Дома

Панас Мирний

Була неділя. Ще в суботу звечора край синього неба заплутували, мов павутиння, хмари, далека блискавиця поморгувала з-за гори.

– Коли б не було лиш уночі дощу, – угадував Яків Грицай, вкладаючись спати під піддашками комори на сіні коло своїх синів Грицька та Івана, що, виморені денною біганиною на пастівнику, давно вже спали.

– Гляди лиш, чи це не на сушу, – казала, позіхнувши, його жінка Настя і глянула на небо – небо чисте, а блискавиця моргає.

– А глянь он на Ратієвщину, які тучі збираються.

– То лягати б було у сінях.

– Піддашки широкі – сюди не досягти, а досягне – переберемося у хату.

– А дітвору як?.. бач, як поснули, мов побиті. – І мати, пригнувшись, поцілувала того й другого у лоб, прикрила ряднинкою і, перехрестившись, лягла.

Через хвилину розмова їх стихла. Виморений денною працею, робочий люд хутко засипає. Поснули Яків і Настя коло своїх дітей. Наче тихо у воду опускались, так непримітно обгортувались вони дрімотою. Кругом їх давно вже все спало. Земля, укрившись темно-сизим померком ночі, мліла у своїй чарівній дрімоті; садки не оголошувались птичим щебетанням, темні, насупившись, чорніли, і вітер не ворушив їх зеленим листом.

Улиця стихла, не чутно було нігде навіть охриплого голосу гуляки. Спали люди, спала і земля, дрімало і темно-синє небо, одні зорі не спали і сонно лупали своїми очима та коли-не-коли блискавиця з-за гори поморгувала, лякаючи темноту, та роздавався глухий поклик далекого грому. Дедалі він усе дужчав, ближчав. Темні хмари шматками виривалися з-за гори і крали з неба ясні зорі. Аж ось і вітерок де не взявся: тихо зашелестівши листвою, він пробіг понад землею, наче вістовик скрикнув: «Стережіться!» – і скрився. За ним пробіг другий, третій, розірвані хмари почали зступатись, клуботали, блискавиці пронизували їх своїми гострими стрілами, грім гурчав. У повітрі понесло холодком, свіжиною. Аж ось щось здалека зашелестіло, залопотіло.

Настя кинулась, підвела голову. Блискавиця засліпила їй очі, вона прикрила очі рукою і почула, як велика капля води плеснула їй у лице.

– Якове! – гукнула вона.

– А що?

– Дощ наступає. Переходьмо у хату.

Яків підвівся, почухався.

– Справді, дощ буде. Іди ж у хату та світи, а я тим часом дітей попереношу.

Настя хутко побігла у сіни. Краплистий дощ скільки раз ударив її і по лиці, і по спині, одна капля упала аж за шию, так що Настя, наче від лихоманки, струснулась.

Поки Настя світила у хаті, дощ і геть-то залопотів. Вітром його наносило аж під піддашки. Яків мерщій ухопив Івася і помчав сонного у хату. Поки він звернувся, дощ як з відра полив. Бігом Настя і Яків побігли до комори переносити постіль. Грицько, розбуджений дощем, уже сидів і чухався.

– Тікай мерщій у хату, – сказала йому Настя.

– Дощ, – позіхаючи, одказав Грицько.

– Ну то що, що дощ. Тут будеш? – гримнув Яків, думаючи, невже і сього бецмана доведеться теребити.

– Накинь ряднинку та й тікай мерщій, – каже Настя.

Грицько натяг рядно на себе і повагом пішов до хати. Настя і Яків мусувались з подушками. Ось вони положили їх у рядно, і Яків, перекинувши через плечі, мов хлопець, побіг, за ним тюпала Настя.

– Отак несподівано. Та й дощ же! – каже Настя, стелячи для дітей на полу.

– Лягай, Грицю. Чого сидиш та чухаєшся. Лягай, поки я Івасеві постелю.

Грицько, сидячи досі на лаві, мерщій стрибнув на піл і опукою упав на подушку. Через хвилину він уже спав. Івась і не прокидався, заверчений в ряднину, він лежав на лаві. Настя, пославши і йому, натужуючись, зняла його з лави і положила коло Грицька.

– А тобі де слати? – спитала вона Якова, що, похнюпившись, закустраний сидів і, позакладавши у пазуху руки, дожидав постелі. – У сінях, може?

– Стели, мабуть, у хаті, бо це такий дощ, що дойме тебе і там.

Настя прослала рядно на лаві, на котрому і влігся Яків, а сама, засунувши сіни і погасивши каганець, приткнулася коло дітвори.

Дощ саме розійшовся. Його здоровенні краплі, наче град, стукотіли у вікна, глухо гупали у стіну, шелестіли покрівлею. Блискавиці раз поз раз миготіли, висвічуючи у невеличкі вікна, а грім гурчав, аж брязкотіли шиби. Насті не спалось. То вона, коли блискавиця моргоне і з темноти, наче з води, вийдуть сонні постаті її дітвори, підведеться і прикриє їх голови рядниною, то, як грім грюконе, схопиться, перехрестить себе, перехрестить дітвору… її кожен раз страх нападав, як тільки зачинало грюкотіти. Їй скільки раз доводилося чути: того грім забив, там спалив хату, клуню…

– Заступи, господи, і помилуй! Божої кари нічим не одвернеш, хіба молитвою. – І вона тихо шептала всі молитви, які знала або які приходили їй на думку. Їй хотілося б устати, засвітити страсну свічку. Що ж, як побудиться дітвора? Ще хоч би Яков не спав, а то, мов зарізаний, харчить. То дивись – інколи шелеснеш чим, зараз і кинеться й почує, а тепер… Блискавиця мов перед нею свірконула, і зараз же за блискавицею так ударило, що аж хата залущала. Настя, вся тіпаючись, скочила з полу і стала на колінки… За темнотою ніхто не бачив її поклонів, за дощем не чутно було її шептання, а вона аж до землі прилягла та молилась.

– Насте! чи ти спиш? – кинувшись, спитав Яків.

– І ти таки почув! – з докором одказала Настя.

– Чому ж ти не засвітиш? Чуєш, десь тече… бач, капає.

У хаті, справді, почулося глухе стукотання. Настя засвітила. Коло полу на стелі чорніла кругла водяна пляма, з середини її здіймалися важкі каплі і, затіпавшись, падали одна за другою додолу.

