«Не недоля мене ізвела...»

Панас Мирний

Не недоля мене ізвела,

І не лихо своє ізсушило –

Ізвела мене людськая туга,

Та народна неволя добила.

Що я бачив? Могили одні

Та живі, не застиглії трупи…

Чув їх пісні – зітхання сумні,

Чув їх гомін… Бездольнії люди!

Де той край, щоб не бачив я вас?

Де куток той, куди б заховався,

Щоб не чуть нарікання та сліз?

Видно, бог сам од нас відцурався

З того часу, як стали ви жить…

Довго, довго в землі ви копались,

Перестали все добре любить,

Бо з нуждою у світі зостались.

Скільки раз по зеленій весні

Бачив вас по долинах розлогих?

Слухав ваші тяжкії пісні,

Ту молитву безталання та горя!

І тепер, тільки вийди на шлях, –

Ховрашки мов, розкинулись люди

По безкраїх, розлогих степах,

І їх пісня тугу мою буде.

Ти тут із їх слізьми зросла,

У нужді та неволі скохалась –

Через те і безмірна така

І, як степ той, широка-безкрая!

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 124). Датується орієнтовно квітнем 1875 р.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 19 – 20.