Новий організаційний шлях, як резюме
Микола Хвильовий
Якась кумушка вже розповіла тов. Щупакові, як ми мислимо новий організаційний шлях:
– «Це об’єднання, яке постає під знаком ворожости до організаційної і громадської роботи, проклямовано, як організацію місцевого значіння», але воно все таки «прагне всеукраїнського маштабу».
Отже, по-перше, доводимо до відома голови київського Плугу, що кумушка, не будучи добре поінформованою в справах харківських літературних пертурбацій, дещо йому перебрехала: ніхто й ніде з «олімційців» не виставляв такого пункту. По-друге, коли розуміти організаційну і громадську роботу в тих формах, в які вона виливалась у Гарті і Плузі, то Щупак має рацію саме так інформувати суспільство: ми дійсно вороги згаданої роботи. Бо і справді:
– Завдання письменника ширші і глибші за ті, що їх ілюструють плужанські вечорниці та ті бухгальтерські засідання, які відбуваються по різних гарто-плужанських бюрах.
Організаційна і громадська робота письменника лежить, перш за все, в його творах, по-друге – в профспілці, по-трете – у живому спілкуванні з масами. Коли письменник вештається серед трьох десятків писарів, яких штучно втягнено в літературу, і які, головне, не відповідають його запросам, то це ще далеко не значить, що він веде громадську роботу. Навпаки, він одривається від неї.
Але коли він із вільної ініціятиви так чи інакше втручається в наше громадське життя, то це і є те, чого ми хочемо.
Отже ми й кажемо: треба покінчити з напівмертвою гуртовщиною, як з антигромадським явищем.
Щождо «місцевого чи то всеукраїнського маштабу», то ми на це дивимось простіш:
– Буде вже наслідувати «папі». Всі ці літературні всеукраїнські ЦК зовсім не потрібні для письменника. Справа не в літературному ЦК, а в літературі.
Отже «це об’єднання» й «місцевого значіння», і «всеукраїнського маштабу». Це цілком залежить од того, як «це об’єднання» буде впливати на суспільство і які твори буде давати: коли його продукцію буде читати все населення України, то значить «це об’єднання «всеукраїнського маштабу», коли його творами буде втішатись, припустім, один Харків, то значить воно «місцевого значіння».
Як бачите, справа з «симпатиками» стоїть простіш.
І ще ми доводимо до відома тов. Щупака: в нашому «клюбі» об’єднуються за принципом ідеологічним, і хай він не вірить «даме приятной во всех отношениях».
А втім, дозвольте точніш поінформувати про новий організаційний шлях.
Тут ми, власне, думаємо використати ті тези, які пророблено і внесено було від групи гартованців на одно із засідань ЦБ Гарту і які на цьому ж засіданні і цей же ЦБ ухвалив.
Отже, ще раз до абетки комунізму: «діялектика є революційний нерв марксизму». Таким чином, ми, щоб не бути «червоними» реакціонерами, мусимо подивитись на всі явища життя крізь призму діялектичного мислення. Коли ми «б’ємося» не за Гарт та за Плуг, а за робітничо-селянське мистецтво, за мистецтво (зосібна й літературу) переходової доби, то давайте подивимось, чи не пережило це мистецтво й ця література тих організаційних форм, в яких вона існувала й існує до цього часу?
Велика соціяльна революція висунула актуальну справу організації таких літугрупувань, як Гарт і Плуг. Вони мусіли відограти ролю не стільки літературного, як революційного чинника: треба було протиставити щось старому, цільному, буржуазному мистецтву. Отже, оскільки утворення цих угруповань виникло за, так би мовити, «негайним замовленням» молодої кляси, яка не мала ще своїх художників, як і культурних традицій, остільки всіх гарто-плужанських письменників можна було вважати письменниками тільки умовно. Саме цим «умовно» й пояснюється той великий наплив у ці організації, який ми спостерігаємо й до цього часу. Гарт і Плуг брали на себе ролю не стільки конструктивного фактору, скільки деструктивного. На їхню долю випала така історична роля: вони мусіли не стільки утворювати мистецтво молодої кляси, скільки деморалізувати табір буржуазних мистців, витягуючи таким чином маси з-під впливу ідеології старого мистецтва. Словом, ці наші робітничо-селянські угруповання відограли ту ж саму ролю, що її брали на себе подібні організації за часів як великої французької революції, так і в часи Паризької Комуни.
Аналізуючи роботу Гарту і Плугу, після років їхнього існування, треба сказати, що в основному вони цю роботу виконали. Мало того, вони прискорили диференціяцію серед так званих попутників. Нарешті, треба підкреслити останнє і найголовніше на сьогоднішній момент:
– В колах цих організацій асимілювався і почасти виробився (винні в цьому не Гарт і Плуг, а закони життя) певний кадр уже не умовних, а таки справжніх, хоч і маленьких, будемо казати, письменників.
