Я. В. Жарку

Панас Мирний

Ні, друже, не муза та голубоока

Мій сон доглядала вночі,

Про яку співає твоя ясноока,

Собі допомоги ждучи;

Не та вередлива та пишна панянка,

Що в краї чужому зросла;

Що слави гучної від ранку й до ранку

Шукала по світу вона;

Шукала коханця з палкою душею

І з серцем огненним собі, –

Ми, друже, ніколи не зналися з нею

У нашій народній біді!

Нам іншую пісню викувала доля, –

Глибоку, мов море, без дна,

Мов небо безкрає – безмірну й простору,

Плакучу – журба мов сама.

Та пісня безмірного людського горя

Над серцем дитячим моїм

Носилася всюди, мов галич та чорна

У полі над трупом людським.

І сон мій лякала, і душу трудила,

І силу мою ізвела…

Надій тих рожевих вона не любила, –

Надії мені не дала!

І я без надії на світі широкім

Не знав, простувати куди;

Я плакав, і сльози мої одинокі

Мені не на втіху були.

І сльози гіркі ті нудьга моя впряма

Слізьми почала виливать…

Ні, друже, не муза мій сон доглядала,

А плач не давав мені спать!

26 грудня 1889 року

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 1379). Відома також чернетка цього вірша (ф. 5, № 211, арк. 99). Датується 8 грудня (26 листопада) 1889 р.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 37 – 38.