Передмова до розділу «Дві сили»
Микола Хвильовий
Минуло вже кілька місяців із того часу, як з’явилася надзвичайно сумна стаття ображеної просвіти. Ця талановита елегія несподівано для самої себе відограла, так би мовити, світову ролю: її охристили зовсім інтернаціональним ім’ям, саме тим, що його вимовляють – casus belli. Тільки цим і можна пояснити її успішну конкуренцію з працею Айнштайна: як і «принцип відносности», вона викликала з приводу себе цілу літературу. Навіть ми, смиренні «олімпійці», присвятили їй зошит на чотири аркуші, назвавши його, за Сенкевичем, «Камо грядеши». В цій брошурі, до речі, нами зроблено було одну зі спроб систематизувати декілька думок про сьогоднішню мистецьку ситуацію.
Але як же реагували на просвітянський виступ наші літературні «масовики»?
Що ж – і вони найшли за потрібне відгукнутись, але… тут підскочило традиційне «але». Висловлюючись м’яко, всі їхні виступи були трохи туманні… порівнюючи з петербурзькими осінніми туманами, і трохи короткозорі… порівнюючи з доброю курячою сліпотою. Єдина ясна думка, що в’їдливо стежила за читачем, була така:
– Хвильовий і «праві кола» не хочуть пускати в літературу робітничо-селянську молодь, бо не довіряють їй, бо зневажають її.
Коли б справа йшла тільки про цей симпатичний закид, ми не брались би знову за перо, а просто післали б своїх шановних опонентів в одвертий лист Анатоля Франса, адресований до «Почесного легіону» з приводу «Моніки Лерб’є», і саме в це місце:
– «В інтересах ваших ми просимо вас не робити того, що вам робити не слід. Утримайтесь від суду, який невимовно вище стоїть за вашу компетенцію».
Але справа лежить глибше, і тому ми беремо на себе труд систематизувати ще декілька думок.
Перш за все, звернім увагу на те пікантне явище, що його ми спостерігали, стежачи за виступами наших опонентів. Цікаво, ретельно вишукуючи прихильників «олімпійських» тез серед молодої української інтелігенції, вони на протязі кількох місяців жодного разу не озирнулись і не поцікавились, хто ж за ними йде, хто ж їм симпатизує? Малодосвідчений читач весь час був під таким вражінням, що за нами тягнуться «праві кола», а за літературними «масовиками» – найсправжніша, кристально-чиста робітничо-селянська молодь. Отже, настав уже час покінчити з цією солодкою ілюзією.
Скажемо так: хай гартовансько-плужанські маси зачекають хвилинку, а зараз ми зупинимось на українській інтелігенції.
Припустім на один момент, що Зеров, Филипович та Могилянський являються в нашій літературі найправішими елементами суспільства (ми кажемо суспільства, бо справа йде не про мистецькі форми, а про ідеологію). Припустім, що сьогоднішній Рильський, який, на наш погляд, серед сьогоднішніх пролетарських поетів маячить світлою ідеологічною плямою, припустім, що він є шляхтич, який продовжує народницькі традиції свого славетного батька Тадея. Припустім, нарешті, що всі ці українські інтелігенти цілком підтримують «Олімп».
Але подивимось тоді, чи не підтримує хто й наших архи-революціонерів і саме з кіл цієї ж таки української інтелігенції, так чи інакше зв’язаної з культурними традиціями минулого.
Тут ми підійшли до надто делікатного моменту: саме тут ми мусимо голосно назвати ті прізвища, що їх дипломатично обминає в дискусії «масова» література.
Але кого ж ми маємо на увазі? – Не будемо критись:
– Ми говоримо про Загула, про Терещенка, про Ярошенка, про Савченка і т. д. Очевидно, ніхто не буде сумніватись, що сьогоднішній плужанин Загул належить до так званих попутників. Ніхто, очевидно, і не подумає, що Терещенко, автор «печалі й ніжности», належить до робітничо-селянського молодняка. Але й нікого не візьме сумнів, що всі вони, наперекір «Олімпу», підтримують масовізм.
Правда, тут наші супротивники мусять використати свій останній козир за назвою диференціяція, мовляв, Савченко так «диференціювався», що його ні в якому разі не можна поєднати з правим крилом.
