Формалізм?

Микола Хвильовий

Да, у нас нет литературы! «Вот прекрасно! Вот новость!» – слышу я тысячу голосов в ответ на мою дерзкую выходку. «А наши журналы, подвизающиеся на ловитве європейського просвещения? А наши альманахи, наполненные гениальными отрывками из недоконченных поэм, драм, фантазий, а наши библиотеки, битком набитые многими тысячами книг российского сочинения, а наши Гомеры, Шекспиры, Гете, Вольтер-Скотты, Байроны, Шиллеры, Бальзаки, Корнели, Мольеры, Аристофаны? Разве мы не имели Ломоносова, Херсакова, Державина, Богдановича, Петрова, Дмитриева, Карамзина, Крылова, Батюшкова, Жуковского, Пушкина, Баратынского и пр., и пр. А что вы на это скажите?» – А вот что, милостивые государи, хотя я и не имею чести быть бароном, но у меня есть своя фантазия, вследствие которой я упорно держусь той роковой мысли, что, несмотря… (йде величезний період) на все это: у нас нет литературы.

Виссарион Белинский «Литературные мечтания».

– «Єй чорту», як все це обридло! Іноді сидиш і думаєш: «і справді, чи не толочиш ти води в ступі?» І така тебе візьме розпука, хоч лягай живим у домовину. Тільки спортсменське «ану» й визове: «ану, докажи, що й ти маєш деяку енергію, ану, докажи, що й ти здібний вірити й не зраджувати своїх переконань. Ану!»

Заздримо тобі, «неістовий» Вісаріоне… бо не було в твій час «опоязівців». Повір нам – і ти був би формалістом. І справді: маючи за спиною таку блискучу плеяду письменників, ти твердив: «нет литературы». Хіба це не формалізм? Ми не діждались і поганеньких Пушкіних… а скажи ти свою «фантазію» в наші дні? Ну? Тов. Пилипенко «пропише тобі таку іжицю», що й в домовину не потрапиш!

– Як? Літератури, кажеш, «нет»? Ах ти «макроман», ах ти маніяк… формаліст несчасненький!

Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5 «Плужанина»)… шкода тільки, що їхня лайка гола й порожня і нас зовсім не переконує.

Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у формалізмі: знову ж таки з заялозеної демагогії чи з нерозуміння цього терміну?

Проте, обидва припущення «кращі»: коли ми маємо справу з першим, то їм це не робить чести, коли ж справа йде про друге… то й це їм не робить чести.

Отже, треба зробити таку середню: – чули, що єсть якийсь формалізм, що він визначає якусь ідеалістичну школу, що його сповідають якісь «опоязівці», що ці якісь «опоязівці», так би мовити, комусь «в опозиції». І ще чули, що «олімпійці» (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко взяв, нарешті, «олімпійців» у лапки) дуже таки напирають на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати формалістами, тим паче, що й вони кричать: «нет литературы!»

Ідеолог масовізму так і пише:

– «Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий виступає саме, як формаліст) бився добре тов. Троцький».

Що Троцький «добре бився з формалістами» – це так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спитати.

– Як «коли це було»? А «романтика вітаїзму»? Хіба це не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не… зеровщина (наш лідер тоді ще не читав Зерова).

І тов. Пилипенко обгрунтовує:

– Так, мовляв, «кожна кляса і її мистецтво проходять певний цикл розвитку: народження, занепад і смерть. «Замкнене коло». Але кляса трудящих не матиме смерти. Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безклясової доби не в наслідок революції, а органічним шляхом. Отже, тут «замкненого кола» немає, і не всі значить закони буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва пролетарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його понад клясовою боротьбою… він забув про… матеріялістичний світогляд і натомість ставить «вітаїзм».

Отже покличемо, як експерта, здорову логіку й вияснимо, що ж по суті є ця тирада.

Ми вже не зупиняємось на «трудящих». Бо і справді: кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми знаємо різних трудящих: трудиться пролетаріят, але трудиться і багато іншого народу. Для селянської газети таке слово підходить, але для мистецької теорії – навряд.

Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: «трудящі не матимуть смерти». Бо й справді: це ж з теоретичного боку цілковитий нонсенс.

Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і характерні ляпсуси.

Тов. Пилипенко, очевидно, довго «ламав» голову над нашою «романтикою вітаїзму». Очевидно, не одну годину шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріялістичного світогляду. Але що ж він із себе видавив?

Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він форсить уже кілька місяців.

