Панич

Панас Мирний

Літа йшли-минали, старе старілось, молоде росло. І Настя, і Яків уже почали сивіти-гнутися. Ще Яків таки бадьоріше – а Настя баба бабою: повні колись щоки опали, зморшки порізали їх, літа зігнали краску з лиця – воно зажовкло, замліло, спина зігнулася.

Перемінилась і Параска: лице и подовшало, хоч краска ще і грала на йому, та то була вже не свіжа краска молодого віку, а послідня – одцвітаючої квітки. У шовкових начосах прибавилося срібне волосся. Вона ще, правда, рівно держалася на високому стані, тільки щось дуже вже рівно. Все казало, що удар одна-друга негода – і вона, як зламана, зігнеться. Очі тільки її й не перемінились, чорні, блискучі, хоч в їх світилась уже задавнена туга, обридлі клопоти.

Василь, просидівши три годи в одному класі, переліз якось у другий і обіцяв там навіки застряти. Як не билася з ним мати, як не вговорювала учитися, панства добувати – та нетерплячому Василеві хотілося його зразу добути, а воно зразу не давалось, не йшло, а наука така нудна, та чи й вела лиш вона до панства… Василь зненавидів науку.

– Я тебе у свинарі запру! – сварилася мати, та ніщо не помагало.

– Он і Передерійчин Петро покинув школу, на службу став, – правувався Василь.

– Не вибивай мені очей своїми ледарями, баглаями, – лаялась Параска. – Он глянь на своїх братів, на Грицька та Івана. От діти, от милі, слово від їх неправе не почуєш, а робочі, а хазяїновиті. А ти? тебе вчать, тебе на слід наводять – а ти, як ведмеда, опинаєшся.

Не ради красного слова вона тепер приводила в примір братової синів. Вони справді вийшли на славу діти: тихі, смирні, робочі, до кожного привітні, кожному кидаються у вічі своїм ростом бравим, вродою молодою, доступні, покірливі. Грицько високий, чорнявий, трохи мов суворий – не балакучий, зате Івась – темно-русий, з голубими, як квіточки, очима, ясними, як зорі, говіркий, веселий, кожному подобається, до кожного доступить своєю мовою ласкавою, своїм личком веселим, ввічливим – слухав би і не наслухаєшся, коли він говорить, дивишся – не надивився б, коли він стиха усміхається веселими очима.

Виросла і Галя. Висока та пряма, як тополина, гнучка, як лозина, на волос чорна, на личку рум’яна, вона була схожа на матір у її кращу дівочу пору. Параска тільки була весела реготуха, а до діла, не кажи; Галя – навпаки; з її чорних очей завжди світила якась тиха туга, молоде личко хвалилося, що нещаслива доля його кохала – завжди сумне, захудале, в розмові мовчазлива, більше слуха других, ніж сама гомоне, а лучиться розговориться – розмова її тиха, як і вона сама, без гуків, без жартів; зате до діла – не приганяй: з раннього ранку і до пізньої ночі вона все на ногах, все нишпорить, правиться і в хаті, і надворі, і коло печі. Параска і наймичку розщитала, бо при її спіху наймичка була лишня. «1о талан Парасці господь послав, – казали люди, – та тільки не вміє вона того талану шанувати».

Параска справді дочки наче і не примічала: хоч вона і не лаялася і не билася, як спершу, бо ні за що було і гримати, оже все держала себе осторонь від неї – ніколи вона не поговорить як слід з нею, не посидить, як з дочкою, не розчеше довгої коси, не поськає в голові. Та їй і ніколи за клопотами коло сина. Щодня вона з ним б’ється, кипить, як кип’яток у горшку, – та ні допроситься, ні догарикається нічого.

Третій рік він сидить вже у другому класі, до книжки до уроків не приженеш. Отак ганяти з товариством, з бузинячих пушок стріляти на воду, смоктати цигарки – йому дай, а до діла, до уроків – і не кажи.

– Чи ти будеш учитись? – пита Параска.

– Що там учити? Я все знаю.

Що було Парасці робити? Спитати сина урок – вона спитала, коли б сама знала. Скрутне тільки головою та й замовкне. Жде-дожидає кінця року, уся не своя – що коли Василь її знову зостанеться? Сором самій, сором від людей… Скільки літ вона билася, скільки утрат понесла – і все марно, все даремно… А перед людьми одне знала, що вихваляла його розум, його дотепність, і от що тепер вони скажуть?

З тривогою вона дожидала кінця. Ось настав і він. Зранку Василь пішов у школу, жде не дождеться його Параска; їжа їй не йде на душу. Ось уже і обідня пора – його немає. Не обідала Параска, неприбрана, нерозчесана ходить, поглядає надвір, за хвіртку, за ворота.

Надвечір тягне Василь додому.

– А що?

Василь почав з серцем розказувати, що його всі учителі ненавидять, що Шкоруцький гірше вдесятеро від його учився, та перевели, а його – ні.

Вся затремтіла Параска, почувши слово «ні», поблідла та так і посунулась на піл. Галя вже водою підвела її знову на ноги, а то, як мертва, лежала та тільки зубами цокотіла.

– Мучитель мій! – скрикнула вона, ламаючи руки. – Проклятий! яку мені на тебе кару наложити? Що мені тепер з тобою зробити?

Василь сидів і спідлоба побликував на матір, як вона голосила, заливалася слізьми.

– Ти обідав, Василю? – спитала Галя, витягуючи страву з печі.

– Ні, – понуро одказав Василь.

– Будеш же їсти?

– Кому, тобі їсти? – скрикнула Параска, схопившись. – Тобі? Підожди, ось я тобі сама дам їсти, – і кинулася з хати. Василь тільки зуби зціпив, та спідня губа у його затремтіла, а то як сидів, так і зостався – хмурий, суворий.

Параска вернулася з ломакою в руках. Люта – вона кинулася на сина і зачепила раз по плечі. Василь підвівся – грізний, свіркаючи, мов жаром, очима, він підійшов до матері, скрутив її за руки, посадив на піл, вирвав палицю.

– За що ви б’єтесь? – твердо одказав він, переломив палицю на три часті, кинув тріски під піл і тихо вийшов з хати. Параска тільки совалась на полу.

Цілий тиждень не говорила мати з сином; Василь, здається, і радий тому. Як настав ранок – так він і пішов з дому, хіба в обід прийде, а то часом і ввечері присуне. Мати не питає, чи обідав де син, Василь не просе їсти – німе розладдя царює в хаті.

Одного разу в неділю прибіга Василь додому. Задумане завжди лице його на сей раз грало якоюсь усмішкою, очі радісно блищали. Сіли обідати. Усі мовчки їли. Василь, знай, заглядав у лице матері – вивіряв, чи й досі ще мати сердита. Параска, геть одвернувшись від його, сиділа.

– Мамо, – почав Василь.

Параска тільки скоса глянула на сина.

– Сьогодні мене сторож з ратуші стрів і питався, чи не поступив би я до їх на службу? «Послужиш, – каже, – привчитися, а там і жалування буде».

Мати нічого не сказала, Василь не допитувався. З другого дня він почав ходити в ратушу.

Пройшов місяць, пройшов другий… Трохи та помалу хатнє розладдя вляглося, серце в Параски стихало. «А може, справді, там його доля?» – думала вона, вертячи у руках дві рублевих бумажки, місячний заробіток її сина, котрі Василь, прийшовши додому, припоручив матері. Той день і Параска, і Василь ще мовчали, увечері тільки Василь сам про себе лаяв одежу, що на його вже не приходилася та чимало і зносилася: рукава трохи не доходили до локтів, стан насеред спини, одна пола розірвана, зметана на живу нитку, локті у дірках – сорочку крізь її видно. За той місяць Василя так вигнало! Мати сама бачила, що одежа вже не по Василеві, та з чого вона йому нову пошиє? «Хай ще з місяць у цій походе, прийдеться доложить трохи до його грошей та тоді…» – думала мовчки Параска.

На другий день Василь знову приносе семигривеника. Дав чоловік за прошеніє, що переписав Василь, на третій – сороковку, на четвертий – коповика, а там, дивись, і рубля затягне. Щодня, щодня та й несе хоч небагато додому. Ще й до місяця далеко, а в Василя вже шість рублів. Треба шити одежу. Знайомий Василеві по ратуші жид Гершко недорого узяв за шитво, зате ж і пошив, наче вилив.