Припустім. Припустім, нарещті, що всі вони архи-ліві, що всі вони до безумства закохані в пролетарську літературу. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба доказати цю «теорему».
– Нумо, докажіть! З цілковитим задоволенням не тільки послухаємо, а й повіримо. Бож той факт, що вони підтримують так звану «масову» літературу в лапках, для нас тільки порожній звук, бож ця «теорія» стоїть під доброю сотнею величезних знаків запитання.
Чи, може, є якісь інші докази?
Їх, звичайно, нема. Диференціяція, зі слів відповідної резолюції ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але вона в однаковій мірі стосується всіх кіл молодої української інтелігенції, і в однаковій мірі тягне її на наш бік, в однаковій мірі одштовхує її від староукраїнського осередку. Бож і справді:
– Чим відрізняється група Зерова від Загула та інших? Перш за все, більшою культурністю. По-друге, своїм поважним, серйозним відношенням як до історичного моменту, так і до молодого суспільства, так і, нарешті, до самої себе. Тільки недалекі крикуни та нечесні люди можуть вигукувати, що Филипович, припустім, належить до найправіших кіл. Ми певні, що 99% із них не читали праць того ж Зерова… як і взагалі нічого не читають. Хіба ми не чуємо завжди:
– Зеров – формаліст! Зеров не визнає клясової літератури.
Чуємо.
Але ми знаємо й те, що ні один із цих «критиків» не взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письменство», в якому б він побачив Зерова-соціолога, в якому дано такі убійчі характеристики плеяді поміщицьких письменників.
Все це так, нарешті, кажуть нам, але не в той бік гне його соціологія. Де його погляд на нашу революцію?
Прошу:
– «Революція відкрила широкі перспективи українському культурному розвиткові. Після 1917 року не вдалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком, нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого ладу до загального проводу, мусять і нашу культурну творчість поставити в нормальні умови».
Це – з останньої статті Зерова, і це – теж із неї:
– «Де й коли я або Могилянський, або Филипович виявили ворожнечу до пролетарських письменників? Нікому з нас закидувана нам не раз «клясова ворожість» не заважала захоплюватись, скажемо, промовами Бебеля або «Віденськими шукачами золота» П. Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити себе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю, ніхто з нас не буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він хоче закинути нам упереджену злобу й ворожість до пролетарського мистецтва, то мусить свої твердження обставити доказами».
Курсив Зерова. От вам відношення не тільки до нашої революції, але й до пролетарської творчости… А коли вам і цього мало, то дозвольте «відкрити Америку»:
– Щоб показати свої симпатії, для цього зовсім не треба губити почуття своєї людської гідности. Це – по-перше. По-друге, той, хто дуже поспішає, може скоро «захекатись», як говорить герой Кулішевої п’єси… і, головне, він обов’язково наробить багато неприємностей і для себе, і для інших. І потім не треба забувати, що Зеров не тільки тут одрекомендовується. Хіба його стаття, припустім, про Сосюру не є тому яскравим доказом? І коли вона різниться чим (ідеологічно) від подібної статті (про того ж Сосюру) «масовика» Савченка, то відсутністю згаданої нами «захеканости». Для наших письменників не треба компліментів, вони потребують серйозної товариської поради, і тільки.
Так стоїть справа з Зеровим. Візьміть другу паралель: у той час, як Филипович поступово і природно доходить до ідеологічно й художньо витриманої збірки «Простір», видаючи Грунтовні розвідки про Л. Українку та Франка, у цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за нещасливим прикладом Купріна, який переробив свій «Поєдинок», підфарбовує свої колишні вірші… і зовсім не на користь новому суспільству, бо після переробки вони втратили велику частину своєї художньої цінности, а відціля і значний контингент своїх читачів. Питаємо: кому це потрібно? Робітникам, селянам чи революції? Бож у першій редакції ми на них дивились, як на історичний документ, а тепер ми дивимось, як на звичайну халтуру. Очевидно, втішатись із цього буде сам тов. Пилипенко.
Або візьміть того поета, що подавав колись надії і, що звали його Ярошенком. Хто ж він тепер? «Царинник Мина з України». Навіть автор «Цень-Цаню» дійшов до виробничих віршів, які потрібні тільки Держвидаву.