– Бач, я й думав з весни підправити оселю… Видно, солома прогнила, – сказав Яків, обдивляючись стелю. У кутку, коло образів і друга показалась пляма.

– Та он і друга, – указав він жінці, котра підставляла під першу пляму миску.

– Он, он… – сердилась Настя, тичучи рукою. – Треба он лізти нагору та ночви підставити, то й не буде текти.

– Як же ти там уночі без світла будеш правитись? – чухаючи потилицю, спитавсь Яків.

– А ліхтарня нащо?

Яків мовчки устав, пішов у сіни і, знайшовши ліхтарню, поставив у неї каганець, потім знайшов ночви і покарабкався з ними на горище. Настя присвічувала йому з сіней.

– Та тут, як і надворі, ллє! – скрикнув він, струшуючись. – А присвіти дужче. – Настя підняла ліхтарню аж на голову.

– Ого-го-го! Хоч рибу плоди, – сміявся він.

– Чого ж ти смієшся? підставляй ночви чи що.

– Куди підставляй? нащо підставляй? Викинь ночви надвір – чи збереш увесь дощ? – так і тута. Повне горище води, що ж ти поробиш?

– То так хіба її й кинути. Треба ж визбирати.

І Настя, передавши ліхтарню чоловікові, кинулася у хату за горшками, за мисками. Яків жменями збирав воду, передавав їй горшки, а вона виливала надвір.

Дощ тучний давно вже перестав, з обложних хмар сіяло, мов крізь сито, а вони все правилися коло горища. Послідні калюжі зібрала Настя уже ганчірками, і, потомлені, вони кинули горище і полягали спати. Неясний світ ранку пробивався крізь хмари у вікно. Дітвора, приучена з курми вставати, непокійно лежала. Тільки дощовий день сном застилав їм очі, а то б вони давно вже повставали. Грицько, правда, вже й підвівся був, та побачивши, що мати так покійно почиває коло його, почухався, ліг і знову задрімав.

Ранній світ борюкається з туманом, з дощем, з хмарами; наче димом, окурилася земля ним… вогко, мокро і важко. Так бува тільки восени. Ніхто б не сказав, що після такого тучного дощу випаде такий день. Сонце ненароком якось виглянуло з-за краю землі, та, побачивши таку негоду, мерщій посунуло за хмари.

Яків прокинувся перший. Він лупнув очима і зразу закрив їх – у очі, наче хто йому піску сипонув, зарізало так, голова горіла. «Не доспав», – подумав він і позіхнув.

– Ох, мені лихо, як же я заспала! – кинувшись, сказала Настя і зразу порвалась надвір. У сінешні двері, як одчинила вона їх, мов хто кухлем води, плеснуло на неї дрібним дощем. Вона вся струснулася і мерщій подалась у сіни.

– Що, ще сонце не сходило? – спитався Яків, з-під-сліпа лупнувши очима.

– Піди подивись, – сказала Настя.

Яків підвівся, глянув у вікно і почухався.

– Еге! отака ловись! – позіхнувши, сказав він і трошки перегодом гукнув:

– Грицьку! Іване! а вставай до товару.

– Куди? – крикнула Настя.

– Як куди? на пастівник гнати.

– Піди спершу глянь, що надворі, який дощ.

– То що, що дощ? Попойде та й перестане.

– Хай же перестане.

– А хіба ж таки й не перестане? – спитав Яків, знову позіхнувши.

Настя нічого не одказала. Яків посидів, посидів, почухмарився за спиною і, одвернувшись до стіни, ліг.

– Отак краще! – усміхнулась Настя, умиваючись.

Тільки що вона вмилася та прибрала трохи голову, заткнувши під очіпок понависавше на очі волосся, як сінешні двері рипнули і в хату убігла у чорній сорочечці і в лихій спідничці невеличка дівчинка літ п’яти-шести. Кругле лице її було змочене дощем, головка закустрана, босі ноги у калюці.

– Здрастуйте, тьотю, – тихим дитячим голоском привіталася вона.

– Галю! Здорова була, моя рідна! Чого се ти так рано устала?

– Прислали мати… Просили, як будуть Грицько та Івась гнати ваших овечат пастись, то чи не погнали б і наших.

– А Василь що робить?

– Спить. Мати кажуть, хай не йде, щоб не простудився.

– Бач, а за тебе і не боїться мати, що простудишся, – боcy посилає.

– Не знаю, – не розуміючи, що відказати, сказала Галя, дивлячись на Настю своїми великими чорними очима.

– Галя! – скрикнув Івась, лупнувши очима, і підвівся.

– Бач, Галя уже й устала, а ти й досі спиш, – сказала, усміхнувшись, мати.

– Грицьку! – штовхнув Івась брата під бік. – Уставай, пора товар гнати.

– Куди? по такій негоді? – сказала Настя. Івась подививсь на матір.

– Хіба не поженемо? – спитав, не вірячи, Івась.

– Куди ж ти поженеш. Хай у садку попасуться, а як розгодиниться, то хіба тоді.

Івась аж підскочив. На його дитячому личку, у його заспаних очах заграла радість. «Слава богу», – подумав він, і перед очима у його забігали і Карпо, і Свирид – сусідчі хлоп’ята… Тепер вони цілий день вибігають та вигуляють по улицях… Він підскочив до Галі.

– А ти прийдеш до нас гуляти? – тихо спитав він її.

– Як пустять мати – прийду, – одказала, нахнюпившись, та.

– То приходь. Грицьку, та вставай уже. Он Галя прийшла, – будив він заспаного брата.

– Галя прийшла довідатись, чи не поженете ви овець, – сказала мати. – Тітка он просить, як поженете, то щоб зайняли і її.

– А Василь що робить? – швидко спитав Івась.

– Спить, – одказала Галя.

– Еге. То він буде висиплятись, а ми за його овець пасти. Я не хочу. Коли б за Галю, я б узявся, а за Василя не хочу. Бач, який сам великий пан.

– Ми вже скільки раз його гонили, – умішався розбурканий Грицько, – хай він хоч раз наших пожене.

– Ніхто не буде гнати, – рішила Настя. – Так, Галю, і скажеш матері. Наші не поженуть по такій негоді. У садку будуть пасти.

Галя метнулась іти.

– Куди ж ти так швидко? Посидь, погуляй тут. Я снідати дам.

– Так мати казали, щоб не барилась, – чухаючи голову, одказала Галя.

– То ти хоч удень приходь.

