На волі

Панас Мирний

Устало сонце з-за діброви,

Туман погнало у яри

І усушило дрібні сльози

В старої бідної вдови.

Вже третій день гуля Вкраїна,

Вже третій день ревуть шинки –

Стрічає волю люд похилий,

І чоловіки, і жінки…

Вже третій день голота п’яна

Костить на чім не є панів,

Й вдова-кріпачка пригорнула

До серця двох своїх синів.

Й заплакала… Гарячі сльози

Побили із її очей.

"Мій Федоре та мій Василю!

Господь ззирнув на вас, дітей,

І дав нам волю! Не в ярмі,

Не на чужім кривавім полі

Споникнуть голови, в своїй,

В своїй жаданій долі-волі.

І не споникнуть, зацвітуть,

Як маків цвіт ув огороді.

Ніхто не знехтує в господі

Мого барвіночку…"

І тут,

Не спивши зроду ні чарчини,

Стара осьмушку узяла

І випила – зробилась п’яна

І п’яна плакать почала,

Потім заснула… й сниться їй,

Старій, і немощній, й дурній,

Якась своя особна воля:

Степи, і луки, й щастя-доля,

І огороди, і сади,

І діти сняться їй не ті,

Уже жонаті і заможні.

І ще щось снилось… Та чи можна

Всього казати? то бредня!

І п’яному тільки й верзеться…

Та й не тому, що п’є щодня,

А так, коли-то попадеться.

Ну, одним словом, що вона,

Вона побачила гетьмана

Та і прокинулась… аж гляне,

Що там, де зроду не була,

Вона лежить стара і п’яна,

А діти плачуть!.. Де ж вона?

Та воля? степ той, ті поля?

Де й сон той дівся! босі, голі,

Голодні… Тільки що на волі.

І вона діток за рученьки взяла

І в найми до шинку повела!

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 207, арк. 56, звор.). Датується орієнтовно другою половиною 1869 р. Проти автографа цього вірша, очевидно, рукою Івана Білика (Рудченка) написано: «Ничего лучше этого стихотворения нет во всей приходной книжке!»

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 12 – 13.