І справді, навівши уривок з нашої брошури:

– «Пролетарське мистецтво пройде етапи романтизму, реалізму і т. д. Це замкнене коло законів художнього розвитку», він тут же подає такого коментарія:

– «Правда сплутана з брехнею. Кожна кляса проходить цикл розвитку: народження, розквіт, занепад, смерть. «Замкнене коло». Але кляса трудящих не матиме смерти».

Ми просимо читача вдуматись у ці дві цитати і сказати нам по щирості: чи можна так поводитись зі своїм опонентом, як поводиться тов. Пилипенко, і чи не високомірно він ставиться до своєї авдиторії: мовляв, все одно не втямлять.

Ми говоримо про закони художнього розвитку, а Пилипенко – про закони існування мистецтва в узькому значінні цих слів.

Ми говоримо про романтизм, реалізм, а Пилипенко про народження, розквіт, занепад та смерть.

Як бачите, наше «замкнене коло» нічого немає спільного з його «замкненим колом». Як бачите, це просто некрасиве поводження з матеріялом. Як бачите, це просто ставка на «дурачка».

Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про «народження», ні про «смерть», остільки ми не могли сказати й що «пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безклясової доби в наслідок революції». Все це продукт гарячої фантазії тов. Пилипенка.

Що буде через якусь тисячу років із мистецтвом – ми не знаємо й нас це зовсім не цікавить.

Ми говоримо про період переходової доби й говоримо, що мистецтво цього періоду підлягає тим же законам розвитку, що й буржуазне. Які це закони – ми вже сказали вище.

В тій же статті Троцького, що з неї цитує наш опонент, сказано так:

– «Художня творчість є завжди складна перелицьовка старих форм під впливом нових товчків».

Що це значить? Чи не те ж саме, що кажемо й ми? Наші «романтизм», реалізм і т. д. і є ця «складна перелицьовка». Отже, треба було б тов. Пилипенкові, замість демагогувати й накидати нам «розквіт, занепад і смерть», уважніш читати того автора, з якого він береться цитувати. Намагаючись обвинуватити нас в ухилі від матеріялістичного світогляду, наш опонент тут же показує свої слабкі сторони. Цікаво спостерігати, як голова Плугу борсається в матеріялі. Більш вдячної ролі, як заперечувати «напищеного» Хвильового, що вбогість свою весь час ховає за красиві фрази та календарні афоризми, – і придумати важко. А от піди ж, і ця роля не під силу.

Бо і справді: як ми подали «романтику вітаїзму»? – Як антитезу до мистецького ліквідаторства. Невже треба надавати так багато значіння тому, що «вітаїзм» звучить так, як «біологічний віталізм». Не дарма ж ми, щоб не наводити на гріх своїх супротивників, свідомо зробили помилку, викинувши «л». Не так давно «пресловутий» Шпенглер робив спростовання: в його поняття «релятивізму» втискували зовсім інший зміст, ніж той, що його він мав на увазі. Наш сьогоднішній реалізм, зі слів Воронського, можна майже ототожнювати з матеріялізмом. Ах! Хіба Августин Блаженний, цей типовий ідеаліст, не називався у свій час реалістом? Справа ж не в назві, а що під цією назвою ховається. Звичайно, Кант був формалістом, звичайно, Шкловський проповідує ідеалізм. Але при чому тут ми? Де, в чому наша теорія подібна до біологічного віталізму, що, як відомо, «фетишизує окремі сторони процесу»? Відкіля це видно, що ми, як іоніти, кажемо: «в начале бе слово»?

Один той факт, що ми не мислимо в клясовому суспільстві безклясового мистецтва, розбиває всі наклепи на нас у формалізмі. Треба ж все таки відповідати за свої слова, навіть тоді, коли їх висловлює і «масовий» критик. Тим більше це треба сказати про Пилипенка, як ідеолога масовізму. Варто було йому кинути дві-три фрази, як уже його безталанні учні підхопили:

«Нове об’єднання, – пише про нас т. Щупак, – («якщо воно утвориться») (утворилось!! М. X. ), яке висовує примат форми над приматом ідеології, буде цілком на руку оплічникам».

Хоч у нашого друга, як бачите, і багато претензій, але ми глибоко переконані, що він стільки розуміється в формалізмі, скільки ми в писаризмі. Чи може і його збентежив Троцький? Коли це так, то да навчиться він читати його:

«Цілком справедливо: по одних лише принципах марксизму ніколи не можна судити, відхиляти чи приймати твір мистецтва. Продукти художньої творчости повинно, в першу чергу, судити по їхніх законах, цебто законах мистецтва. Але тільки марксизм здібний вияснити, чому, відкіля і т. д.

