте спокійні:

– Їм дають такий «вільний простір», який «обхватом» своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату», марксистській підготовці наших почтенних критиків-масовиків.

Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що цей виступ будуть трактувати, як виступ проти «робітничо-селянської молоді».

І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про «свободну торговлю» вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?

Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!

Але, звичайно, Кияниця нас все таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бож послухайте цей безпардонний уривок із його творчости:

«Він ((Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати клясичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався.

Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:

«І без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати клясовий підхід Могилянського».

Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17 року! Хто це? Учень 3-ої групи радянської школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.

Отже, очевидно, і, на жаль, не Кияниці судилося виправляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми радимо притягти більш марксистськи-грамотних людей.

Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсности є тов. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марксизм» має свої соціяльні коріння, що його продиктовано куркулем.

Але покиньмо Кияницю: ясно з ким ми маємо діло, і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.

Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак «все прекрасно знає» (його любима фраза), і він, здається, не претендує на ролю дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення своєї власної групи.

Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:

– Ти хочеш мати справу з мистецтвом – іди, «добро пожаловать», можеш бути й не художником, але ти мусиш бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, діставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.

Щоб не бути голословним і не сумніватись у писарських здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його статті в газеті «Пролетарська правда».

От вам примірна постановка питання:

«Нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб помацати грунт для утворення у Києві групи своїх симпатиків».

Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських «приятних» дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарської з журнала «Октябрь», де описано вражіння від наради пролетписьменників:

«Нет, эти люди положительно неугомонны, – сказала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами».

Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучности в цих слівцях: «сторонница» й «симпатики»?

– «Ах, что вы говорите, София Ивановна, – сказала дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками».

– Далебі, «Анна Григорьевна» тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо. «Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики».

– Що ви кажете! – скрикнула Луначарська, а за нею і Щупак:

«Вот послушайте, – говорит Демьян Бедный своим прекрасным остроумным языком. Так ясно и просто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в этом смысле даст ему настоящую победу над рабством необходимости. И напраженный взгляд массы (цебто пролетарських письменників) сверкает стальной решимостью».

Чуєте, – «стальной решимостью», бож усе «так просто и ясно», навіть плакати хочеться від «умиления». Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зустрічаємо й у тов. Щупака.

– «Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під «Камо грядеши».

Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про нього? Чи не від дами «приятной во всех отношениях»? Не плужанин – а прямо тобі кумушка!

Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці подібна, але в даному випадкові ми маємо право зідхнути:

– Ех, матушка провінція!

Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе тими ж «симпатиками». Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна – це критика масовізму, і друга, як дехто каже, – «парадоксальна», що за неї покищо може відповідати сам Хвильовий: це – теза про азіятський ренесанс. Очевидно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, остільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, яким він здається «Пролетарській правді») не обов’язково мусять «підписуватися й під «Камо грядеши».

Ми гадаємо, що й тов. С. Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь «прихильники», єсть якісь «симпатики», хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які не розкумекавши в чому справа, забунтують проти «загірних комун», і підуть у симпатики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київського Плугу, але ми йому не довіряємо й у його ідеологічній клясифікації літературних груп. Бож він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він відносить до «найправіших кіл». Не думаємо також, щоб він «погнушався» і ненависними йому панфутуристами… коли б вони пішли до нього в «симпатики». А взагалі, скажемо так:

– Який сенс у тому, що Щупак «довіряє молодим силам», коли від цього довір’я дуже мало користи?

Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.

І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх пролетарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому «діловому календарі», де під рубрикою «історичні події» поставлено й день народження Хвильового. Нічого нема дивного, що якийсь Ф. Я. з газети «Пролетарська правда» таку наводить критику:

«О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це – справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!»

Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря «першої величини й то з самостійним світлом», але для нас він гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо «бить стулья»? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що якби він «возомнил о себе»?

От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же «Пролетарській правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, з другого – йому пропонують покинути вивчання англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати клясовий підхід Могилянського. З одного боку, він чує, що Жеромський за свій «більшовицький» роман «Перед весною» одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого – йому втлумачують, що талант – це вигадка «Олімпу», і цього таланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік своєї кляси, бо справжня художня література це та, що на паркані.

Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:

– Лопе-де-Вега написав у свій час більше в сто раз, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе-де-Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для своєї кляси стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.

Наше завдання підготовити відповідний грунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький Лопе-де-Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну ролю, тільки він дасть для своєї кляси те, чого ця кляса вимагає.

Отже, резюме:

З кризою пролетарської літературної творчости намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчости. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських отрубів. Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм є продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.

Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група «сили покликаної ліквідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.

* * *

Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдімо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати, нарешті, що ми розуміємо під психологічною Европою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

Примітки

Благбаз – скорочення – Благовіщенський базар у Харкові.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 151 – 165.