Коли переодівся Василь – панич-паничем та й годі, чоботи, правда, не по нозі – Василь уже сам, не питаючись нікого, заказав шевцеві чоботи, щоб і на одну ногу, і на рипу, і на високих підборах. Як виходе Василь з двору, то на всю улицю чутно його рип, тим рипом він дає знати і дома, що вертається обідати. Параска, зачувши, підганяє Галю, щоб мерщій сипала борщ і становила на стіл, – син там так наробився, виморився на службі, не ждати йому обідати!

Між матір’ю і сином настав мир та лад. Хоч вони мало розмовляли одно з другим, не сповіряли своїх таємних думок одно другому, та мати на стороні не нахвалиться своїм сином, не налюбується своїм паничем, а Василь місяць од місяця все новину уводить, то на лави гримає – стульців йому треба, то стіл чорти батька зна який, то кроваті немає – валяйся на полу, то долівка курна, тільки убор закурює, старіє, то в хаті і тісно, і жарко. Параска сама бачила, що то не по йому захист, – їй, старій, і Гальці – ще нічого; вони вже привикли до такого життя, а синові – він з панами поводиться, у їх буває, може, коли прийдеться і до себе покликати – як його у такі руїни?

З весни Параска затіює перестройку, через сіни з комірчини робить другу хату, з великими вікнами, з грубою, з дощавою долівкою. То для сина, ради його. Ради панства його вона на все здатна: що б не сказав він, його слово закон. Вона сама часто й густо услуговує синові, а про Галю – вже нічого і казати, то наймичка: вона повинна прибирати у його в хаті, їсти йому подавати туди, собакою ганяти куди він тільки не задума.

Молодій Галі, забитій, загнаній змалку, ніяк було перечити. Мати тільки й клопоталася об тім, щоб син її так високо пішов, так зразу переродився. Вона рада була, коли ні з ким, то з Галею об йому поговорити, порадувати сама себе. Василь, тепер уже Василь Йосипович, рідко коли вступав в розмову з матір’ю, з сестрою, він держав себе осторонь, як пан держиться перед мужиками, гордо та пишно. І дощова капля, кажуть, камінь довбає, так і з Галею; пригадуючи свою дитячу пору, неправди Василеві перед нею, вона думала – недобрий він; та то була далека і глуха луна, котра швидко замирала у її серці. Чуючи від матері й брата трохи не щодня «яка вона дурка, чиста дурка!» – вона сама вірила тому. «Справді, я стала дурка. Справді, її брат щось вище, показніше від других». Хоч Іван, іноді стріваючи її, кожен раз уїдливо допитувався:

– А що Василь? Запанував? угору пішов?.. – і тута ж розказував яку-небудь пригоду, то як Василь зідрав з бідного міщанина карбованця, то як нещасну вдову прогнав з-перед себе. Та Галі чулося в тих переказах більше чогось другого, ніж правди. До Василя часто почали навідуватись чоловіки, жінки. Все те поважно, низенько кланялося. Все те, дожидаючи, поки встане Василь Йосипович, заводило розмову то з нею, то з матір’ю, розказувало свою пригоду, все те хвалило Василя Йосиповича. Як Василь Йосипович не поможуть – то вже ніхто не поможе. А вони, спасибі їм, такі добрі – он той або та не нахваляться.

Чуючи все те від чужих, як Галі було не вірити, як у речах своїх не бачити заздрості?

І Галя вірила чужим, вона суперечилась скільки раз з Іваном.

– Та що він так застряв тобі у зуби? – обривала вона його, слухаючи нелюбі приповістки.

Галю тільки дивувало, чого ніхто з рідних не любив її брата. Дядько одвертався, коли стрівався з ним, тітка мов не примічала ніколи його, брати викидали завжди колінця; то уїдливо здоровкались з ним, то тиркали услід йому, то навздогінці вигукували не дуже щирі привіти. Її навіть сердила ще та ненависть, ті зачіпки. Василь, одмовчуючись, простував собі, і вона правувала брата, він гаразд робив – з дурнем як зв’язуватись?..

– Чого ви такі ненависні до його? – допитувалась у братів Галя.

– Хто ненависні? ми? Господь з ним! Ти краще скажи, що він ненависний до люду, – одказував Іван. – Хіба ти сама змалку не вивірила? Не дався він тобі ще узнаки? Підожди трохи, він покаже свої зуби ще гостріші, ніж колись… Панство обточило їх добре. Ти справді думаєш, що він про вас дбає? Дожидай.

Галя сама бачила, що брат не про їх дбає. А їй що? Хай собі як знає, так і живе, аби він до неї не мішався, її не чіпав. Вона ще раділа тому, що брат держав себе геть осторонь, – вона знає прибрати у його хаті, подати йому їсти, а більше вона знала, що їй не панувати, робила своє діло, а він – своє.

До того у Галі настала пора свого розцвіту, дівування. Душа її кудись-то рвалася, серце чогось-то бажало; якісь думки, то сумні, то радісні, обгортали її. Вона крилася з тим добром від усіх і рада була, що ніхто її не чіпає, не випитує, не заглядає у її душу.

Була рання весна; ще сніг не зігнало тепло з землі – він тільки почорнів та узявся льодом, городи, правда, біліли, садки червоніли молодими паростками. Весни ще не було, а тільки її далеке зітхання носилося над землею. Сонце сідало, червоно та ясно покривало землю своїм аж вишневим світом. Дівчата десь далеко співали веснянку.

Галя, почувши, вийшла за ворота послухати. Ті привітні дівочі голоси лоскотали їй серце, пестили душу, їй було так гарно, так сумно-гарно. У думці носилася справжня весна, зелена, пахуча, квітуча. Прислонившись до стовпа з ворот, вона загадалася об їй. В їх улиці нікого не видко, тихо та мирно, чому ж їй не погадати? Там, у хаті мати метушиться та й душно якось, а тут просторо і безлюдно… Галя, прихилившись до стовпа, стояла, дивилася вподовж улиці і не бачила, що з противного боку крався до неї парубок.

– Здорова, Галю! – підбігши до неї, скрикнув він.

Галя струхнулась.

– Бодай тебе, Карпе! – одказала вона, сплюнувши. – Як злякав.

То був Саенків Карпо, молодий русявий парубок. Галя давно знала його як заможного і батька сина, як увічливого, веселого парубка. Вона багато знала парубків, живучих на їх краї, вони все, знай, лізли до неї знайомитись, і досі на всіх вона дивилася однаково, як на парубків та й годі. Другі дівчата розбирали: то красивий, то ковтьоба, то зух, а для неї вони всі рівні; стрінувшись з парубками, вона не ставала з ними на довгу бесіду, не п’ялила очей у їх лице, не скалила зубів на їх вигадки.

І Карпа вона знала як Карпа Саєнка та ще Карпа білявого, як жартуючи називали його парубки і дівчата. Вона бачила його скільки раз і завжди минала, як кожного з них, хоч ходили чутки між парубками, що Карпо чогось усе швендяє коло Галиного двору. А їй яке діло? вона ж не заборонить? Хай собі швендяє, коли хоче.

Тепер тільки, зиркнувши на його зляканим поглядом, вона побачила якось іншого Карпа, такого, якого вона досі ніколи і нігде не бачила. Його біле лице чи то від того, що сонце, сідаючи, освічувало його, здавалось якимось ясним та красним, крізь молоду свіжу шкуру пробивалася граюча кров, зуби біліли рівні та густі, мов камінці повставлювані, молоді уси засіялись по губі, русяве волосся, вибившись з-під країв шапки, кучерями розіслалося по висках, по ухах, а очі?.. голубі та тихі так світили любо, так дивилися мило, а в темних зрачках наче жевріли іскорки. І на зріст мов Карпо став більше, і в плечах ширше – кремезніше, міцніше. Той Карпо, та не той! У неї серце тріпнулося, коли вона обкинула його поглядом, і сама не знає, від чого вона засоромилася-почервоніла.

Карпо постояв з нею, спитав, чого вона все домує та домує, чому не ходить ні на улицю, ні на веснянки.

