Думи при вельможному ганку
М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького
Ось він, ганок бучний! По рочистих святах,
Зачумілий у рабській слаботі,
Цілий город в якійсь-то турботі
До дверей тих хапається – страх!
Записавши наймення і звання,
Повертаються гості назад,
І кожнісінький так-то вже рад,
Що, мовляв би, у тім – всі жадання!
А у будні цей ганок вельможний найбільш
Оточає люд бідний, мізерний,
І пройдисвіт, і пан, на все здатний за гріш,
І вдовиця, й каліка старезний.
Тут по ранках туди і назад раз у раз
Все з бумагами вершники скачуть;
Інший звідти іде і веселим гаразд,
А другі ж, повертаючись, плачуть.
Раз я бачив, сюди надійшли мужики,
Бідолашні, селянськії люди;
Помолились хресту, стали геть здалека,
Думні чола схиливши на груди.
Появився швейцар… «Допустіть!» – загули
Якимсь порваним голосом з муки;
Той огледів гостей: непоказні були –
Вид палений, потріскані руки,
Сірячини на плечах в латках,
По торбині на спинах зігнутих,
Хрест на шиї та кров на ногах,
В личаки саморобні узутих…
(Знати, довго чвалали вони
Та й дізнали в дорозі бідоти!)
Хтось гукнув до швейцара: «Жени!
Наш не любить тієї голоти!»
Й замкнув двері. Пождали, сіроми сумні,
Потяглись за шагом тим злиденним…
Так швейцар не прийняв, і пішли геть вони,
Палючися під сонцем південним,
Простогнавши: «Нехай його біг
Вже розсудить, – як зглянувсь над нами!»
Безнадійно махнули руками,
І, аж поки я бачити зміг,
З непокритими йшли головами…
А палацу розкішного пан
Ще у ліжку пестився, як хан…
Ти, що вік свій кохаєшся в лестощах,
Волоцюжестві, ласощах, пестощах,
Час марнуючи в картах цілком, –
Гей, прокиньсь! Заверни їх хоч з жалощі:
У тобі – їм рятунок і радощі…
Так щасливі ж не щедрі добром!
Байдуже тобі кари господнії,
А людськії ти держиш в руках, –
І несуть оті люди бездольнії
Нерозважену тугу в серцях.
Що тобі оте горе пекучеє,
Що тобі бідолашний той люд?
При житті, що мов свято кипучеє
День у день, – озирнутися в труд!
Та й навіщо? Писаків оманою
Ти народнее щастя зовеш;
Проживеш пак без нього ти з шаною
І при шані умреш!
Мов проміння рожеві, вечірнії,
Твої згаснуть безжурнії дні
На розкішнім повітрі Сіцілії,
У квітниці рясній, запашній,
Дивлячись, як те сонце яснесеньке,
Поринаючи в море синесеньке,
Озолочує в паси блакить…
Заколисаний піснею тихою
Любих хвиль – ти заснеш самохіть,
Мов дитина, між ласкою, втіхою
Дорогої твоєї сім’ї,
Що у вічі до тебе впадатиме,
(А на смерть твою заздро чигатиме)
Заберуть і останки твої,
Привезуть колією залізною
Їх до нас… І ти ляжеш в землі,
Нишком проклятий всею отчизною,
Гучно вславлений в пишній хвалі!..
Отже, як се велику парсону
Для людців ми турбуєм дрібних?
Краще зірвемо серце на них:
Безпечніш… та й чим-небудь до сон
Хоч розважим себе… Не біда,
Коли часом той хлоп постражда:
Він і звик, та й у небі святому
Так судилось! В шиночку сіроми
Все проп’ють від жалю до шага
І застогнуть, ідучи додому…
Ох і земле моя дорога!
Назови хоч одну ти країну, –
Я такого й кутка не видав, –
Де б не тяжко було селянину,
Де б твій син та сівач не стогнав?
Стогне він по полях, по дорогах,
Стогне він по темницях, острогах,
Під землею в тяжких кайданах;
Стогне він по степу коло стогу,
Стогне він коло воза тяжкого,
Стогне він і по власних хатах,
Навіть божому світу не радий,
Стогне він по усіх городах,
По прихожих судів і уряду!
Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься
Який стогін з тієї ріки?
Отой стогін в нас піснею зветься:
То ідуть на гужах бурлаки!
Волго, Волго! У повідь весною
Ти не так потопляєш поля,
Як тією людською сльозою
Напилася вже-наша земля!
Де народ, там і плач… Ох, сердешний!
Що ж твій стогін вістить безконешний?
Чи прокинешся ти з кайданів,
Чи під гнітом тяжким бідування
Ти вже все, що здолав, повершив, –
Зложив пісню, не пісню – ридання,
І душею навіки спочив?!
Примітки
Вперше надруковано в ж. «Правда», 1874, № 12, стор. 492 – 495, під псевдонімом «Гетьманець». Друкується за збіркою «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. II, К., 1883, стор. 46 – 51. Переклад поезії «» (1858 р.).
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 332 – 335.