Всі ці факти говорять, – і дуже красномовно, – що та частина української інтелігенції, яка підтримує пилипенківський масовізм, ніколи не грішила на справжню лівизну. Може вона й хотіла взяти такий «гріх» на себе, але це нестримне бажання призвело її до… халтури. З другого боку, вона трохи «захекалась». Так що нашим «масовикам» похвалятись найлівішими колами української інтелігенції зовсім не доводиться. Найменша спроба виявити дійсний стан речей одразу ж розкриває перед нами «всі карти». Мало того, вона несподівано інформує нас і в тому, що й такі «праві», як Меженко, по суті підтримують напостизм. Візьміть його промову на київському диспуті. Хіба він у ній не договорився до ліквідації мистецтва? Правда, ми тут маємо справу з ліквідатором іншого гатунку, бо Пилипенко, здається, оперу не вважає за «мумію». Але для нас зовсім не важно, з якої точки вони йдуть до однієї цілі. Плужанин мандрує до «катафальку» з нерозуміння законів мистецтва, а добрий колись музагетівський критик – з «присищенности».
Отже в особі Меженка масовізм придбав собі і «правого».
А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич, висловлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце дитячого «лепету» щупаків?
Бож коли ми всюди підтримуємо цю корисну для радянської республіки людину, то це зовсім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші погляди на мистецтво.
Таким чином, ми бачимо, як активна молода українська інтелігенція, з причин диференціяції, відійшла від того ізольованого пункту, що над ним маячіла вивіска: «праві». Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визначатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових суспільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідацією старого ладу».
І коли тепер ми підійдемо до літератури, то треба сказати це:
– Оскільки серед «нових сил» у галузі мистецтва намітився поділ на два табори, остільки, природно, і вона, інтелігенція, активно ставиться до цієї боротьби, остільки й вона підтримує тих чи інших.
Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чином і вияснимо, хто із цієї інтелігенції відограє позитивну, а хто негативну ролю. Дана коротенька розвідка й допоможе нам зрозуміти, що поняття терміну «найправіші кола», в силу складних громадських процесів, утратило свою колишню ясність і відповідно ускладнилось. Ми сподіваємось також, що нам, кінець-кінцем, удасться доказати, як легковажно ставляться наші опоненти до нашого майбутнього, раз-у-раз жонглюючи цим терміном.
Примітки
Яковенко Гр. Про критиків і критику в літературі. Харків, додаток до «Вістей» – «Культура і побут», ч. 17, 30. IV. 1925.
М. Зеров, П. Филипович, М. Могилянський, М. Рильський – відомі київські поети, перекладачі, критики і професори, що тоді творили, хоч і не декляровану, але міцну групу, прозвану неоклясиками. В літературній дискусії вони підтримували ідеї Хвильового.
Д. Загул, М. Терещенко, В. Ярошенко, Я. Савченко – група київських поетів і критиків, що колись (1918, «Літературно-критичний альманах») творили чільну групу українських символістів, а пізніше (1919), естетську групу навколо збірника «Музагет», – тепер, раптом опинилися прибічниками плужанського «масовізму» і виступили проти думок і гасел М. Хвильового.
Меженко Юрій (1892 – 1969) – літературний критик і бібліограф, колишній теоретик символізму й індивідуалізму в мистецтві й негатор колективізму (1919, «Музагет»). Директор Інституту Книгознавства (1922-1931). У 1930-ті роки, втікаючи від переслідування, переїхав до Ленінграду, де влаштувався керівником відділу бібліографії в Державній публічній бібліотеці. 1945 року вернувся в Україну й працював директором Бібліотеки АН УРСР (1945-1948). М. Хвильовий, опершись на випадкову його промову на відомому диспуті в залі ВУАН 1925 року і на його контроверсійну доповідь про «занепад опери» як мистецтва, зарахував його до напостівсько-правого крила своїх супротивників.
Щупаки – це прозивне слово Хвильовий вивів від прізвища редактора «Пролетарської правди» Самійла Щупака (1895-1942) – літературного критика і публіциста, голови Київської філії Плугу й активного опонента ідей Хвильового.
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 143 – 149.