– Он дівчата як співають. Чому б я не йшов до їх?

– Хай співають. Я і здалека послухаю.

– Мати лається, не пускає? – питає Карпо.

– Та й мати! – почала було Галя, а далі повернула. – Чого, мати не пускає? Чого я туди піду?

– Гордуєш може? – спитав Карпо.

Їй аж боляче стало від того питання. Вона почула, куди се Карпо кида камінці, і здивовано знову зиркнула на його. Ні, в Карпа і трохи не було наміри її уколоти, він так тихо спитався без сміху, без жарти, а очі так любо світять, так і пронизують її усю.

– То-то, не гордуй! – сказав він, коли вона сором’язливо похилилася.

Галя тільки глибоко зітхнула.

На краї улиці замаячила чиясь жіноча постать. Карпо, попрощавшись, пішов далі. Галя дивилася йому вслід, на його стан, високий та гнучкий, на його прямий, рівний поступ, і жаль ущипнув и за серце. 1 піднесло ж ту жінку, і взялася десь вона! Дивись, скільки стояла сама – нікого не було, як тільки підійшов Карпо, – де і люди ті набралися. Що ж то вони, висліджують мене? Сумна Галя пішла до хати. Їй зразу стало все не любе, обридле, тоді як Карпо не сходив з думки, його постать, ясний, го-луб’язний погляд маячив перед очима. От так і стоїть Карпо перед нею, дивиться і як не заговорить. Що ж воно за знак, що вона досі не примічала його, а це зразу він так кинувся їй у вічі!

Сонце сіло; ніч насунула на землю, тиха та морозна ніч. Зорі виблискують серед неба. Галя стала вечерю варити, і диво – чи стане вона коло печі, з-за огню визирає Карпова постать, чи вибіжить надвір за топливом – зорі нагадують його погляд.

– Чи солила галушки? – пита мати.

Галя задумалася, чи солила пак чи ні?

– Солила, – відказала матері. А подала на вечерю – галушки і трохи не були солоні. Мати бурчала, гнівилася, а до Галі і трохи те не доходило, мов не до неї була річ, мов не їй виговорювали.

– Питалася Василя – нести йому вечеряти? – спитала перегодом мати.

– Не буде, – сміло одказала Галя, а через скільки часу Василь гукає через сіни:

– Чи мені дасте вечеряти?

– Ти здуріла? – скрикнула мати і прикро-прикро подивилася на неї. Наче огнем обдала Галю.

– Що це я справді? – думала вона. Це вже й мати помітила? – і їй страшно-страшно стало.

Не впокоїлася вона, коли лягла й спати: то сниться їй, що стоїть вона з Карпом, щебече любенько і не дивиться нікуди, тільки йому у вічі. Коли зирк набік – аж Василь підглядає: «Що це ти, вже до хлопців?» – тихо питає Василь. Галя скрикнула і кинулась. Їй так шкода її сну, і де той Василь узявся й нащо він перебив їх розмову? То знову сниться, що вона під горою якоюсь ходить, по м’якій, зеленій, як рута, траві. Кругом квіток, квіток. Нахиляючись, вона зриває їх і співає стиха якусь пісеньку. Коли це згори доноситься до неї голос: «Галю! Галю!» Галя дивиться – на самому шпилечку Карпо стоїть, зове її: «Іди сюди!» Галя кинулась до його. Гора крута-крута, а трава під ногами суха та ковзуча – ноги так і їдуть назад. Галя дереться щосили й не здереться ніяк. Підсковзнулася… пада… і, жахнувшись, знову прокидається. Так цілу ту ніч прожахалася.

– Хай йому, – дума вона, – коли в його очі такі! буду обминати, буду тікати від його.

На ранок, не дивлячись на недосип, устала вона весела, радісна. Ясне сонце, встаючи з-за гори, підняло її. На небі ні хмарочки, ні плямочки, як і в Галі на душі. Ясно граючи, піднімається сонце угору, калюжки снігової води, що взялися льодом за ніч, розтавали, потиху сльозили, сніг темнів-осідав. На стріхах, по тинах горобці цвірінькали свою веселу пісню; посміттюхи бігали по дорогах, вигріваючись на сонці; люди гомоніли, і їх гомін гучно розходився в чистому, прозорому повітрі.

Радіє світ, радіє земля. Радіє і Галя, так їй і хочеться заспівати тиху та веселу пісеньку, хочеться побігати-погуляти, як бігають посміттюшки по стежках; та в хаті – мати. Галя кинулась надвір за топливом. Тут на волі розпустила вона свій голос – то не срібний дзвоник дзвонить, то її голос розходиться по двору; з самого глибу душі виривається пісня і так любо ллється, так виливається поволі. Їй не було гірше роботи згромаджувати кістрицю – мокра, колюча, вона і помаже її всю, і руки поколе, і ноги подряпа. А то наче Галя і не примічає роботи – легко гребеться валок за валком кістриця, як легко ллється її пісня голосна. За піснею вона не чує і гуку матернього.

– Та Галько! – желіпнула Параска на увесь двір.

Галя кинулась – озирнулась.

– Дивись, розспівалася як! – гримнула мати. – Гукаю, гукаю – мов і не до неї. Умиватися давай Василеві.

Галя покинула роботу і побігла братові давати умиватися.

– І де у біса застряла? – охриплим голосом, заспаний привітав її брат.

Галя глянула на брата, брат глянув на неї. У Галі лице горіло – очі грали, сіяли. Василь, прижмурившись, прикро подивився на неї.

– Де се ти так розпалилася? – спитав він і нахилився над мискою. Галя здвигнула плечима і почала зливати воду на руки.

Більше Василь не говорив з нею. Тільки після того разу, стріваючи де, він заглядав їй у вічі. І який же не братній погляд то був! «Чого він дивиться на мене? Що він примічає за мною?» – думала Галя, почуваючи за собою наче вину яку.

Саєнко тим часом все частіше та частіше проходив коло Галиного двору. Трохи не щодня баче Галя з-за тину його голову, прикриту смушевою сивою шапкою. І як та йому шапка до лиця – личко біле, брови русі, а шапка сива, наче інеем вкрита. Галя, замість того, щоб привикати до тих походеньок Карпових, все більше та більше тривожилася. Чого він ходе? Хіба йому сюди дорога? «Унадився ж!» – думає вона і затремтить уся, коли побаче Карпа.

Чого? вона сама не знає, чого її така тривога зразу обійме; серце затіпається, душа замре, думки помутяться… Все перед нею, наче хмарою покриється, один він стоїть – високий і бравий, і дивиться на неї своїми ясними очима. У ті часи вона усього боялася, боялася брата і матері, щоб не помітили, бува, її тривоги, боялася себе, щоб часом, сказавши що, не видати самій себе. То були для неї тяжкі часи, і вона більше одмовчувалася. Уночі, коли усі обляжуть спати, вона почне розбирати ту причуду свою і сама дивується, чого воно, через віщо? Хіба вона мало бачила людей на своєму віку, чого ж з нею ніколи не було такого, яке буває, коли хоч здалека забачить Карпа? Що він таке їй? що вона таке йому? Може, він чарівник? Може, він лихе думає, що топчеться коло її двору? Уже ж недобре, коли таке з нею витворяється? А тут ще й брат… так і заглядає у вічі.

Галя почала більше сидіти у хаті, а коли і надворі, то держиться огороду. Та й то правда, у чому їй вийти? Чи в неї, як у других. Одежа нова, чоботи чи черевики, намисто, серги? Як жидівська наймичка та – одно лаття та дрантя прикриває з гноття сорочку, шия гола, у вухах одна серга з камінцем, друга з дірочкою. На ногах личаки – не личаки, якісь обрізки з старих чобіт віддав брат доношувати. Раз вона попрохала матір – хоч би одежу справила нову.

– Нащо? – скрикнула мати. – Уже улиця запахла. Хлопці? Перед ними вихоритися?!

Галя замовчала і більше нічого не казала.