Галя постояла, подивилася на тітку, подивилась на Грицька, що чухався і позіхавсь, на Івася, що моргав на неї – приходь, мов – і, зітхнувши, пішла з хати.

– Підожди, я тебе проведу, – навздогінці крикнув Івась і побіг з хати за нею.

Він не примічав, що надворі дощ сіяв, не обминав калюж, що стояли у дворі, – навпаки, він знаходив, де глибші, і брів ними.

– От і ноги є де помити, – хлюпочучись, казав він. – Та гарно так… вода холодненька… Ти ж приходь, Галю, безпремінно приходь. Будемо гратися, будемо гуляти. Куди ж ти?.. – крикнув він, побачивши, що Галя поверта на перелаз у дворі.

– Ходімо улицею – я тебе проведу аж до хвіртки.

Галя повернула на улицю. Івась ішов коло неї і розказував, у які ігри вони будуть гратись, кого приймуть до себе, а кого ні.

– Василя не приймемо, він тільки розстроює іграшки.

– Так тії прийдеш? – питався він, опинившись “коло хвіртки, у котру Галі треба було іти.

– Прийду, як пустять. Прощай.

– Прощай. Гляди ж приходь. – І Івась, маючи вертатись до свого двору, круто повернув знову і прихилився до дощатих воріт подивитися ще раз на Галю.

Бистре його око зразу побачило тітку Параску, що стояла у сінешніх дверях і заглядала то поза хатою, то надвір, мов виглядала кого. Червоний очіпок на розкустраній голові схилився набік, і тим сердите тітчине лице здавалося ще сердитіше.

– От пішла та й сіла! – крикнула Параска на увесь двір, забачивши Галю. – Було б до півдня сидіти.

Галя щось таке казала, видно, правдилася перед матір’ю.

– А чого ж там сіла? Ще пішла улицею, мов через двір нема перелазу. Так і нишпорить, погань, щоб хоч годину ту захарлати, – ледацюга! – лаялась Параска. – Ну що, беруться овець пасти?

Знову почувся Галин тихий голос.

– І нічого було сидіти, коли так. З лобурями отими побачилась. Рада душу їм віддати. Та чи бач – ніжні, біси його батькові які, не звикли на дощі бути. Не підуть, у садку будуть пасти. Куди, пак, запаніли… Іди у хату. Чого там на дощі мочишся.

І Галя пішла за матір’ю в сіни.

Іванко ще трохи постояв, заглядаючи через ворота, чи не виткнеться Галя або тітка і що вони будуть робити. Ніхто не показувавсь, з хати тільки доносився глухий викрик Параски.

«Отак безневинно і досталося Галі на горіхи», – подумав він і, повернувши, побіг розказати своїй матері, що бачив і чув.

– Ти все з доносами? – гримнув на Івася батько, слухаючи, що розказував він про Галю матері. – Так і ходиш по нишпорах, так і видираєш з-під нігтів. Ой, Іване, стережись! Лихо колись тобі буде.

– З якими доносами? – умішалася Настя. – Хіба не правда, що Параска рада б з’їсти Галю, а коло того лобка так і падає. Паненя, бач, панського заводу.

– Насте! прикуси лиш язик. Не твоє засівалось – не тобі й жати… Яке твоє діло?..

– Хіба тобі не припоручав брат, ідучи в москалі, Галі? Не прохав доглядати її? – спитала Настя.

– То ж брат. А все нам не слід в чуже гніздо мішатися. Коли б хто прийшов до тебе та сказав: «Насте! чого ти так з дітьми поводишся», – що б ти тому заспівала? Адже ж і очі видрала?

– Хіба в мене є різниця між дітьми? Мені обоє однакові.

– Тобі однакові, а їй, бач, одно краще, а друге гірше. Не нам про те судити. Хай бог її розсуде.

– Поки до бога дійде, – буркнула Настя, – то вона і очі повидирає дитині.

– Що ти кажеш? та образумся, що ти кажеш? – пита грізно Яків.

Настя замовкла. Замовчав і Яків. Дітвора собі притихла.

– Грицьку! ходімо виженемо овець у садок, – тихо кликнув Івась брата.

– Ходімо.

І брати пішли з хати.

– Ти хоч би при дітях її не судила. А то вже воно, мале, чує. Вони й так ненавидять того Василя, – обізвався знову Яків.

– Хай такий подлий не буде. Ти не часто бачиш його, то й не знаєш нічого. Побудь хоч один день та придивися – адже не тільки своїм – чужим так у вічі і сучиться.

– А ти, коли добра, зводь їх докупи, мири. Нащо між ними змалку ту ворожбу розводити?

– Як же ти миритимеш? Ти йому прочитаєш молитву, а він побіжить додому – там йому мати другу: не ходи туди, між мужичат. Хіба вони рівня тобі? Паненя, бач, велике! Тим його і Йосип ненавидів так.

– Тебе не переговориш, – махнув рукою Яків і пішов з хати.

Настя зосталася сама. Вона ні з ким не мирилася, коли заходила річ про її племінника. Вона не тільки бачила в йому щось чуже, нерідне, про котре завжди плескала Параска, – вона бачила у йому гірше ще – якусь таємну ненависть до всіх, таку ненависть, якою пашіло і серце Парасчине до людей. Ся колишняясь кріпачка Ратієва, красне лице котрої так подобалося чоловіковому братові Йосипові, що він, викравши її таємно від роду, повінчався, тепер так задрала кирпу угору!

Чи не через те, бува, що ратієвці лічать батьком її самого Ратієва? Чи, може, через те, що, бувши дівкою, зв’язалася з судовим паничем, і тільки один Йосип знайшовся такий, що прийняв на себе гріх чужий, покрив її перед людьми? Бідний Йосип думав як краще, а вийшло? У москалі прийшлося тікати від хатнього лиха. І перед очима Настиними промелькнуло, мов теперішнє, що робилося літ дванадцять назад.

Вони з Яковом з рік як побралися, невеличкий Гриць не сходе з її рук, коло свого лона і присипляє вона його. Про Йосипа вона тоді тільки чула – змандрувавши з Параскою, він жив окремно і годувався щоденною працею. Його, як меншого, мітив батько у москалі, і все, чим міг тільки злегчати московську службу синові, старий усе робив. Навчив його грамоти, не приганяв до роботи, щоб набирався сили, і не думав парувати ні з ким.

