Забій, Славій і Людко
Переклад Степана Руданського
Варіанти тексту
|
||
Із чорного лісу скала виступає,
А на скалу Забій сильний виступає,
На всі штири боки краї оглядає.
Зі всіх штирох боків смутно сиротині,
І застогнав плачем, плачем голубиним,
І довго сидів він, і довго смутився,
А далі, як олень, на ноги схопився.
Од мужа до мужа живо поспіває,
Од сильних до сильних по цілому краю
Короткеє слово стиха промовляє,
Поклониться богам – далі поспішає.
І минув день перший, і минув день вторий,
І коли по третім заблищали зорі,
Зібралися люди в ліси межи гори,
Вийшов до них Забій, звів їх у долину,
В глибоку долину, в густую ліщину.
І Забій ще нижче в долину ступає [90],
IІ на смутних струнах смутно промовляє [91]:
«Люди серців братніх і щирого ока!
Смутную вам пісню співаю зглибока;
Вона з мого серця до вас вилітає,
З серця, що найглибше в горі потопає».
Пішов батько в землю, оставив в дідині
Дрібні свої діти вірній господині [92],
Пішов батько в землю, не сказав нікому;
«Будь ти для них батьком, господар у дому».
А чужий і вперся до чужої хати,
Чужими словами став заповідати:
Як зрання по вечір жилось в чужині,
Щоб і тут так жили діти й господині,
І їдну лиш мали дружину кохану
На цілу дорогу з Весни по Морану [93].
І усі ворони повиганяв з гаю,
І якії боги були в його краю –
Таких і їм каже молити-просити,
Таким і їм каже дари приносити.
І не сміли богам чола нахиляти,
Не сміли смерками їм їсти давати,
Куди ходив батько їм їсти давати,
Куди ходив батько їм пісні співати.
І всі наші дуби враги повалили,
І всіх богів наших вороги побили…
«Забою, ти з серця до серця співаєш,
Зсередини горя пісню виливаєш.
І як колись Люмир співав в Вишеграді [94],
Так і ти співаєш мені і громаді.
Співака милують і боги, і люди.
Співай, коли вмієш, ворогам на груди».
І поглянув Забій Славоєві в очі,
І пройняти глибше його серце хоче:
«А було два сини у голосі сильнім,
Вони ж то до лісу щодня прибували,
Молотом, мечами пробували сили,
Вертали в розкоші і все теє крили.
А коли з літами сини затверділи,
Коли з ворогами битися уміли
І другії браття підростати стали, –
Тогді усі разом на врага і встали,
І від бурі в бурю небо загорнулось,
І давнєє щастя в дідини вернулось».
І в діл до Забоя усі поскакали,
Сильними руками сильно істискали,
Із грудей на груди усі руки клали
І мудреє слово до слова складали.
Ніч пішла під ранок, на небі світало,
А із яру військо грізно виступало,
Розсипалось пилом помежи корчами
І бралося лісом обома боками.
І минув день перший, і минув день вторий,
І коли по третім засвітили зорі,
Брався Забій лісом, – за Забоєм збори;
Брався Славій лісом, – за Славоєм збори.
Всякий має щирість к гетьману Забою,
А королю спротив і серце, і броню.
«На гору, мій брате! на гору, Славою! [95]
З неї все оглянем, змовимось до бою.
А з гори на сході у діброві темній
Там ми собі, брате, дамо й руки певні.
На гору ж, мій брате! По лисовім сліду,
За тобою живо і я туди іду».
«Чого ж, мій Забою, чого, милий брате,
Ми маємо бійку з гори починати?
Бурмо королівців, помимо шукати!»
«Ой брате Славою! Як гада губити –
На голову зразу треба наступити;
А крутая гора – то його голова».
І буйнее військо двинулося гаєм,
Двинулося вліво, двинулося вправо:
Туди потяглися по слову Забоя,
А туди – по слову прудкого Славоя.
Та все через гаї до гори крутої,
І п’ятеє сонце на небі стояло,
І сильнії руки військо подавало,
Військо королівське лисом оглядало.
«Збирає наш Людко все військо погане,
Все військо погане до їдної рани.
Ой Людку, Людку! слуго корольовий!
Розкажи ж ти свому мучарові злому,
Що нам тепер димом всі його умови!»
І злютився Людко, і скликає військо,
Засвітилось сонцем ціле піднебісько,
Заблищало сонцем королівське військо.
По Людковім слову всі мали готову
І ногу до ходу, і руку до бою!
«Бий, Славою, збоку по лісовім скоку,
А я незабаром з чола їм ударю».
І Забій спереду, як градом, ударив,
І Славій ізбоку, як градом, ударив.
«Вони, вони, брате, богів нам валили,
Рубали нам дуби, ворон полошили.
Тепер самі боги додають нам сили!»
І кинувся Людко на Забоя скоком,
Забій Людка мірить запаленим оком.