Одного разу в неділю вийшла вона такою обірваною за ворота. Поглянула – на вулиці пусто; справа тільки від майдану доноситься до неї крик дітський. Вона сіла на порозі, зачинивши хвіртку, і оперлася спиною об неї. Їй так гарно. Сонечко привітно гріє, козачки коло неї снують по зеленій травиці, по бурій лісі. Вона задивилася на ту комашачу біганину, як вони то злазилися до купки, моргаючи чорними усиками, то зразу, наче чого злякавшись, розбігалися врозтіч. Над ними невеличкі павучки мотали свою павутину, якісь чорні комашки нестямно бігали. «І якого тільки життя немає на світі», – думала вона… Он манісіньке, з мачину завбільшки, а й те живе, дише, бігає, радіє. Її аж сміх узяв від чудних комашачих викрутасів, аж зігнулася вона, додивляючись до їх. Коли це зразу донеслося до неї:

– Здорова, Галю!

– Здорова, сестро! З неділею!

Галя поглянула. То говорили до неї Грицько та Іван, виходячи з свого двору. І той, і другий були одіті по-празниковому, у чорних ягнячих свитках, з-за комірів котрих визирали білі сорочки, синіх китаєвих штанях, добрих юхтових чоботах і в сивих шапках. Обидва високі, та браві, та красні, вродливі такії.

– Здрастуйте, братики, – одказала Галя. – Куди се бог несе?

Брати підійшли до Галі.

– Гуляти підемо, – одказав Іван. – А тут що робиш? Сидиш, стережеш двору?

– Та козачків лічиш? – увернув Грицько.

Галя глибоко зітхнула.

– Чому б я не йшов краще на улицю? Однак сидиш – нічого не робиш, – каже знову Грицько.

– У чому? – спитала Галя і, скинувши на себе погляд, аж почервоніла.

– Мати про того панича все старається, а тебе гірш наймички воде! – голосно сказав Іван.

Галя глянула на брата і кивнула головою на хвіртку.

– Цить лишень, – сказав Грицько братові.

– Щоб часом не підслухали? Нехай слухають, коли є чим слухати. Вони все привикли тишком та нишком робити. Думають, люди з боку не бачать, – одно торохтів Іван.

– Крийсь, не крийсь – шила в мішку не сховаєш. Це таке вже.

– Та годі тобі. Ходімо вже, – перебив Грицько, побачивши, що Галя від його речі як не заплаче.

– Чого годі? – лютував брат. – Не побачу я його нігде сам на сам. Я б йому розказав, я б йому усе вичитав, як він з сестрою обходиться. Та слухай, Галю, чому ти ніколи до нас не прийдеш? Мати одно допитується, чому це та й чому Галя ніколи очей не покаже. Чи не сердиться бува?

– Чого ж би я сердилась? Так, ніколи.

– Як ніколи? От же сидиш дурно. І пішла б до матері. Хоч би поськала.

– Он і Карпо йде, – сказав Грицько, глянувши по улиці.

Справді, в противному кінці повагом ішов Карпо. Кругле рум’яне його лице, як жар, проти сонця горіло, по сивій шапці, по чорній свиті, наче золоті бульбашки качались, – бігали золоті іскорки. Галя, глянувши, схопилася і мала була тікати.

– Куди ж ти? – задержав її Іван. А тут і Карпо, підходячи, скидає шапку, здоровкається.

– Здоров, здоров, Карпе, – одгукує Грицько.

– Що це ви улицю тута збираєте? – пита Карпо. – От добре. Сюди я хоч і щодня ходив би, – сміється далі він.

– Ні. се ми от ії побачили та й завернули, – каже Іван. – А ти куди?

– Куди? Туди, куди й ви, – одказує Карпо і мов ненароком зирнув на Галю. Галя, забившись у куток хвіртки, стояла похнюпившись і аж мліла. Їй досадно було на Івана, що задержав її, і на Карпа, що мов не знає другої ближчої дороги, та все, знай, швендяє повуз її двір.

– То чому хоч ви он з собою ніколи не потягнете сестри? – помовчавши, пита Карпо, знову любенько зиркнувши на Галю.

– Тягни вже ти, може, ти дужчий, – одказав Іван.

– Так-то й потягти, лиха не набравшись! – сором’язливо одказала Галя, засвітивши чорними очима.

Той погляд, тихий голос наче і опекли Карпа, і сили піддали йому.

– Ану, справді, попробую, – жартуючи сказав він і мав був узяти за руку.

Галя скрикнула, кинулась до клямки і сама не знає, як опинилася аж у дворі. Вона зразу почула себе якоюсь щасливою і мала була розреготатися… Та коло тину в бур’яні побачила скрившогося брата. Регіт замер на її устах і, вся затіпавшись, вона мерщій накинула платок з плечей аж на очі і, похнюпившись, пішла до хати.

– Галю! Галю! – гукав і Грицько, і Іван. Галя, не озираючись, скрилась у сінях.

– Полохлива! – обізвався Карпо.

– І ти б був би полохливий, побувши в таких бувальцях, – увернув Іван.

– Ходімо. Господь з нею – сказав Грицько. Парубки знялися і лавою потягли вздовж улиці, ведучи жартівливу розмову.

А Василь, як тільки побачив, що парубки повернули від двору, мерщій, як заєць той, вискочив з-за бур’яну і побіг до хати.

– Що то, вже ти з парубками? – спитав він Галю, заставши у сінях. Коли б хто, здається, ударив ножем у самий край серця – то їй не так було б боляче, як те тихе недоговорене питання.

– А ти не підслухай! З ними… А що? – сміло одрубала Галя, зразу одкривши лице, котре було як смерть бліде, і тільки одні очі блищали.

– Поздоровляю! – єхидно усміхнувшись, одказав він, поклонився і скрився на своїй половині.

Все, що було лихого, повернулося круто у Галиному серці, струснуло її. Призро глянула вона на зачинені двері, гидливо сплюнула і, закривши лице, пішла на кухню. Мати лежала на полу – спала.

– Ні, це, видно, сам від себе, – подумала Галя і, не розкутуючи голови, прилягла на лаві. Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала. Зажмурюючи очі і надавлюючи платком, вона гірко-гірко заплакала. З Василевої хати через сіни глухо доносився до неї тихий скрип чобіт і не давав їй покою. У тому глухому скрипу вона чула собі докору. «Уже? з парубками?» бубонів наче той скрип і вона ще неутішніше плакала.

А Василь від нічого робити ходив собі по хаті. Заложивши руки в кишені, він міряв її і вздовж, і впоперек, йому любо, міряючи, слухати скрипу блискучих до вакси чобіт, дивитися, як вони гарно сидять об нозі, як облип-часто пошив жид сукняні штани, сертук. Він озирався кругом себе, обдивлявся. Невеличка пушина на рукаві заставила скинути його, повісити на гвіздкові. Узявши віничок, він бережно почав трохи не вдесяте змітати її. Він передивився кожну зборку, кожну зшивку.

«Як вилив вражий син!» – думав він і тихо усміхався. А петлі пометав? Чи то ж так і на жилетці? І він почав роздивлятися жилетку. От би ще треба часи купити. Безпремінно купити. Срібні з довгим ланцюжком. Чи краще з коротким? Карбованців з тридцять треба. І, заходивши по хаті, він почав думати про часи. Йому вбачалися різні узорчаті стінки, вчувалося дзвінке дзеленчання…

Несказанна жага пекла його. Часів безпремінно йому треба. Він по їх буде вставати, на службу ходити. А чи й так – показно, матері його враг! З часами не те, що без часів. Всі пани носять часи. Що він без часів? От у його і нова панська одежа, а все оддає від його мужиком, хамом… Бо без часів. Часи – сила. Вони уведуть його у панські покої, познайомлять з панянками. «Василь Йосипович! Василь Йосипович! – чується йому дзвінкий голос білолицьої панянки, – которий час?» Що йому казати, коли у його немає їх? Червоніючи, як рак, одмовчуватись? А то він, мов нехотя, відкине, подивиться і нехотя одказує, не перериваючи початої раніше розмови. Утомившись ходити, він ліг на ліжко, окинувши усю хату очима…

Стіни гладенькі, білі, у кутку стіл, попід стінами стульці, в другому кутку ліжко. Добре, дубове, панське. Столяр два карбованці взяв за одну роботу. Долівка дощана і груба з кахлів… Все як і у панів. От ще тільки самовар треба купити, та часи… Часи раніш усього. Самовар то хатня штука, її ніхто не побаче, а часи повсякчас при тобі. Люди бачать…

Тридцять же рублів. У його тільки є десять. А двадцять де взяти? Сказати матері, хай позиче. Заложе землю і позиче… Галька нападалася новий убір їй шити, і мати замовляла якось раз. Та Галька підожде. Нащо їй? З хлопцями гуляти? От і сьогодні… Ну вже рід! І несказанна досада ущипнула його за серце. Брати, сестра, дядьки… сама мати. Чим вона різниться від других? Без вісті треба забігти від такого роду. І він би забіг… подався на Кавказ або аж на Сибірю, коли б він був дворянин. А то що він? Писарський син. Москальчук!