І пострічався ж Йосип з цією Параскою! Обійшла його, окрутила зовсім. Свекруха, було, розказує, який він ходив тоді, поки одного вечора не вдрав. Натякала на якусь сотню рублів, що з мандрами сина недолічилися старі. З того часу свекор ніколи не згадував сам про його і заказав кожному згадувати. Він навіки зрікся сина.

А тут заговорили про москалів. Боже! що тоді пережила Настя? А як узяли Якова до прийому, як крикнули «лоб!» Вона не припам’ятає, як воно так лучилось, що Яків знову вернувся додому. Як у сні їй сниться високий білявий чоловік, його чудний викрик – «Не йому лоб, а мені!..» Тоді вона уперше побачила Йосипа. Який був свекор радий тому, і Яків, і вона і раді, і вдячні, одна свекруха тільки неутішно плакала.

Їй пригадався і той день, коли Йосипа одпрохали додому погуляти. Як тепер вона бачить Йосипа – високого, здорового, тільки захудалого. Він сидів за тим самим столом коло батька, мати – з другого боку, вона – коло матері, а Яків носився з Грицем. Як їй жаль тоді було Йосипа, як вона плакала разом з свекрухою. Вона тоді не знала нічого і думала: чого той Йосип, жонатий, маючи сина, кида сім’ю і йде на переміну брата?

Перед вечором привезли і цю Параску – біла та пишна, вона призро на всіх позирала, їла медяники, що наготувала стара, та кусала горіхи і все плескала, як їй жилося у Ратієва, у яких вона розкошах кохалася за життя пана. Йосип зостановлював її, а вона і ухом не веде. Тоді вона побачила, від чого Йосип тікав, від чого крився у москалях. Виходячи, він плакав і прохав і її, і брата доглядати ждану дитину. Сина він не жалував.

– То… – сказав він і махнув рукою. – Бог усе бачить, – і прохав, як буде що, зараз же написати йому. – Як буде син – призвичаюй його до господарства, а дочка – вигляди, викохай її і віддай заміж за доброго чоловіка.

– Припоручай своїх дітей чужим, – гордо одказала тоді Параска, – буцім у їх матері не буде.

– То-то й є, що не буде.

– Що ж, я умру хіба? – спитала вона.

Йосип нічого не відказав, тільки заплакав.

Пішов Йосип, поніс свою голову на чужину, покинувши свою пару на утіху батькові-матері. І Насті пригадалося тихе життя у свекра та свекрухи до того, коли Параска перебралася і після переходу її. Тихе дворище разів по три на день оголошувалося її нестямним криком, її примхами вередливими, її витребеньками.

– Сина запровторили в москалі, – кричить вона, – а об сім’ї нічого турбуватися? Хто коло неї буде піклуватись? Усе я та я?! – кричить, репетує Параска і побіжить з двору.

Бігає, бігає до півдня, а вернеться і, мов того крику не було, – знову до всіх балакає, поки що знову не здійме її серця. Чудна ся Параска і не сердита мов – тільки, як порох, палюча, та вередлива, та завислива. Спершу скільки буч за неї здіймалося, поки не привикли. Старий, правда, на половині дворища вибудував нову хату, в котру і перевів Якова з Настею, а Параску зоставив при собі, щоб призвичаювалась хазяйнувати, бо Параска зовсім до хазяйства не придалася: для неї байдуже, чи виметена хата, чи ні, чи наготована страва, чи ще треба готувати. Боже! як же то і лютувала та воювала Параска, що не її одділено, а їх. Старі, бувало, прийдуть, старий то мовчить більше, а свекруха то тільки й речі, що про невістку.

– Тепер я знаю, чого Йосип такою охотою пішов у москалі, – казала вона і плакала, – звідав неборака, почім ківш лиха.

І Насті, і Якову було байдуже, вони мало мішалися до братової, хіба коли до старих зайдуть. Як же полягли старі та приишлося худобою ділитися, тоді тільки звідали, що за цяця їх братова. То вона нову хату візьме, то знову стару зоставляє при собі. То чого та худоба, що прижита ними самими, не йде у пай. То землю знову не так поділено. Цілий місяць воловодилась, поки таки не погризлися навсправжки – щось з півроку одна до одної не ходили, одна з другою не говорили. Насті найшкодніше невеличкої Галі, що вродилася через півроку після одходу Йосипа. Пізніше трохи у Насті знайшовся Івасик, і часто, бувало, вона годувала і того, і другого разом, часто і до себе брала на цілі дні. Параска зразу чогось не злюбила дитини.

– І нужно було! – бурчить бувало. – Тут і без того злидні та недостача заїли, а тут ще – на тобі та цить. Вигодуй його, вирости. Батька немає, кругом вороги… краще умерти йому малим!

Настя, навпаки, як рідну, любила свою хрещеницю небіжку Галю. Вона молила бога, щоб їй послав дочку. І втіха, і поміч була б. Та в Насті не було вже більше дітей, і вона, як рідній, віддала своє серце і душу чужій дитині. Під її доглядом годувалась і росла Галя. Разом з Івасиком вони спиналися на ноги, училися говорити. І так позвикали одно з другим, що як Параска не гризлася з братовою за наслідство і не пускала Галі з свого двору, то коли не вона, то він цілий день пронишпорить коло тину, заглядаючи в дірочки, чи не видко де круглої головки з чорнявим, як шовк, волоссячком. А вже тільки побачились, зараз і злізлися докупи. Галя перша покарабкається через тин провідати і тьотю, котра ніколи її гостинцем не обминала, і погуляти, погратися з братиком.

– Ти чого, відьмо, туди ходиш? Чого швендяєш?! дома тобі нудно посидіти з своїми, до ворогів наших ідеш замишляти разом з ними мою погибель? – гукає, бувало, Параска, а слідом за її гуком нестямний крик дитини подає ознаку, що не однією тільки лайкою проймає мати свою дочку. І справді, на тілі Галинім синяки ніколи не сходили: одні жовтіють, а коло їх нові чорними плямами розтікалися.

Чому ж вона ніколи такого не витворює з Василем? Чого з ним носиться усюди, як з писаною торбою? Яку б вона розмову не розпочала, з ким би не побачилася, уже вона завжди зверне на Василя. І сякий, і такий, звізди з неба здіймає. Чого ж така любов до одного і така зневага другого? «Знаю я, – рішає сама собі Настя. – Того, що Галя у наш рід вдалася – увічливий та привітливий, не то що Василь. Називає вона моїх лобурями… а у неї нестеменний лобур! і дивиться усе спідлоба, на шкоді так і звик, на дешпотах виріс. Чи не ратієвська лиш кров гомоне в його жилах?..»