І дуб дуба мірить, – військо поглядає;
Жене в Людка Забій – ба вже й доганяє…
Замахнувся Людко, меча підіймає
І три шкури разом в щиті пробиває.
Замахнувся Забій, молота пускає.
Скочив набік Людко, молот пролітає
І в дерево вдарив, – дерево скотилось,
І тридцять із війська в батьків опинилось.
І злютився Людко: «Ой стерво ж ти! – каже, –
Потворо ти гадів! Меча бери, враже!»
Забій меч виймає, кус щита рубає.
Людко замахнувся, – меч його співзнувся,
Завзялись на рани обидва гетьмани,
І усе по собі ранами стесали,
І все коло себе крівлею збрукали;
Та й самих крівлею забрукали люди,
Бо лютая бійка почалася всюди.
Котилося сонце до полудня зрання,
Ба вже й покотилось напів до смеркання,
А ще всюди бились, нігде не хилились:
Там бились з Забоєм, а там із Славоєм.
«Ах ти, враже, – каже, – біс би в тебе влізся!
Чого ти кров нашу пити напосівся?»
Забій схопив молот, – Людко вибігає,
Забій вгору молот в ворога кидає.
І загудів молот, гримнув по щитові,
І щит розбиває і груди Людкові.
І по душі вдарив, душу виганяє,
Та ще й на п’ять сажнів в військо залітає.
Страх ворогам крики з горла вириває,
А з уст у забойців радість вилітає
І в очах веселих іскрами палає.
«Вгору, браття, вгору! Бог дає забору!
А ви, хлопці, жваво наліво, направо
Та позводьте коні із цілого гаю».
Заіржали коні по всій оболоні.
«Забою, Забою! Ти, леве завзятий,
Не кидай же, брате, врагів добивати!»
І став сильний Забій, щита відкидає,
Молотом кидає і мечем рубає,
В ворогах дороги навхрест прокладає.
І вороги в п’яти – стали утікати.
Луна їх з боїська гуком поганяє,
І страх із їх горла крики вириває.
Заіржали коні по всій оболоні.
«Угору, на коні! на коні, до гаю!
Кіньми за врагами по цілому краю!
Живо, живо, коні! Живо, небожата!
Несіть нашу помсту за ними по п’ятах!»
І живо на коні полки посідали,
І нога на ногу ворогів погнали,
І рану на рану люто накладали,
Долини і гори, ліси проминали;
І вліво, вправо все взад убігало…
Гуде дика річка, хвиля хвилю гонить,
Гуде усе військо, слід на слід нагонить
І зі всего скоку – у річку глибоку!
І чужих багато водою понесло;
Лиш на другий берег вісті перенесло.
Та не лютий ястреб крила розпинає,
Літає по краю, пташок доганяє,
То Забоя військо по ворогах гнало,
Всюди стерегло їх і кіньми ступало,
Гнало по них люто вночі під зорьою,
Гнало по них люто і вдень під жарою,
І знов від смеркання до самого рання.
Гуде дика річка, хвиля хвилю гонить,
Гуде усе військо, слід на слід нагонить
І зі всього скоку – у річку глибоку!
І чужих багато водою понесло;
Лиш на другий берег вісті перенесло.
«На гори, мій брате! На сивії гори!
Там добудем помсти, добудем забори!»
«Забою, мій брате, недалеко гори;
А ворогів повчок, та і тому горе!»
«Не вважай, Славою, ти – сюди, я – туди,
А повчок губити королівство буде»,
Та не вітер грає, – бурить військо краї,
І краї наліво, і краї направо;
І радеє військо силою палало,
«Ой брате, мій брате! Глянь на сиву гору,
Там нашії боги дали нам забору,
Там і душ померших много зістається,
То сюди, то туди по деревах в’ється.
I страшно їх птахам, страшно і звірові,
І їх не бояться їдні тілько сови.
Туди наверх, брате, померших ховати,
Богам, спасам нашим, покорми давати,
Давати їм дари, і мило молити,
І скласти їм броню ворогів побитих!
15 ноября [1860]
Примітки С. Руданського
90. Тогдішні співаки, як співали співи, то чи стояли чи сиділи, а все були нижче тих, кому вони співали.
91. В рукопису струмент називається varyto, щось подібне до нашої кобзи. Слово ж varyto пригадує грецьке βίρβιτον.
92. Давні чехи по кілька жінок мали.
93. «Весною» у чехів називалась богиня весни (Jara) і молодості, а потому і сама весна і молодість; а Мораною (Morana, Marana, Morena, Morina щось подібне до нашого «мара») звалась богиня зими і смерті, а потому і сама зима і смерть. У чехів і тепер є поговірка: Proti Mořené ni korene, по-нашому: проти мари нема кари.
94. Давній співак, віщун.
95. Трудно сказати, що то була за гора. На правім боці Лаби могла бути Бездізь (Pósig), а на лівім – Громолан (Donnersberg) край Милешова.
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 273 – 278.