О проклята доле! Сиди у чотирьох стінах, нуди світом, а між люди і не кажи показатися. Куди ти покажешся? Ще хоч би достатки були. Он у Власова. Що Власов? Купець, одкупщик. А син по-панському ходе, руки в перснях золотих, на шиї ланцюг, часи… З панянками щодня крутиться. Весело йому, цьому Сашці, пробийголові. А вже пробийголова!

І досада на свою злиденність і заздрість на Власова багатство мучили його. І дає ж бог таке щастя людям! Хоч не панського роду, зате не порожня кишеня. А з грошима і панство добудеш. А в його? Працюй, бігай щодня на службу, не згинаючи спини сиди там, пиши півроку і от тобі – пошив убор, зосталося десять рублів. А скільки-то ще дірок зосталося, котрі треба полатати, скільки нових потреб, котрі аж кричать пробі, мов їсти.

«І от сиди собі, мучся, мовчи. І ніхто твоєї муки не побаче, кожне ще заздро дивлячись: «Пішли наші вгору!» – з докором мовляє. «О роде хамський, мужичий! привик ти у землі ритися, у калюці ковбанитися і тобі заздро стає, коли твій брат задихається там і протягає руки, щоб вирватися», – зо зла трохи не скрикнув він і, наче уколений, скочив з ліжка і заходив по хаті.

Сонце сідало, обливаючи червоно-вишневим світом небо і землю. У хаті стало темніше, білі стіни, наче потухаючий жар, червоніли, по кутках збиралися густі тіні. Василь в одній жилетці, з закустраною головою несамовито бігав по хаті, поблискуючи своїми сірими очима. Він не примітив, що за тінь промелькнула повз його вікна. Він тільки почув Шарків ляскучий гавкіт і нестямний грюк сінешних дверей. «Кого ж то це чорт несе?..» – подумав він, зостановившись серед хати. Двері розчинились…

– Бач, куди він забрався? І занесуть же чорти на кулички! – весело мовив, ускакуючи у хату, молодий панич у якомусь заморському картузі, довгополому пальті і з гнучким батіжком у руках. То був Олександр Кирилович Власов.

– Олександра, Сашка! – здивовано мовив Василь, розставляючи руки. – Яким побитом! – А в душі думав: «І принесе лиха година! Чого? підглядіти мої злидні?»

– Так гуляв, та й здумав за тебе. Дай зайду! Як почав ходить, як почав блудить. Де був – і сам не знаю. Насилу допитався твоєї кватирі. І занесла, думаю, його лиха година аж куди.

– То роздягайся ж. Та сідай. Сідай та розказуй, де був, де гуляв, кого видав? Скидай своє пальто, я повішу.

– На чорта його вішати? – скинувши і жужма кидаючи на стулець, одказав Власов. Потім круто на каблуці повернувся, швиргонув картуз аж на стіл, підбіг до Василя, обхопив його за стан і обкрутив кругом себе.

– Ну. Ще порвеш що-небудь, – вислобоняючись, одказав Василь.

– Чорт його бери! Дери! рви! не воно нас наживало – ми його. Ex! тільки й нашого тепер. Гуляй, поки молоді, старі будемо – гуляти забудемо, – і приграючи сам собі на язик, він пішов по хаті викрутом.

– От дзига! дзига і є! – сказав Василь, геть одходячи і любуючись на Олександрові викрутаси. Було справді чим залюбуватися. Власов виробляв такі штуки ногами, мов вони були у його на пружинах; легко, наче плив, пробігав він через усю хату, далі з грюком бив каблук об каблук, так що аж його ланцюг через шию дзеленьчав, потім мчався, мов навіжений, через усю хату на одній нозі, викручуючи другою всякі крюки, потім знову обома разом, підстрибував на носках, стукотів каблуками. Високий стан його хоч би трохи зігнувся, звихнувся, плечі стояли рівно, одна голова похилилась трохи набік та руки на волі гуляли кругом його.

– От здурів хлопець! Зовсім здурів! – сказав Василь, дивуючись.

– Ex брат! я тепер всяку музику перетанцюю! – викрикував Власов і ще несамовитіше крутився.

– Від чого се так? мабуть, бачив когось?

– Бачив, бачив, – граючи веселими очима, ще веселіше одказав він.

– Кого? Педьківну?

Власов остановився, подивився на Василя і, махнувши рукою, знову пішов по хаті.

– Не її? Кого ж? Хіба Педьківну вже по боку?

– Що Педьківна? Підметки, брат, тої не стоє! Це ось що, – і, підвівши три пальці пучками до рота, дзвінко і смачно поцілував.

– І побаче ж! і видере! Сказано пробийголова! – дивуючись, одказав Василь. – Де ж ти таку бачив? Хто така?

– – Не знаю. Сам не знаю, брат. Видно, приїжджа, перший раз бачу. Ну й краса, ну і врода! все оддай – і то мало!

– І закохався вже?

– Трошки, брат. Трошки. У мене, мабуть, серце з воску – як побачу кого вродливого – так і заколотиться бісове. Тане, наче на огні. Жіноча врода – бог мій, а любова – віра. Нікому я так щиро не молюся, як жіночій красі.

– Ах ти, бузувір, бузувір! – киваючи головою, казав Василь, а сам думав над послідніми словами товариша. – Казали, дурний Олександра. Ні, дурний такого не видумає!

– А ти чого, белбас, сидиш в чотирьох стінах? Така погода – а він сидить. Сам би чорт мене не вдержав у хаті! – крикнув Власов на Василя, що, задумавшись, стояв серед хати. – Сидить – дума. Мені хвалилися в ратуші, що ти там тільки й знаєш, що над ділом гнешся. Усі перерішити хочеш. Може, й тепер яке на думку зійшло? Ex ти, законник! Мене он батько посадив у контору – коло свого ж учись, мов, як драти. Стану я вчитись, стану робити? Як би не так! Хай хто хоче робе. Я знаю, у батька до чорта грошей – на мій вік стане.

– Пожалуй, так би, може, й я не робив, а коли глянеш кругом себе – пусто. Поневолі сядеш за роботу.

– Дурний! А ти вчись у мене. Розложив роботу – а сам і пішов. Попрохав кого – як спитає, де? – Тільки що вийшов, мов. Зараз буде. Ну як, сам скажи таки, свій молодий вік отак запакостити. Та ніколи – ріж мене, бий мене – нізащо! Ну, збирайсь, ходімо гуляти! – зараз рішив Власов.

– Куди? Чого?

– Як куди? у город. Познакомлю з баришнями. Ти знакомий з ким-небудь?

– Ні.

– Ex ти, кендюх! Ну, не кендюх? Сидить собі у хаті. А там баришень аж кишить. Збирайсь та ходімо.

Василь задумався.

– Годі тобі думати. Збирайсь. – І Власов узявся за картуз.

– Ні, постой. Знаєш що? Посидь. Я скажу, щоб поставили самовар, нап’ємося чаю, – сказав Василь і почервонів. Він згадав, що в його ні самовара, ні чаю немає. «Що, як товариш справді згодиться?» – молотком ударило його в голову.

– Чаю? Хай йому чорт! Він мені і дома огид, – одказав Власов.

Василь трохи з радості не підскочив. Сам товариш виручив його з біди, та ще як?

– От коли горілка є – добре, посиджу. Побазікаю. Тільки світи свічку, – всідаючись, сказав далі він.

Василь забігався. Вискочив з хати і зразу вернувся. Потім знову вискочив і нешвидко звернувся, несучи свічку у руках.

– І бісів народ! Чорт його знає, де і підсвічник задів. Кажу, не беріть нічого з моєї хати. Ніт же! – бурчав, хмурячись, Василь.