Поки думала Настя свою думку, тим часом розгодинювалось. Туман піднімався угору, збирався у хмари, між котрими то там, то там та й заблищить шматочок голубого, мов камінець, неба. Дощ зовсім перестав, понад землею розіслалася привітлива тінь прохолоди. Кругле сонячне коло світило з-за хмар, мов лице дитяче з-під серпанку, а по краях неба віявся рожевий світ. К півдню ждалося зовсім ясної години.

Хлоп’ята, вигнавши овечат на невеличку полянку коло садка, котру Яків назнарошне зоставляв нескопаною і котра густо заросла зеленою травою, розбрелися по садку драти клею з вишень; тепер він такий м’який.

– От якби і в толоці було так, як тут, – сказав Івась.

– Як?

– Щоб садок був. Добре б було. Як сонце пече – заховався у холодку – живи! Дивись, он яка вовча берлога! – скрикнув Івась, улазячи в оброслу вишнями лисинку.

– Де? Ану! – обізвавсь Грицько і мерщій попер до брата. Цілий дощ полив з вишневого листу на Івася, і той аж скрикнув.

– Та тихше – бач, всього змочив, – утираючи лице, сказав Івась.

Грицько реготавсь. Він і сам був, як скупаний, – та й нічого.

– Це здорово, – завіряв він брата. – Купайся в такій воді – здоровий довіку будеш.

– Е? – не вірив той.

– І білий будеш. Чого пани такі білі? Того, що щодня умиваються росою.

– Так давай і ми, хоч раз, – скрикнув Івась і, підбігшив під гіллясту вишню, стрепенув її. Холодним густим дощем обдало його всього, і він, струшуючись, уже реготавсь.

Грицько собі не одстав від брата і незабаром увесь садок, мов від вітру, колихався від їх трусанини.

– Нехай йому!.. Я вже аж змерз, – сказав Івась.

– То саме здоров’я і входе.

– Хіба воно холодом входе?

– Аякже.

І знову брати прийнялися пускати дощ. Це зразу здоровенна грудка мокрої землі, мов з неба злетіла, ударила у вишню, котру трусив Грицько і, розсипавшись, обдала його калюкою.

– Хто то? Це ти, Іване? – гукнув, обтрушуючись, Грицько.

– Що таке? – спитався той, повернувшись до брата. Над ухом Івановим гучно прогула цеглина і важко гепнулася у траву.

– Хто це? – у свою чергу спитався здивований Івась.

Третя грудомаха подала їм звістку, що щось кидало з тітчиного садка.

– Це той шибеник устав! – догадавсь Грицько.

Не зуспілись брати змовитися, що б їм зробити, як тин залущав, і постать Василева з здоровенною ломакою замелькала поміж вишневими кущами. Він, як вітер, пер прямо на Грицька. Той стояв, дожидався.

– А що, злякав? – гукнув Василь, добігаючи до братів. Він був без шапки, розкудланий, розхристаний. Видно, що тільки-тільки що встав.

– Що б же ти думав, коли б у голову вцілив? – спитався Грицько.

Василь зареготався своїм тихим реготом і засвітив зеленими очима.

– Ти б же голову провалив! – крикнув Грицько. – Дурний, дурний, а ще і вчений! – додав він і, повернувшись, пішов на поляну до овечат. Іван собі поспішав за братом. Василь постояв, подивився услід їм.

– Так ви не хочете зо мною гратись? – гукнув він услід братам. – Підождіть же.

І, повернувшись, побіг до перелазу. По дорозі він костурякою збивав траву, молоденькі вишні скручував, одчахував гілки. Куди пройшов – всюди покинув свій розорливий слід.

Незабаром почувся нестямний крик. Даве хто кого? ріже? Привичне Івасеве ухо зразу дочуло знайомий голос.

– То той рябець даве уже Галю, – тривожно він замовив до Грицька. – Ходімо оборонимо її! Ходімо-бо… – прохав він, тіпаючись увесь і блідіючи на лиці.

– А як тітка? – спитався Грицько.

– Ні, він. Їй-богу, він. Хіба не чуєш? – аж танцював Івась і побіг до окопу.

– Дивись! Дивись! – гукнув він, забачивши, що Василь сидів верхи на Галі і, взявши за невеличкі кіски, сіпав то в той, то в другий бік. Галя кричала на увесь садок.

– Що ти робиш, кателик! – гукнув не своїм гласом Івась і в одну мить опинився на тину.

– Ану-ну, іди! іди сюди! Я й тобі задам! – грозився Василь, не випускаючи з-під себе Галі.

– Шпурляй на його груддя! – гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі. – Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв по нас? Тільки гляди, не влучай у Галю.

Грицько стояв з грудкою, не рішаючись кинути. Галя кричала… Івась метався по тину. Що його зробити? Коли б сила – він би так і скрутив отого шибеника. А Василь, сіпаючи за коси Галю, прицмокує та пригукує. Крики її, муки братів такі радісні йому.

– Тітка іде! Тітка іде! – засвітивши очима, гукнув Івась. – Тіт… – не вспів промовити Івась, як Василь, наче опечений, кинувши Галю, попер у вишник.

– Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! – і покивує, і поморгує Івась, і стрибнув з тину та до Галі, що, обливаючись слізьми, лежала на мокрій траві. – Уставай, Галю. Нема тітки! То я так… дурив, – аж задихаючись, шепче Івась. – Тікаймо мерщій до нас. – І, вхопивши за руку Галю, він поволік її до тину.

– Скоріше перелазь, поки не оглядівся шибеник! – І разом з Галею він стрибнув у рів.

Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь.

– Батькові своєму в лоб! – гукнув той, вискочивши з захисту.

Івась, стоячи коло Галі на окопі, з радощів тикав то на Галю, то на його і викрикував, пританцьовуючи:

– А що? А що?

– Так ти одурив? – образливо промовив Василь і, червоніючи, повагом напрямився до тину.

– Ось навернись сюди! навернись! – піднімаючи здоровенну хворостину, сказав Грицько. – Я тобі дам!

Василь зостановивсь. Івась аж танцює, а Галя тулиться та ховається поза Івасем.

– Не бійся, Галю. Не бійсь. Тепер ми тебе не дамо бити.

– Іди, Галько, додому! – гукнув Василь, не знаючи, що йому робити. – Іди додому зараз. А то піду матері скажу, що ти овець не хоч пасти.

– За що ж ти б’єшся? – хлипаючи, одказала Галя.