Але перший етап пройдено. Революція ввійшла в полосу мирного будівництва, в полосу «непу». Боротьба не втихає, вона тільки прибрала інших схованих форм. Боротьба на ідеологічному фронті проходить із великою завзятістю. Очевидно, і в художній літературі, як ідеологічній надбудові, не мусить бути спокою та ладу.
Але хто ж цю боротьбу буде провадити в цій тонкій ідеологічній надбудові, яка зветься мистецтвом? Очевидно, мистці й ті, що мають чималий мистецький багаж.
Буржуазна література через своїх свідомих чи позасвідомих агентів подасть для цієї боротьби найкращі свої сили. Робітничо-селянське мистецтво мусить теж саме зробити.
Тут ми і стикаємось із тим кадром не «умовних» письменників, яких ми маємо в Гарті і Плузі.
Але чи здібні вони протиставити себе в мистецтві навалі тій старій і консервативній ідеології, яку сповідує сьогодні непмано-куркуль?
Безперечно, здібні. Але за тієї умови, коли вони будуть до певної міри чітким і викристалізованим ядром.
Виходячи з цілевої установки масового охоплення, Гарт і Плуг втягли до себе широкий загал, який, виправдавши свого часу свою масовість, поступово, збираючи нові неоформлені сили, створив затичку до оформлення мистецьких ідеологічно-чітких одиниць. Таким чином, в наші дні ці організації не тільки поволі перетворилися в культурницькі, але й загрожують зробити зі свого письменницького ядра ідеологічно-мистецький кисіль, невиразну, аморфну «масу». Саме виходячи з марксистської формули: «буттям визначається свідомість».
Навіть один цей факт уже ясно говорить за те, що робітничо-селянська література мусить шукати нового організаційного шляху.
Але візьмімо далі:
– Гарт і Плуг, захопившись внутрішньою організаційною боротьбою, інакше кажучи – ідеологічною, бо організаційна боротьба виникає тоді, коли є якась ідеологічна нев’язка, – весь час гальмували нормальний розвиток творчости своїх письменників і «саме тому, що була страшенна неясність: чому Плуг, який не будучи есерівською організацією, використовуючи тільки селянські образи», мусить вести організаційну, цебто ідеологічну боротьбу з Гартом?
Як бачите, друга наша теза являється по суті висновком із першої. Дальші тези теж виходять із неї, бо стержнем питання все таки залишається масовість чи то масовізм. Треба мати багато волі, щоб опорожнити той горщик, в якому розташувалась гарто-плужанська каша понепівської виробки. Ми не беремо на себе сміливости виконати всю роботу, але частину тез ще подамо:
– Установка на так звану «комсомольську», «жіночу», «дитячу» та іншу літературу, що її практикували ці організації, ще раз підкреслює, що ми маємо справу з культурно-освітніми організаціями, бо з мистецького погляду, з погляду тих завдань, які стоять перед нами, це абсолютно не витримує критики. Робітничо-селянська література єдина і для робітників, і для селян без розподілу на партійність та пол. Гарт і Плуг, наче «тощі фараонові корови», втягли до себе й письменників, і художників, і композиторів (утворюючи відповідні сектори та секції, словом, нова головполітосвіта). Але дали вони їм щонебудь? Ні! Одержали від них щонебудь? Теж ні, бо… каша, бо композитор, припустім, не маючи потрібного йому оточення, губив свою кваліфікацію і, головне, думав не про свої композиції, а про те, що йому сказати на бухгальтерському засіданні.
– Широке втягування та прийом у свої лави нових членів ( – Чи до вас у Плуг можна записатись? – А ви відкіля? – Та от із Микитівки, хлібороб. – Чому ж, будь ласка, подайте заяву!) довело врешті, до того, що більшість, одержавши членські квитки, вважали себе за цілком закінчених письменників. Це розвивало чванство, політиканство, ледарство.
– Так звана масова громадська робота полягала в улаштуванні вечірок, гастролів, нальотів на ті чи інші клюби і призвела, нарешті, до замкнутої гуртківщини (харківські Плуг і Гарт).
Отже, ми вважаємо за доцільне в інтересах розвитку мистецтва, а, зокрема, і літератури на Україні створення таких форм мистецько-літературних організацій, що сприяли б:
– Концентрації творчих одиниць (критики, критики-публіцисти, літератори-художники), які б, з одного боку, могли б задовольнити підвищені вимоги робітничо-селянських мас, а з другого – здібні б були протиставити старій ідеології в мистецтві новий світогляд молодої кляси чітким і виразним шерегом.
