Невижата риза

М. О. Некрасов
переклад Михайла Старицького

Осінь похмура. Крюки залетіли,

Ліс оголився, поля спустошніли;

Тільки не вижата риза одна…

Збуджує думу журливу вона.

Ніби шепочуть колосся похмурі:

«Нудно осінні нам слухати бурі,

Нудно хилитись чолом до землі,

Зерна достиглі ронить по ріллі!

Птаство ненатле та хиже щоночі

Нас окрадає і нищить досхочу,

Заєць толочить і буря лама…

Де ж пак ратай наш? Чом досі нема?

Чи ми вже гірші за всіх уродились?

Чи ми не рясно колоссям укрились?

Ні! Ми не згірші за інші, й давно

В нас налилося й достигло зерно.

Та чи на теє ж орав він і сіяв,

Аби нас вітер зимовий розвіяв?»

Стогне в одповідь їм вітер сумний:

«Ратай, хазяїн ваш, дуже слабий.

Знав він, для чого вас сіяв весною,

Та підірвався від праці тяжкої;

Трудно сердезі – не їсть і не п’є,

Хворе серденько робак йому ссе;

Руки, що перше провадили плуга,

Зсохли на тріски, звисли, як пуги,

Стемріли очі і голос пропав,

Що сумовитої пісні співав,

Як, налягаючи грудьми на рало,

Ратай задуманий йшов тут бувало».

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. II, К., 1883, стор. 35 – 36. Друкується за цим виданням. Переклад поезії «» (1854 р.).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 342.