– Іди, я вже не буду.

– Не йди, Галю. Не йди. Боже тебе сохрани! – умовляв її Івась. – Хай сам, гладкий, пасе.

– Мені мати не припоручала, а їй.

– А ми твоїй матері похвалимося, що ти її бив, та ми одняли.

– Ну, не піймаю ж я тебе! – креснувши кулак об кулак, скрикнув Василь і повернувся іти.

– А що, покурив? а що, покурив? – доїда радий Івась. – Дурень! Дурень! одурений дурень!

Василь стрепенувся, повернувсь і, аж посинівши од лютощів, промовив:

– Не попадайся ж і ти мені, білоголова крисо!

– Ось тобі! – і Івась ткнув йому дулю.

Грицько, потрушуючи хлудиною, реготався.

– Чого хоч ти, собако, скалиш зуби? – не знаючи, що сказати, спитався він Грицька.

На те питання не тільки Грицько та Івась зареготали, а й Галя крізь сльози хихикнула, таке воно здалося їм смішне.

– Коли так, я зараз піду до матері! – аж стрибнув Василь і мерщій побіг до хати.

Галя почала плакати і рвалася іти.

– Не йди, Галю, не йди. Він не піде жалітися, – і прохав, і вмовляв її Івась.

– Піде, піде. Ще й набреше. Пустіть, я піду. А то ж мати мене розірве. Сьогодні уранці нахвалялася: тільки ще в чому прошкодишся – розірву.

– Та то вона так, – обізвавсь Грицько. – Не бійсь. Я його знаю. Якби сам на сам з тобою – він би пішов. А так – не піде. А чи й піде – ми заступимося. Хрдімо до хати. Хай сам пасе вівці.

І брати повели Галю огородом. Не доходячи до хати, Галя зразу побачила знайому постать матері: високу, браву, на лиці білу, на волос чорну. Гордо вона виткнулась з-за стіни, держачи у руках головку капусти, і простувала до перелазу. Ззаду неї ішла зігнувшись Настя. Низенька, сухенька, похила, вона здавалася дитиною проти своєї ще молодої братової.

Галя, забачивши матір, зразу подалася назад – та тікати нікуди.

– Здрастуйте, тіточко! – трохи не в один голос скрикнули Грицько і Івась.

– Здрастуйте. Здорові! – повернувшись, привіталась вона. – І ти вже тут? – здвоюючи брови, спитала вона дочки.

– Це ми, тіточко, її заманили до себе, – почав Івась.

– Та вже нічого, тільки коли б вона не пустувала.

– Вона пустує? – умішалась Настя. – Її ніколи і не чутно.

– Ви пустіть її, тіточко, до нас на увесь день, – просе Івась, світячи очима.

– Ох ти, білоголовий! Який гострий!.. – мотнувши на його головою, одказала Параска.

– А що вона в тебе робитиме сьогодні? Свята неділя – і хай погуляє, – каже Настя.

– Та, звісно, ніщо. А й без діла не сидітиме. Вона звикне отак святкувати – та й у будень святкує.

– Тіточко-голубочко! пустіть-бо! – забігаючи уперед, одно просе Івась. – А то не пущу і вас.

– Добре-добре, – одсторонюючи його, каже Параска.

– На увесь день тільки, тіточко. І обідатиме Галя у нас, і полуднуватиме.

– Добре, добре… Прощайте. Спасибі тобі, Насте, за капусту. А то хоч кричи. Своєї немає, а на базар – такий дощ лив, та й заспали-таки. Прощай, – і вона полізла через перелаз.

– Спасибі, тітко! – подякував Івась.

– Богу святому! – почувся з-за перелазу голос Параски.

– Спасибі, тітко! – гукнув і Грицько.

І обидва з радощів пішли вистрибом по двору, аж калюжі розлягалися під їх невеликими ногами.

– Що ви робите? – крикнула на їx мати.

– Матінко! матінко! – плещучи в долошки, шептав радий Івась. – Оце гаразд; оце добре. Ми Галю від того шибеника одняли. Надушив її та й чубить. А це ще і на увесь день одпрохали. Слава тобі, господи! Хай же сам, розбишака, вівці пасе.

– Ох, ти в мене, ти! – скрутнувши головою і загравши очима, сказала Настя.

Івась тільки зареготався.

– Ідіть же снідати. – І Настя повела дітей у хату.

Та їм не снідання на думці. Не довго посиділа дітвора у хаті: ухопивши по куску хліба та по шматочку тарані, дьорнули надвір, у садок до овець. Дарма, що мокро в повітрі, що росяно в садку, на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають, і втрачають силу. Хата – на зиму, на зиму – її тепло та духота, а літом – поле широке під покрівлею синього неба, сонце ясне з своїм палючим палом, пущі та нетрі лісів або гіллясті садки з своїм привітним холодочком – то літня хата широка, простора, де вітер гуляє по волі, птаство усяке щебече, де чоловік, почуваючи себе частиною того величного твору, учиться терпіти, переживати усяку згоду і незгоду.

Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято, скликаючи їх на молитву до божого дому. Дарма, що отець Іван скликає людей, дарма, що про його у городі ходе уривчата слава: з живого і з мертвого дере, з молодими панійками заграває, уложивши жінку в могилу, – то все мирське, світове, про те не читатиме він з амвону, не люди, а бог судитиме його; народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стільки терпів, стільки мучивсь; він нагадує йому і про його страждання, сподіваючись…

Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за родом… Думаючи про іграшки, невеличкі рученята, почувши дзвона, мерщій кидаються, хреста накладають. Невеличка Галя і себе перехрестила. Грицько, підмітивши, що Галя спершу ткнула пучкою на ліве плече, а потім на праве, почав сміятись; Галі стидно, до плачу стидно.

– І я так спершу, – умішався Івась. – Усе забував, на яке плече спершу пучки ложити. – І він почав нарошне навиворіт хреститись.

– Так хрестяться тільки католики, – сказав Грицько.

– А жиди ось як, – і насунувши шапку на потилицю, Івась почав у груди кулаком битись, вейкати і хитатись.

І Галя сміялась, не тільки Грицько, з того чудного вейкання. Як тільки Івась переставав, зараз або брат, або Галя гукали: ану, ану ще! Івась хитався, бився у груди.

– А рабин як?