– А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ex ти, халява.

Коли б видніше було, Власов побачив би, як Василь, наче рак, став від тих слів його, а то – в вечірніх померках його кругле лице тільки чорніло.

– Та случається, що й не свічу, – одказував Василь. – Наробишся за цілий день та мерщій спати.

– Чого ж ти носишся з свічкою? Світи вже! – кричить, порядкує Власов.

– Та ще треба за огнем туди бігти.

– Ну й біжи.

Василь побіг з хати, а Власов у темноті почав висвистувати якусь пісню.

– Мерщій, – кричав перегодом Василь у сінях. – З хлопцями, небійсь, так знаєш реготати, а то так і боїшся.

– Блигий світ. Дивись! – одказував йому образливий дівочий голос.

– Мовчи!

– Кого там ти муштруєш? – з хати крикнув Власов. Василь мерщій увійшов до його, несучи в одній руці запалену свічку, а в другій пляшку.

– Та то, – одказав, хмурячись, Василь.

– Що то в тебе – підсвічник такий? – скрикнув Власов, зиркнувши на пляшку, і несамовито зареготався.

– А в чому ж ти поставиш, коли закинули? – сердито спитав Василь.

– Це ти наймаєш кватиру? – спитав Власов, обдивляючись хату.

– Та… наймаю, – затнувшись, одказав Василь.

– А нічого, я тобі скажу, хата. От тільки груба мужича. І нужно зелені кахлі ставити?

– Що ж ти зробиш.

– Та тут і в панів так, – поправив Власов.

– Та й у панів же, – одказав Василь, заправляючи свічку у пляшку.

Потім почав рукою стирати з столу.

– Постой, брат, трохи. Ось подадуть яєшню.

– Яєшню?! – аж скочив Власов. – Нічого в світі не люблю так, як яєшню. Баришень та яєшню! Баришеньки! яєшеньки! баришеньки! яєшеньки! – заплескавши в долошки, пішов він знову виступцем по хаті.

Трохи перегодом двері розчинились і на порозі показалася Галя. Видно було, що вона тільки що звернулася здалека і бігом: лице її горіло краскою, волосся розтріпалося, платок зсунувся аж на потилицю, глибоко і часто зітхала. Вона позирнула по хаті і, побачивши Василя, що коло скриньки мусувався, похнюпившись, швидко пройшла до столу, постановила пляшку з чаркою і мовчки вийшла з хати.

– Хто се в тебе? – витріщивши очі, питався Власов. – Еге-ге-е! так от чому ти не ходиш гуляти у місто? Оце ті тихі та божі!

– Що? – здивовано спитався Василь.

– Ще й що! І чого б я вже лукавив? Хто то такий у тебе? Де?

– Як де? Оце входив у хату, вносив горілку.

– Та то, – хмурячись, одказав Василь. Йому не хотілося признаватись, що то була сестра.

– Ну, брат, і очі! – скрикнув Власов. – Перший раз стрічаю такі очі! – сказав він, кусаючи спідню губу і якось задумано дивлячись. – Вона ще увійде? га? Увійде? Хай увійде ще! Чуєш, Василю, – ламаючи руки і світячи очима, казав він. – Що вона, наймичка? чи хазяйська дочка? Ну бо, кажи. Покинь стиратися.

– Та підожди, найду хоч скатертину. Заслати стіл треба. – І якось зо зла витягши щось біле, він стукнув кришкою скриньки, підвівся і, похнюпившись, сердито почав застилати стіл.

– Ну так хто вона? – не потураючи на його засмучений вид, одно допитувався Власов.

– Та хто? Тут у кухні живе одна солдатка. Її дочка.

– І ти в їх кватиру наймаєш?

– Та й одв’яжись хоть!

– Ах ти ж шельма! – скрикнув Власов, ухопивши Василя за шию, і почав трясти. Як Василь не пручався, не огинався, як не хмурився – ай він розреготався божевільній веселості товариша.

– Та годі вже тобі, – одсторонюючись, одказав він.

– Бач, бач. Оце той тихий! оце той, що й водою не замутить! – торохтів Власов, знову кидаючись на Василя, і на сей раз без удачі: Василь зразу спохопився і одсторонив товариша.

У ту саме хвилину по хаті розлилися смаковиті пахощі. Власов озирнувся: Галя в обох руках несла гарячу сковороду, на котрій свіже спряжена яєшня то здималась своїми жовтими очками, то шкварчала приспряженим салом, то лопотіла білим пузирястим білочком. Все те збудило у Власова смак, аж слина в його покотила, та він не звернув на те ніякої уваги: довгобраза русенька Галя, з чорними по шнурочку бровами, більше брала на себе його очі, ніж смаковита у її руках яєшня.

– Здрастуй! – скочивши навперейми Галі, привітався він і, зиркнувши на її іскристі очі, став як укопаний.

– Позвольте, я поможу! – простягаючи руки, поривався він.

– Гаряче… опечетесь! – з тихим усміхом одказала Галя і, постановивши яєшню на столі, мерщій вискочила.

Власов мов ошпарений заюртувався: то кидався на Василя і товк його, то бігав по хаті, світячи очима і ламаючи руки, вихваляючи красу Галину.

– Годі вже тобі юртуватися. Яєшня прохолоне, – казав Василь, беручись за пляшку з горілкою.

– Що тепер яєшня? Що тепер все оте? Нащо воно? її ж немає… Уклич її… БратикуІ голубчику! уклич чого-небудь хоч на хвилинку.

– Добре. Укличу. Тільки не руш її, а то в неї мати сердита… як почує.

– Не буду, їй-богу не буду, – божився Власов.

Галі нічого було кликати. На сей раз вона сама увійшла, несучи хліб до столу. Власов засовався на місці і уп’яв очі у Галю. Галя собі, лукаво зиркнувши, усміхнулася.

– Цсс… – посварившись пальцем і моргнувши бровою, промовив Власов. Василь зареготався. Галя напрямилася виходити.

– Чуєте? Чуєте! – скрикнув Власов. – Як ваше святое мення? Чуєте-бо!

Галя озирнулася.

– Чого вам?

– Ось ідіть сюди. Ідіть, – манив її і бровами, і головою Власов. – Попотчуйте нас. Василю, хай попотчує.

– Та я не вмію, – одказала Галя і вибігла з хати.

Власов сумний похнюпився.

– Ну, годі тобі. Годі. Іди краще вип’ємо, – умовляв його Василь.

– Та що тепер пити?! – глухо одказав Власов.

Василь, одначе, не потураючи на те, налив чарку і підніс товаришеві. Той, зітхнувши важко, вихилив і мовчки присунувся до столу. Василь собі випив.

– А якась недобра яєшня! – обізвавсь Василь, проковтнувши один жовток.

Власов мовчав, кутуляючи хліб у роті.

– Та ну, дивись! – торкнув його ногою Василь і обидва ззирнулися: Василь весело якось грав очима, у Власова погляд похмурий.

– Ось знаєш що, Олександро, – обізвався Василь, – ось викинь казна-що з голови, та вип’ємо ще по одній.

– Випити то вип’ємо, а з голови, брат, вона не сплоха вийде, – зітхнувши, одказав Власов.

– І що ти знайшов у неї доброго? Коли б ти пожив хоч тиждень з нею та розглядівся – мужичка та й годі!

– Та ну, не лукав! – огризнувся Власов.

– От тобі хрест! – і Василь перехрестився, а потім налив чарку.

– То ти або ні на що не здатний, або ж брешеш! – скрикнув Власов, вихиляючи чарку.

– Я, правду кажучи, від жіночого роду далекий. Про мене, хоч би їх і зовсім не було.

– Брешеш! А Фенька?

– Та вже Фенька краще. З нею не валандаться так.

– Повія! – скрикнув Власов. – А це, брат, свіжина! Ти знаєш, усе готов оддать за таку.

– Та ну? – пита Василь, випиваючи собі другу.

Власов божився, клявся, а Василь з усмішкою, позираючи на товариша, допитувався, що б же він дав. Після другої лице Василеве помуріло, очі наче покосилися, він якось разом дивився і в себе, мов слухав чогось таємного, що ворушилося у його серці, і, лукаво усміхаючись, позирав на Власова.