Хіба ми не те ж саме кажемо? Художній твір треба «судити в першу чергу по законах мистецтва». І це зовсім не значить, що ми висовуємо «примат форми» над «приматом ідеології», що ми хочемо «підупасти на руку оплічникам». (Ну і словечко! Без п’яти хвилин не «опричники». Тільки товариш Щупак і міг придумати його). Щоб розібратися в тому, що говорить у даній цитаті Троцький, треба, звичайно, не бути вульгарним марксистом і трохи розумітись в діялектиці.

Коли плужанин, хоч би й київський, припустім, напише якийсь твір, то ми, перш за все, мусимо подивитись і сказати собі: що він написав – репортерську замітку чи художній твір.

– Ми маємо право (і саме, як марксисти) зробити це?

– Очевидно, маємо, інакше ми не знали б, з ким познайомились, чиї думки здобули честь вислухати.

В чому ж тоді питання? При чому тут формалізм і «примати»»? Коли подивитись на справу уважніш, то будемо мати таку картину: в той час, як Хвильовий «дразниться» календарними афоризмами, його супротивники приймають це за чисту монету й собі намагаються форснути «вченими приматами».

Ані з Шкловським, ані з Якобсоном, ані з Кручених і т. д. нам не по путі, як не по путі нам і з вульгарними марксистами.

Формалізм ми вважаємо за ідеалістичну течію в мистецтві, яка має своє соціяльне коріння. Коріння формалізму лежить в буржуазному світогляді. Формалізм, як технічний апарат, має рацію на існування, і його ми використовуємо. Але ми, закликаючи до формального вдосконалення, ніколи не забуваємо основної мислі, яку подала марксистська естетика:

«Щоб з успіхом іти по слідах Мікель-Анджела, треба вміти мислити и почувати так, як мислив і почував великий фльорентієць».

Таку думку висловив Плеханов із приводу художньої виставки в Венеції. Такої думки дотримуємось і ми. І чи не тут «зарито формалістичну собаку»? Бо і справді: що таке ті невдалі спроби, які ми спостерігаємо в сьогоднішніх творах? Що таке це плужанське «молоде життя»? Чи не вбога пародія на художній твір і на художника?

Вся справа не в «асонаціях та алітераціях», а знову ж таки в тому, щоб «мислити й почувати» (хоч у мініятюрі) так, як мислив і почував великий фльорентієць. Справа в тому, що ми до своїх завдань підходимо кустарно. Тільки той письменник має рацію на існування, який здібний пізнати життя, не тикаючись щохвилинно в свою «плятформу». Це не значить, що йому не треба корегувати ідеологію своєї творчости, а це значить, що «по циркуляру» мистецтва утворити не можна. Ніякі «асонації та алітерації», цебто те, що стосується справжнього формалізму, його не врятують, коли він не подивиться на світ вільним поглядом свого клясового світогляду. От чому ми й кажемо: – вас, 1200 письменників із Хвильовим умісці, які за 8 років революції не дали жодної повісти, жодного роману глибоко поважаємо. Але покиньмо дурити себе: в атмосфері диких поглядів на мистецтво ми ще 8 років, коли не всі 80, будемо плентатись позаду інших країн.

Такий наш «формалізм», і коли він нічого не має спільного зі справжнім, то в цьому ми зовсім не повинні, бо ми й не називаємо його формалізмом.

Що ж до «опоязівства», то треба сказати це:

– Прийнявши в основу твору ту чи іншу актуальну ідею, не можна не думати і про те, як передати її. Тут нам до певної міри й допомагають формалісти, як технічна школа. І коли дехто із сучасних письменників, втішаючись «великими» темами, не звертає уваги на «читабельність» своїх річей, то це теж печальне явище. Він теж не вміє «мислити» так, як згаданий фльорентієць.

Всі ці елементарні засади ми подаємо тільки тому, що нас весь час цькують формалізмом. Далебі, навіть ніяково було писати цей розділ: все так «просто і ясно»… і ніяких тобі «приматів».

Як бачите, наша основна вимога – це уміти думати й почувати. В нашу епоху великих зворушень, великих дерзаній і великих полетів, ми інакше не мислимо художника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Европи, тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епігонізм.

Отже, тільки упереджена людина буде шукати в нашій програмі ідеології формалізму.

Примітки

Опоязівці – мова про товариство російських учених літературознавців, лінгвістів, письменників, що називало себе абревіятурно ОПОЯЗ (Общество изучения поэтического языка). Існувало воно від 1914 по 1923 p. y Москві і Петербурзі. До О. належали такі видатні вчені й письменники як В. Шкловський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон, О. Брик та ряд інших. Праці опоязівців створили цілий напрямок в російському літературознавстві під назвою формалізму.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 185 – 192.