Івась перекривляв і рабина. Це здалося таким забавним дітворі, що вони не забарились повернути жидівську віру у іграшку. Івась був рабином, Грицько простим жидом, Галя жидівкою. На вгороді в садку піднявся такий гук та крик, таке вейкання, що аж на улицю було чутно. Василь з свого двору собі завів.

– Підожди. Цить, – дослухаючись до незнайомого гуку, зостановив Грицько. – А-а, то Василь.

– Галько! Ти вже там, подла! Іди додому, а то зараз матері скажу! – гукнув Василь.

– Іди, кажи! – крикнув Івась.

– Мене мати пустили, – обізвалась Галя.

– Цить, не кажи. Нехай іде.

Кожен раз, тільки Галя розгуляється – доноситься до неї викрик братів і на який час переб’є гулянку, затривожить Галю. Поки Івась утішить, почнуть нову гру – знову Василь, як уїдливе щеня, сучиться до неї. Так до самого обіду.

Ще після снідання сонце поривалося вирватись з неволі темних хмар, що кругом облягли його. До обіду половина неба уже очистилася від їх, і раз поз раз поміж чорними клубками пробивалися ясні сонячні стяги. Сонце наче плавало серед моря, то ховаючись під тінню високої хвилі, то вибігаючи на її чорний гребінь. Земля укрилася золотою сіткою, котру чиясь невидима рука завжди волочила з місця на місце, – там, де недавно стрибали золоті зайчики, там лежала темна тінь, а на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Після обіду сонце вовсім вийшло на волю, серед простору синього, мов камінь, неба котилося воно ясне, чисте, іскристе. Земля під його золотим променем пишалася своїм зеленим убором: роса на траві, дощові краплі на листві, калюжки по невеличких упадинках горіли всякими огнями: то жовто-зеленим, то червоно-сизим, то огненно-гарячим. Через годину-другу тільки по чистому прозорому повітрю можна було запримітити, що недавно був дощ, а то всі його мокрі сліди, мов віником, змело сонце, трава аж шелестіла під вітром, листва, вимита, висушена, тільки полискувалась, де були калюжки – там чорні плями лисніли. Сонце, здається, розсердилось, що півдня йому не давали волі, – горіло і пекло немилосердно.

Після полудня спека почала спадати. Сонце, повертаючи наниз, привітно грало серед чистого прозорого повітря. У хаті і сумно, і душно.

– Я піду за ворота, посиджу, – сказала Настя.

– Бабську раду збирати, – засміявся Яків.

І справді, щосвята, у погожу годину, коло воріт або того, або другого двору купками сиділи жінки і гуторили про свої нужди. Тута коло їх невеличкі діти лазили, здалека доносилася пісня дівоча… Любили жінки таким побитом свято виряджати.

На сей раз Настя, вийшовши на двір і глянувши по улиці, не забачила нігде нікого.

«Чи рано, чи позасипали?» – подумала вона і сіла на хвіртці.

Їй недовго прийшлося сидіти. З сусіднього двору обізвалась до неї Кулиничиха.

– Пора? – гукнула вона, усміхаючись, через улицю.

– Пора, – одказала Настя.

– Та й я оце стою та дивлюся, що нікого нігде не видно. Здорові! – привіталася Кулиничиха, підходячи до Насті.

– Здорові.

– Бач, як гарно після дощу стало.

– Пора така.

Розмова поки ще наладжувалась. Вона більше вертілася коло хазяйства та коло хатніх турбот. Розпиталися, хто що варив, що в кого вдалося, а що ні.

– А в церкві не були? – пита Настя.

– Ні, не була. Дощ. Ось Марія Зайчиха йде. Та, певно, була.

Марія Зайчиха здалека усміхається.

– Була, була. Новий диякон правив. Та голос такий здоровий, товстий. І сам із себе такий високий, чорнявий, показний. Та шкода, що недовго буде.

– Чому?

– Дячиха хвалилась: протопоп гонобить у собор його узяти, а з собору до нас.

– Того гаркавого та кострубатого? – спитала Кулиничиха.

– Та хай би уже він і гаркав. А то за ним і інші гріхи водяться. І не слід би так жонатому чоловікові та ще й дияконом бувши, – одказала Зайчиха і, нахилившись, почала щось тихо розказувати. Чулося тільки: «Наймичка… матушка». Кулиничиха то жахалась, то усміхалась.

– Всі ми люди! – зітхнувши, одказала Настя.

– Всі грішні. Всі під богом ходимо. Та хіба ж таки таке подоба робити? – викрикнула Зайчиха.

– Не пристало б дияконові.

– Бач! а я слухаю, де це гомонять? – почувся ззаду їх голос. Усі повернулися – то, йдучи до їх, говорила Параска.

Всі притихли. Параска, котра було проходе, ні з ким не поздоровкаючись, одходе – не прощаючись, гордує людьми, тепер Параска сама накликається, сама йде побалакати між людьми. Усі здивувалися, усі привітались.

– Сідай, Параско, на поріжку, – присогласила Настя, посунувшись і даючи місце коло себе.

Параска сіла.

– А я оце лежала, лежала, качалась, качалась – мов хто перейшов сон. Позіхається, а не спиться. Піду, думаю, хоч проходюся. Подивилась через перелаз – коло вашої хати нікого не видно, а чутно гомін. Так я сюди.

– Може, яка досада на серце пала, від того й не спиться, – одгадувала Зайчиха.

– Та як досада, – чухаючи голову, одказала Параска, – то з нею і не розминешся.

– Чого там так та досада до тебе причепилася? – спитала Настя.

– Ще не досада? Усі люди, як люди, а ти – як той бовкун між ними. Чоловіка немає, діти надолужили… Я клену себе, дурна, що поквапилась на те заміжжя. Як жила я у Ратієвщині – горюшка ніякого не знала. Знайомих,

-х знайомих було! Паничів скільки знайомих, а вийшла заміж – все те загуло.

– А тобі хочеться, щоб і тепер ще паничі знали? Минулися ті роки, – сказала Настя.

– Чого заманулося? паничів! – усміхнулась Зайчиха, не вміючи держати язик за зубами.

– Та хоч би який стоптаний. – жартує Параска, граючи очима.

– Як жидівський патинок! – додала Кулиничиха.

– О-о, бодай тебе, Параско! – регочеться Марія.

– А що ж, правда. Їй-богу, правда! Що правда, то не гріх! – каже Параска.

Всі зареготались ще та ще.

– Ох! – зітхнула після реготу Кулиничиха. – Кожному своє. Ми от журимося, що хліба до нового не стане… тільки, тільки що капотить, а їй – паничі.