– Що б я дав? Ну що при мені є? Десять рублів є, часи є, золоті персні є. Все, все оддав би! – гаряче викрикував Власов.

– А знаєш? – почав був Василь та й затнувся.

– Що? Ну, кажи.

– Ні. Не приходиться.

– А не приходиться, давай вип’ємо! – гукає Власов.

Випили по третій, лице Власова стало, як жар, червоне, очі, мов мишенята, бігають та, як угілля, грають, у Василя ж, навпаки, і очі, і лице наче потемніли.

– Знаєш що, Олександро? – почав знову Василь.

– Ну?

– Я тобі по правді скажу.

– Кажи.

– Це моя сестра.

– Ну?.. – наче перелякавшись, спитав Власов. – Чому ж ти, чорте, раніше не сказав мені?

– То що б було? Хіба ти думаєш, я сердюся, що ти про неї таке плів? Байдуже! Усе рівно якомусь мужикові достанеться.

– А ти, коли добрий брат, піддержав би її. У люди вивів. Бач же, сам лізеш у паничі.

– Чим? Яким бісом? – скрикнув Василь. – Які у мене достатки? У матері землі десятин на двадцять та оця хата. З таким добром полізеш далеко. А жалування моє що? Шість рублів! Це не те, що в вас послідній писар по двадцять лупе.

– А хоч у конторі служити?

– Хоч би й хотів, то не потовпишся, – понуро одказав Василь.

– Чому ні? Хоч? Кажи, хоч?

– То що?

– Руку! – гукнув Власов, піднімаючи свою. Василь подав, і Власов з усього розгону опустив свою на Василеву, міцно здавлюючи. – От же тобі моя рука – у конторі будеш! – гука Власов. – батько давно хоче там одного прогнати – запива. Тільки скажу за тебе – зараз прожене. Добре?

– Добре, як добре.

– Щоб я не зробив, щоб я не вслугував тобі – товаришеві? – гука Власов.

– А вже б тоді товаришували! – здихнувши радо, вимовив Василь.

– Зроблю. Їй-богу зроблю! – обіцяє Власов, похитуючись на місці.

– То знаєш що? Давай вип’ємо за будущий успіх!

– Ні. Пити не хочу. І так голова крутиться, прийду додому – батько нападеться, де був? Біда з старим – не дає волі та й годі… – зітхнувши і потираючи лоб, жалівся Власов. – Щоб дома ночував та й годі. Запізнюсь де – лає. Це вже пора йти…

– Та посидь.

Власов глянув на часи.

– Е ні, брат, пора! Десять часов. Ще треба трохи проходиться, щоб чмелі пройшли.

– То я тебе проведу.

– Добре. Ходімо.

І Власов кинувся удягатись.

– Підожди ж, я трохи поприбираю.

– Я зажду у сінях. Там більше вольного духу, – важко дишучи, одказав Власов і вийшов у сіни.

Поки Василь возився в хаті, Власов стояв у темних сінях і глибоко вдихав свіже повітря. Крізь густі померки у невеличку щілинку кухонних дверей пробивалася іскорка світу. У Власова серце молотком загамселило об груди, коли він узрів ту іскру. «Там вона… сестра», – думав він. От би коли її пригорнути до себе. Та постій. Я тебе завербую до себе. Не втече вона моїх рук! У кухні щось застугоніло, і Власов, затаюючи зітхання, почав дослухатись.

– Олександро! – обізвав його, виходячи у сіни, Василь. – Ти тут?

– Тут. Цсс…

– А що там?

– Мовчи, – тихо сказав Власов, і обидва хвилину-другу простояли мовчки.

– Як ти думаєш, Василю, сестра спить?

– А що?

– Хоч би ще хоч раз поглянути на неї, – ледве чутно сказав Власов.

– Галько! – гукнув Василь у сінях.

Галя вискочила.

– Я піду проходюся. Зачиниш двері. Я не забарюся, – і відчинивши сінешні двері, він вийшов надвір. Ніч була ясна, зоряна. Срібний світ повного місяця хвилею урвався в темні сіни, упавши посеред їх довгим снопом. Власов, як кішка, запримітивши Галю, кинувся, і та незчулася, коли і як жаркий поцілунок опік їй щоку.

– Василю! – в одну мить з поцілунком гукнув Власов і кинувся слідом за товаришем. Уже вони опинилися аж серед двору, як Галя, очумавшись, провела рукою по щоці, наче хотіла стерти щось марке-гидке і, здвигнувши плечима, зачинила і засунула сіни. Увійшовши в кухню, вона застала, що мати слалася.

– І Василь пішов?

– Пішов, – одказала тихо Галя.

– Гляди ж мені, не засни, щоб як задержиться Василь, недовго достукувався, – лягаючи, приказала мати і одвернулася до стіни.

Галя, чуючи, як у неї лице горить, радніша була, що мати одвернулася. Вона мерщій поприбирала що треба, дмухнула на світло і собі прилягла на лаві.

Місячний світ уривався у хату крізь невеличкі шибки вікон і, наче той кіт, тихо, непримітно переходив з місця на місце. Галя дивиться на той світ, і їй здається: стоїть вона у сінях серед того світу, і якась тінь ззаду насунулася на неї, вона тільки чула її, а не примітила. Цмок!

Роздається коло її уха, і щока відразу наче опечена загорілася, а серце від ляку чи то від чого другого заколотилося. Все їй те так очевидячки привиджувалося, що вона справді аж кидалася, бралася за щоку рукою, хапалася за груди, щоб утихомирити своє серце. Їй було душно, хатнє повітря пекло її, не давало дихати, і вона прикладала руку до шибки, щоб, нахолодивши, приложити до лиця. З полу доносився до неї сонний соп матері, і вона його боялася, боялася, щоб часом мати не почула, що робиться з нею, і не спиталася. Що вона скаже їй? А, певне, мати про все дізнається. Василь скаже їй.

«І нужно ж так: удень той Карпо вирискався, а от тепер сього лиха година принесла… – закриваючи очі думала вона. – А цей кращий від Карпа», – тим часом ворушилося на її серці.

А Василь і Власов простували майданом до мосту. Весняне вечірнє повітря з легеньким морозцем пестило своєю прохолодою і їх розгорівші голови, і їх гаряче зітхання; злегка воно уривалося у повні гарячого духу груди і привітно охолоджало. Місяць, наче серпанком, вистилав своїм світом широкий майдан, його срібне проміння розвіялося, і понад мостом і поза мостом над людськими оселями, у річці його кругле лице гралося з невеличкими хвилями, перебігаючи з однієї на другу, тоді як зорі, колишучись, лупали своїми ясними очима. Чарівнича ніч! З глухих кутків міста чулася дівоча веснянка, парубоча пісня, гомін і тиркання п’яного гультяя, і все те якось привітливо неслося їм назустріч.

– Та й гарно ж як! – хвалився Власов. – Отак би я й до світу проходив… Та ще б коли гарна панянка при боку. Заглядав би у її ясні очі. Добро, брат! – скрикнув він, ударивши Василя по плечі.

– Знайшов що доброго, – понуро одказав той. – Ходімо в поле.

– Чого? Яка мене собака туди понесе?

– Так, пройдемося. Глянемо на Ратієвщину.

– Що на неї дивитись? Одні руїни.

– Тепер руїни, а колись? Чого там тільки не було? Та й тепер ще попадись вона у добрі руки – золото не місто. Який садок, а будинок? Ще й тепер з його два доми вибудувати можна. Мати моя розказує, там-то добра було. І от усе так і згинуло.

– А, небійсь, батько мій хотів купити у сина – так заломив таку ціну.

– Твій батько хотів купити? – спитав, дивуючись, Василь.

– Мій же…

Василь трохи промовчав.

– А знаєш, яких чудних приповісток не ходить між людьми про ту Ратієвщину, – зостановившись, почав Василь і пригадав свої давні дитячі літа, як з Грицьком та Івасем пасли скот, як ховалися і як їх тоді лякала Ратієвщина і темною гущавиною свого саду, і великими руїнами, і страшними приповістками, що ходили між людьми.

