Людися і Любір
Переклад Степана Руданського
Варіанти тексту
|
||
Послухайте, добрі люди!
Що за бал та бійка буде!
Був в Залабі князь завзятий,
Князь і добрий, і багатий,
Мав дочку їдним єдину,
Собі і всім дуже милу.
Та була ж дочка на диво:
Сама пишна, уродлива,
Мала личко дуже біле,
А по личку ружі цвіли,
Її очі – небо сине;
А по білій її шиї
Злоторусее волосся
У перстені завилося.
І князь слугів розсилає,
І всіх панів запрошає,
Щоб до міста прибували,
Бо великі будуть бали.
І як день той був обраний,
Позбирались усі пани
З дальніх земель, з дальніх країв
В місто княже на ті бали.
Загриміли котли-труби, –
І до князя ідуть люди.
Поклін князю і княгині,
Поклін дочці-господині.
І за довгі столи сіли,
Як уроди їм веліли.
І носили їддя дивне,
І носили пиття пивне.
Годовання було славне,
Годовання було давнє,
В кості сила розступилась,
В мислях дума розширилась.
І князь каже: «Добрі люди,
Нехай тайно вам не буде,
Де причини тії були,
Що вас сюда ізгорнули.
Хочу знати, добрі люди,
Хто сильніший із вас буде,
Бо сусідом німця мати –
Тра і в миру бійки ждати».
І сказав князь. Тихо всюди;
Із-за стола усі люди
Поклін князеві, княгині,
Поклін дочці-господині…
Загриміли котли-труби;
Вже й посади ставлять люди,
І на лугу на широкім,
На помості на високім,
Сіли князь із старостами,
І княгиня з жіночками,
І Людися з дівоньками…
І каже князь своїм любим:
«Хто з вас перший має сісти,
То я маю сам повісти».
І в Стребора пальцем тиче,
Стребір Людислава кличе;
І на коні враз сідали,
І ратища острі брали,
Против себе прудко гнали.
Та як раптом позбігались –
Так ратища й поламались,
І обидва потомились,
Із дороги уступились.
Загриміли котли-труби,
І каже князь своїм любим:
«Хто з вас другий має сісти –
Щоб княгині то повісти».
Аж вона в Серпося тиче,
Серпось Спитибора кличе.
І на коні враз сідали,
І ратища острі брали.
І гнав Серпось Спитибора,
І зсадив з сідла небору.
Тогді з коня і сам, жвавий;
І обидва мечі взяли,
Стали в щити разом тяти, –
Стали іскри вилітати.
Аж Спитибір січе Спрося,
Спрось у землю запоровся.
І обидва потомились
І з дороги уступились.
Загриміли котли-труби,
І каже князь своїм любим:
«Хто з вас третій має сісти –
Щоб Людисі то повісти».
А княжна в Любора тиче,
Любір Болемира кличе,
І на коні враз сідали,
І ратища острі брали,
У загородь шибко гнались,
Против себе замірялись.
Вдарились – вогонь полився:
Болемир з коня звалився.
Щит далеко від небоги,
І несуть його з дороги.
Загриміли котли-труби;
Вже Рубося кличе Любір.
Рубось на коня піднявся,
На Любора розігнався.
Любір ратище втинає,
Крепко шелом йому крає;
Рубось валиться під ноги,
І несуть його з дороги.
Загриміли котли-труби, –
Викликає знову Любір:
«Хто зо мною битись має,
Най в загородь виступає!»
І був говір у народі;
І ждав Любір в загороді…
Здислав ратище виймає,
Тура голову тримає,
Живо на коня сідає
І надуто промовляє:
«Прадід мій збив туру роги,
Батько німців ганяв збори,
Спробуй же мене, Люборе!»
Розігналися конями,
Ударились головами,
І обидва з коней впали,
Живо мечі добували,
Битись пішії почали,
І рубалися мечами,
Аж околиці дреньчали.
Далі Любір набік круто,
По шеломі січе люто.
На два куси шелом скочив,
Меч у меч іще брязкоче.
І меч лежить в загороді,
А Здислав лежить насподі.
Загриміли котли й труби;
Вже Любора беруть люди,
Йдуть до князя і княгині,
До Людисі-господині,
І йому вінок Людися
З дубового ставить листя…
І в вінкові сильний Любір,
І гримлять котли і труби.
13 ноября [1860]
Примітки
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 269 – 272.