– Коли прийдеться до того – то й ти заплачеш! – жартує Зайчиха. – Хіба справді мале лишенько: чоловіка немає, і паничів немає.

– Смішки з бабиної кішки! – не то образившись, не то в жарту одказала Параска.

Нестямний дітський крик у дворі усіх сполошив. Настя кинулась перша. Серед двору Василь насів Галю і чубив, та кричала не своїм гласом.

– Василю! що то ти робиш? – гукнула на його Настя.

– Чому ж вона не йде до хати. Вона цілий день ганяла, а я все дома сидів.

– Так хіба ж так можна?

Параска стояла і усміхалась, мов то не її діло, мов то не її діти.

– Та й обидчик же ти який, боже! – хитаючи головою, гомоніла Зайчиха. – Хіба ж так з сестриці можна знущатись.

– А чого ж вона, подла! – оправдувався Василь.

Настя аж затрусилась. Сердито повернулась вона до Параски і промовила:

– От паничами ти журишся, краще б ото шибеника держала у руках.

– Коли б їх чортяка од мене забрав, то мені б краще було! – гордо промовила Параска і насупилась.

На який час поміж жінками пробігла чорна тінь. І Настя, і Параска, хоч вернулися на перше місце, більше мовчки сиділи, сопли. Базікали Зайчиха з Кулиничихою.

Сонце сідало. Червоне проміння його котилося густою хвилею по землі, захід, наче пожежа, горів-гоготів. Здалека доносились крики череди, співи дівочі… Вечірня доба так рве розмову – так не хочеться балакати самому, дивився б, милувався б красою світовою, слухав би її по-сліднього гомону-гуку… Всі справді стихли, кожна з жінок, удивившись у яку-небудь річ, думала про себе. Всі стали сумні-мовчазні, а найбільше Параска. Уставила вона свої чорні очі у землю і наче закам’яніла. По лиці видно – велика туга скребе їй серце.

Сонце, наче хто кинув його, стрибнуло нижче, вечірні померки обняли зразу жінок.

– От і сонце швидко сяде, – позіхнувши, промовила Зайчиха. – А ти чого, Параско, так притихла – спати хоч?

– Спати… – гаркнула Параска. – Мені ніколи немає спочинку. Я ніколи не висплюся, нікому – як мені!

– Чого?

– Усе проти мене: і бог, і люди, і діти…

– Не маж, – вирвалась Настя. – Чого у других вони рівні?

– Того, що задались такі каторжні. Одно одному ніколи не вступить ні в чому. Не додивись – порізалися б, вишкварки.

– А я тобі скажу по правді, Параско, сердься, не сердься, – коли ти одного будеш гладить за шерстю, а другого проти шерсті, коли одному все, а другому – нічого, так воно завжди буде. Замість того, щоб зводити їх на мир, ти заводиш бучу. Якби хоч раз вихворостила отого голованя, він би не робив того, що при всіх робить.

– Та й та гарна! То єхида-лисиця: укусе й меду дасть, – призро, гидливо якось одказала Параска.

– Ой, попомни моє слово, Параско, та єхида-лисиця, ти кажеш, та буде тебе до смерті годувати, а той головко скоріше з хати вижене.

– Ми так зробимо, що не вижене.

– Дай, боже!

Параска далі і далі все більше сердилася, червоніла.

– І дасть… і дасть… – плескала вона.

– Та то ще скажеш гоц, як вискочиш.

– Нічого. Нам про те знати, а другому про те немає ніякого діла.

– Та й з сторони воно якось гидко дивитись, коли ти одного мажеш, а другого, як те цуценя, держиш, – одно напира Настя.

Параска так і скочила.

– Бо цуценя й є. Бо такого заводу – стидкого, бридкого, мужичого!

– Не всім же панами і бути… Та не плюй лиш в колодязь, бо, може, прийдеться з його коли і води пити.

– Плювала і буду плювати! ненавиділа й буду ненавидіти! І немає нікому до того діла… Сама пані, сама голова… Сама знаю, що роблю, у других розуму не стану позичати, – розпорощалася Параска і, не прощаючись ні з ким, скочила й не пішла – побігла у свій двір. Через скільки часу доносився її крикливий гук:

– Галько! Галько! Чи ти до півночі там будеш ганяти? Іди зараз додому!

– Отака, як бачите! – сумно одказала Настя.

І Зайчиха, і Кулиничиха мовчали. Вони знали добре Параску, и гарячу, запалу натуру, и гордовитий норов.

Сонце зовсім сіло. По улицях, по дворах чувся крик, гомін: там ревла скотина, там скликала жінка свиней, там чоловік голосно порядкував. Надвечір усяк поспішав мерщій своє діло зробити.

– Ох, пора! – підводячись, сказала Кулиничиха.

– Пора! – одказала Зайчиха і собі підвелась.

– Прощай, Насте.

– Ідіть здорові.

Сусідки пішли, Настя сумна та невесела ще зосталася, їй так було гірко на душі, важко на серці.

– Де мама? – доносилося до неї Івасеве питання з двору.

– Мабуть, улицю справляє, – одказав Яків товсто.

– Ходімо, Грицю.

– А овечат позагонили?

– Позагонили.

Хлопці побігли до хвіртки. Івась, сівши коло матері, почав розказувати їй, що витворював Василь за день.

– Не беріть з його, дітки, приміру. Хай йому! то недобрий хлопець.

– Ми. мамо, не будемо, – одказує Івась.

– А як несеться угору! – додав Грицько.

– Хто високо несеться – то часто низько сідає. Ходімо. Пора вечеряти.

І, знявшись, Настя пішла до хати, а за нею, мов за квочкою курчата, Грицько та Івась, одно другого випереджуючи та матері у вічі зазираючи.

Примітки

Дома. Опубліковано у вид.: Панас Мирний, Твори, Повісті й оповідання, т. 2, ДВУ, К., 1928, стор. 91 – 117, разом з оповіданнями «День на пастівнику», «Батьки» та «У школі» під спільним заголовком «Як ведеться, так і живеться. Образки з життя».

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР в архіві письменника зберігається чорновий автограф оповідання (ф. 5, № 5), що має помітку «2».

Автограф без дати. Почерк свідчить, що оповідання «Дома» створювалось одночасно з оповіданнями «День на пастівнику» та «Батьки». Орієнтовно датуємо кінцем 1870-х років.

Подається за автографом (ф. 5, № 5).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 413 – 435.