– Мужиччя чого не вигадає! – сказав він, упинаючись очима в чорну попругу, якою здалека здавалася Ратієвщина, і задумався. Перед його очима наче пройшов старий Власов, товстий, з проділом посеред голови, з сіро-жовтою бородою, у заялозеному каптані, кабатиркою і червоним платком у руці. Ось він іде повуз його, іде і сопе, як кабан годований, і не зиркне. Що йому дивитися на його, коли він усіх держить у своїй кишені? Дука та й годі! І дасть же бог такий талан чоловікові. Ратієвщину купував? і наче досада ущипнула Василя за серце.

«Чому хоч я не його син. А то – он…» – і він зиркнув на молодого Власова, що стояв собі геть від Василя, піднявши голову угору і уп’явши очі на повного місяця, насвистував до його якусь веселу пісню.

– Що ти, на місяць збираєшся? – уїдливо спитав його Василь.

– Коли б була дорога – поїхав би. Та ще з неписаною красавицею! – додав, регочучись, Власов.

Василь трохи не скрикнув товаришеві у вічі: «Дурень!», та, здержавшись, тільки сплюнув.

Товариші повернули назад і мовчки пішли до мосту.

– То що, я тебе аж додому вести буду? – якось сердито наче спитав Василь, коли вони зійшли на міст. – Прощай.

– Це вже знову на тебе щось насіло! – сказав Власов, подаючи руку. – Додому підеш? – Василь кивнув головою.

– А я ще думаю зайти до знайомих, – уже розходячись, сказав Власов і повернув мостом на місто, а Василь, похилившись, з мосту.

Йому чогось відразу стало нудно та важко. Задумана його голова схилялася на груди, очі дивились у землю, він насилу йшов. Чого? утомивсь він ходнею? розсердив хто його?.. Він сам не розбере, що на його насіло. Тільки досада щипає серце, невеселі думки розбирають голову.

«Отак цілий вік провіється! – бликнувши у сторону, подумав він. Все по знайомих, все на походеньках… Чому його не ходити? У батька грошей сила, а він один у його. І ходитиме. І вік прошвендя. І його всюду приймають… йому почот… О гаспидське щастя! Чого ти трешся тільки коло грошей, чого ти обминаєш бідноту?..»

Він пригадав, як познайомився з цим Власовим. Один міщанин клопотав у ратуші по ділу і попрохав його на могорич. Пішли у погріб до жида випити доброго вина. Ще не вспіли і по стаканчику вихилити, як нестямний гомін, галас пронісся погребом. То увійшов туди Власов з своєю кумпанією: прикажчиком з контори та писарями. Жид зразу кинув їх і побіг до Власова.

– Вина! вина! – кричав той. – Доброго вина з Цареграду.

– Олександр Петрович! – обізвавсь прикажчик. – Хай краще виморозків дасть.

– Ну, виморозків.

Жид метався, бігав сюди-туди, стукотів посудою.

– Федір Іванович, вип’ємо! – крикнув Власов.

– Іде! Урраа! – глухо пронеслося по темному погребі.

– О-о, наш одинчик гуляє! – обізвавсь міщанин і виліз з темного закапелка подивитися. За ним і Василь.

– Ти хто такий? – гукнув на його прикажчик.

– На, пий! – тиче з другого боку Власов стакан вина. Василь, з усміхом дивлячись на того і другого, зразу випив.

– Молодець! молодець! – гукнув Власов. – Я, брат, тебе давно знаю.

– Хто се? – спитався прикажчик.

– Це? це – шельма! дока буде! Секретар, бувши у батька, хвалився: з цього, каже, Грицая вийде або великий чоловік, або великий мошенник… Ну я тебе поцілую, братику, та давай ще вип’ємо.

Василь пам’ятає, як ще раз вихилив один стакан. Як у його зашуміло зразу в голові, позеленіло в очах, пішов світ ходором. Хтось щось говорив, хтось лаявся круто по-московському, хтось ікав на увесь погріб. Потім… потім, наче серед сну. Нестямна біганина кіньми. Якась розвалена пустка на другому кінці міста. Якісь танці. Він прокинувся на другий день і осовілими очима побачив коло себе розпатлану жіночу постать. Що з ним? Де він? Мерщій схопився він і нечесаний, невмиваний вибіг на улицю…

Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те. А то ж отак коли не день-у-день, то у тиждень раз буває. І не остогидне воно йому, не опротивіє?

Він незчувся, коли й як перейшов майдан, уступив у свою улицю. Улиця спала мертвим сном, половина її лежала під тінню тинів, людських хат, повіток, а друга, освічена місячним променем, горіла невеличкими іскорками, то одсвічував іній, осівши на гної, то невеличкі крижинки, що понастягував непримітний мороз. Він поглянув вподовж улиці – тихо-тихо, як у вусі. Все спить, поморене денною працею, все набирає силу на ранок. І йому треба іти, на завтра раніше устати, бо на завтра стільки у його роботи… Прокляте життя! – трохи не скрикнув він. – Отак цілий вік працюй, роби, а озирнешся – за душею як не було нічого, так і немає! – і мерщій похилив до двору.

Йому не хотілося іти у хату. Ніч така ясна, хоч голки збирай, і не холодно. Двір прикритий місячним блідим світом, наче коцем, дрімає. Сяє і сусідній двір дядьків, біліють стіни його невеличкої хати, жовтіють ожереди соломи на току, садок молодий та густий чорніє, з загороди доноситься важкий соп скотини. Він подивився на той двір, поглянув і на свій. На своєму так пусто та просторо. Колись добрий садок висох, де-не-де стирчать цівки всохлих груш або яблунь. Ген у кутку примостилася комора, мов сирота зігнулась коло тину, та хата проти неї стоїть. Тільки всього, ні повіточки, ні захисту другого немає.

Чого ж так? Чому у дядька усюди порядок, в усьому достаток, а в його того немає нічого? Хіба не рівна частина досталася на долю братів? Усе пополам паювали. У їх же що було й те сплило, а дядько ще придбав собі. Хто ж винен? Дядько у іншій постанові зріс, коло землі копався, а ми панувати звикли. Та всі. Мати замолоду гуляла, їй панування добути хотілось. Воно б і добре, коли б уже справжнє панство, а то?..

Щоб більше не розраджати себе, він підійшов до вікна і постукав. Галя зразу почула і кинулась відчиняти.

– Засувай же, – суворо сказав їй Василь, проходячи сіньми у свою хату.

Не світячи світла, він роздівся і мерщій ліг. Крізь шибки вікон місячний світ уривався у хату, з одного вікна він досягав аж до груби і хитався на темно-зелених кахлях, з другого – розплатавшись серед долівки, крався аж до його постелі. Василь дивився на ті ясні плями, йому не спалось. Збуджені думки снували у голові, будили другі, гнали сон. Вони вертілися все ж коло того панування.

«Уже хіба не я буду, а панування добуду», – казав він собі, як і колись його мати казала. Кров матерня бунтувалася у його жилах. Її молоді думки обіймали його, її гордощі, бідота, невдачі давили його. Він почував себе вищим від других. З ким він себе зрівняє з своїх дитячих товаришів? Та недостачі не дають йому піднятися угору, не дають розвернутися ушир.

Господи! де ж його узяти того достатку? А треба десь брати, треба добувати його, бо без його життя не життя. Хоч би Олександра не збрехав. Коли б то він справді перетяг мене у контору. Уже хай би, і з сестрою грався собі. Мені що до неї? Не він – другий буде. Квацюга який. Мені від того ніякої користі. От би тільки принарядити її треба, а то справді така обірванка. І він задумався. Як павук снує свою павутину, так Василь снував тенета, щоб заплутати як-небудь у їх Олександра.

Примітки

Вперше опубліковано в перекладі російською мовою у вид.: Панас Мирный, Собрание сочинений в четырех томах, т. 3, ГИХЛ, М., 1951, стор. 289 – 318.

Автограф записаний у зошиті, в якому вміщені й оповідання «Брат і сестра» і «Татарин братик, татарин». Крім того, в архіві письменника зберігається ще один незакінчений варіант цього оповідання під назвою «На службі» (ф. 5, № 6).

Як і інші оповідання циклу, виходячи а особливостей почерку, орієнтовно датується кінцем 1870-х років.

Подається за автографом (ф. 5, № 7).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 474 – 502.