Психологічна Европа
Микола Хвильовий
Завдання дослідника – марксиста –
взяти на облік усі особливості розвитку,
все складне взаємне переплетіння
дієвих осіб і впливів.
«З абетки комунізму»
Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціяльної групи. Ми підкреслюємо «об’єктивно», бож смішно припускати, щоб людина сама собі хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів. Але відкіля цей вульгарний марксизм?
Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масовізму:
– Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень, що наше селянство є потенціяльнии пролетаріят.
Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років!
Діялектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філософ Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селянство в умовах буржуазної державности в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціяльнии пролетаріят, цебто воно, не будучи пролетарською клясою, має тенденції зробитись нею.
А чи можна цю формулу прикласти й без усяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?
Оскільки ми вступили в фазу «непу», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу – експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібно-буржуазну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:
– Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки – дбаємо, щоб, він, якомога безболізно пережив період накопління багатств.
Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство, як про потенціяльнии пролетаріят, доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціяльного буржуа.
І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «зарито собаку».
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного з видатніших українських громадських діячів.
В 6 – 7 числі журналу «Життя й революція» вміщено було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Европу». Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті – це перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо, як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм – «errare humanum est» можна прикласти до кожної людини, а, зокрема, і до нього.
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша – це та, де він цілком погоджується з нами, і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового ( не скажи Хвильовий того, що сказав – сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас, як «обличителів», просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бере на себе ролю «обличителя»… але вже нашого романтизму, нашої неспроможности накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано:
– «Усі його (Хвильового) заклики до психологічно-художнього та інтелектуального прийняття Европи я вважаю лише за ліричний рефрен».
Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, побачив, переміг!» Коли вже притягувати історію, то ми скоріш уподобляемо себе Катонові Старшому, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:
– «Треба обов’язково зруйнувати Картагену».
Але не зайвим буде й з’ясувати в якій мірі наші заклики були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Европи, поданої антитезою до позадництва.
Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри дезорганізовано, – тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись терміном Семенка, наголосом на деструктивний момент.
Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціяльному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший погляд, наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «одгонить тим же етичним критерієм»?
Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету», його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється по суті плодом недозрілого розуму. «Масовий» критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціяльнии критерій. Бо і справді:
– Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового, як агітатора за «Европу в лакових ботиках».
– А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
– Переказувати своїми словами елементарний матеріялізм – заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не краще було б коли б одні, як от «масові» критики, взяли й перечитали абетку комунізму, а другі, як от Дорошкевич, повірили нам на слово, на їй богу, що ми сяк-так, а все таки розуміємось у марксизмі.
А втім, – «нет худа без добра», як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадоксом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: «із комуністичної літератури я читав Достоєвського й Толстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистецтво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з відповіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити конструктивної, фази боротьби.
Що ж таке ця психологічна Европа, яка так лякає Дорошкевича?
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й – в іншому пляні – ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торкаємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:
– Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його «Morgen-röthe» і зустрічаємо такий рядок із ригведи: «єсть багато вранішніх зір, які ще не світили», то, щоб вияснити сенс присутности в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лябіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.
Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, щоби сказати:
– «Олімп» цілком розуміє плужанських писарів, які ніяк не втямлють, де загубила кінці так звана психологічна Европа.
Історичний матеріялізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страшне, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгортати абетку комунізму:
– Відтіля вони узнають, що цей загадковий і неприступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її мислями, з її волею, з її хистами.
Таким чином, залишається ще притягти елементарну логіку й силогізувати приблизно так:
– Коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди.
Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс:
«Політичний, правовий, філософський, літературний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на одного й на економічний базис».
Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифруємо цей термін?
Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний стосунок» – людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психологічним фактором, і є по суті громадська людина.
І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка «виштовхує людськість із просвіти», то, очевидно, і маємо на увазі якусь суспільну одиницю.
Ці елементарні засади про ролю людини в історії нам потрібні для того, щоби запитати себе:
– Чи не дала Европа якогось типу творіння, яке – в тій пропорції, що його наділяє так званий «змінний стосунок» і робить історію?
Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: «минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу». Бо і справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діялектика, коли блукає в лябіринті надбудов.
Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх кляс.
В цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Европа. І імператор римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс – всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.
Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжклясовим явищем. І той, і другий, і п’ятий служили своїй клясі. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж кляси, викликала розвиток нових сил, що характеризують поняття прогресу, що мусіли прийти їм на зміну й часом були їхнім антиподом, остільки між Леніном і Петром Великим можна поставити знак тотожности. І піп Лютер, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської громадської людини. І той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціяльної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінного стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціяльно-економічному й політичному ладу. Цей клясичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.
Це – європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете – знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фавст коли розуміти його, як допитливий людський дух.
І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафальку не Фавста, а «третій стан», бо доктор із Вюртембергу безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.
– Ага… так от про що ви говорите! А чи нема, тут, у вас, ідеалізму? – Подивимось:
Перша цитата з Мерінга: «історичний матеріялізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил».
– Друга цитата з Плеханова: «велика людина бачить далі інших і хоче сильніш інших. Вона – герой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупинити чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяльність являється свідомим і вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значіння; в цьому її сила. Але – це колосальне значіння, страшна сила».
Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети.
Соціялізм – це, з одного боку, теорія боротьби за царство свободи, з другого – конкретний етап у боротьбі людини з природою. Отже, треба подивитись на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків, хоч би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «зададуть» тон гнилій територіяльній Европі, що витягнуть її з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, тепер стара й безсила буржуазія.
Так стоїть справа з психологічною Европою, що до неї антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського:
– «Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріяту. Його соціяльнии сенс у його широкій та глибокій активності. Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи.
– І все?
– Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на «просвіті».
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 167 – 174.