За молодих художників із робітничо-селянської маси боятись, в умовах пролетарської державности, нічого. Виявлення молодих сил, наперекір Гарту і Плугу, переводиться життям коло журналів, газет та інших видань. Для молодих сил є широкий простір.
– Вважаючи організаційну боротьбу між Гартом і Плугом за недоцільну, ми в той же час стверджуємо: молоде мистецтво може вигартуватись тільки в процесі баталій по художніх установках (грунтуючись, звичайно, на єдиній пролетарській ідеології).
Отже, на новому організаційному шляху не тільки зійдуться різні школи й напрямки, але туди прийдуть і молоді сили через індивідуальні зв’язки.
– Глибоко поважаючи товаришів робселькорів, надаючи їхній роботі значіння більше, ніж тій, що ми хочемо провадити, ми в той же час говоримо:
– Практика масового втягування робселькорів до Гарту і Плугу псувала і псує піонерів культурної революції, збивала і збиває багатьох із них із пантелику, відхиляла й відхиляє їх од справжнього розуміння робселькорівських завдань.
Словом однині наше одне із чергових гасел не «дайош кількість – хто більш», а «дайош якість». Треба відтворити знищений художній критерій.
Таким чином, ви бачите, що перед нами стоять такі завдання, які ані Гарт, ані Плуг в умовах нашої дійсности й у старих організаційних формах не можуть на себе взяти. Виконавши свою історично-позитивну ролю, вони з колишньою своєю установкою стали негативним явищем. Отже їм залишається тільки одне:
– Оголосити себе спілками гуртків мистецької самоосвіти. Це єдиний для них вихід, коли вони хочуть жити. Тільки в цьому разі їхня дорожка може зійтися з новим організаційним шляхом.
Такі наші основні думки. Нова організація і буде базуватись на них. В це нове революційне угруповання мусять увійти письменники як Плугу, так і Гарту. Ми пролетарську літературу в вузькому розумінні цього слова (цебто ту літературу, яка свідомо бере в основу свого змісту постуляти компартії) розуміємо, як ідеологічно-художній авангард літератури переходової доби. Отже, ми не мислимо, щоб у нашій організації не було письменників із незаможницько-середняцьких кол, тих, що приймають пролетарську ідеологію, але «використовують селянські образи». Таким чином, ми й на цьому ставимо крапку: ми не хворіємо на «лівизну».
Але що ж знаменує собою цей новий організаційний шлях?
Не що інше, як перенесення нашої мистецької роботи в інший плян. Цього вимагає життя, цього вимагає маса, – саме та кляса, якій ми хочемо служити. Життя нас не чекає і, головне, не чекає нас та ідеологія, яка зі столипінських отрубів. Отже, поспішаймо до інституту марксизму. Покиньмо безграмотно «критикувати» Зерова. Навчимось серйозно підходити до явищ нашої складної дійсности.
Кінчаючи свою статтю, ми не можемо ще раз не попрохати пробачення в тих товаришів і друзів, себелюбство яких ми зачепили в своїх розділах. Цим ми не збираємось одхиляти удару супротивника: ми з радістю зустрінемо його. Ми хочемо сказати тільки, що в наше завдання входило потривожити те мертве болото, куди встряли й «добрі, хороші »люди.(Висушувати це багно доведеться багато й багато років). Наші прекрасні супротивники, не взявши на облік складної ситуації, полізли в мистецтво з великими претензіями, але зі слабеньким мистецько-марксистським багажем. Отже в їхніх інтересах:
– Раніш, ніж відповідати нам, хай вони трохи ознайомляться як з українським, так і світовим культурним надбанням: єсть дуже багато гарних джерел. Коли треба буде, справку ми можемо дати.
Але чи значить це, що ми, дійсно, «зариваємось», що страждаємо на манію величія? – «Боже упаси»: всі ми вважаємо себе за середніх осіб (в тому числі і Хвильовий! Чуєте? Навіть цей невизнаний «геній» Хвильовий!) Але що ж поробиш, коли нам доводиться стикатись із такою азіятчиною.
Отже, ми тоді покинемо бити в тривогу, коли побачимо, що на зміну нам прийшли вдумливі люди.
Отже… в основному ми, напевне, не помиляємось. Що ж до деталів то… той не помиляється, хто нічого не робить. Припустім навіть, що ми і в основному помиляємось, але ми все таки тішимо себе такою надією:
– Нашу роботу «візьмуть, нарешті, в роботу» не безграмотні демагоги, а ті товариші, які кожним своїм словом, з одного боку, будуть корегувати нас, а з другого, підтримувати наші переконання, що молода кляса ставить у мистецтві перед собою більш ширші завдання, ніж ті, що їх тримаються ідеологи масовізму. Тільки з цими товаришами ми підемо поруч, бо тільки з ними ми переможемо ту іраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 193 – 200.