2

Зинаїда Тулуб

Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили саралю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:

– Чого він бариться?! Чого мовчить?!

Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього. Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада – сотні рук простягалися до ласого шматка, а діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.

Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, – знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим, астрологам, одаліскам, візирам і муфтіям – усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.

Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ – негайно зібрати йому живу данину і гроші.

Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили в Оленою і Панасом до Каффи.

Біля міської брами казнадари спинили їх.

– Хто ви? Що несете? – вчепилися вони в Горпинин клунок.

Але Панас спокійно відповів за них:

– Старшина артілі вантажників. Ідемо до текіє. А це мої родички.

– Проходьте, – махнув казнадар.

І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.

– Ось податок, ефенді, – совав один з них казнадарові гроші. – По п’ятнадцять акче від барила, а це – господареві за турботи.

– Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, – огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.

– Звертай з дороги, ішаче! – кричали візники, що напирали ззаду. – Дай проїхати!

– Став під брамою, наче осел!

– Тягніть його за хвіст, собаку!

Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над’їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.

– От чорти! – промурмів Панас. І звернувся до казнадара:

– Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.

– Ідіть, – огризнувся той, відхиляючи браму. – Бачите, що тут робиться?

1 Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі.

– Тепер ідіть до базару, – сказав він жінкам, – а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.

На базарі було щось неймовірне. Різномовна бурхлива юрба кипіла і вирувала, як на ярмарку проти Нового року. І мовчазні татари, і турки тонули в ній, як риби в гуркоті шторму.

– Та ти збожеволів! – волала стара вірменка, обурено вилуплюючи жовтуваті білки очей. – Вчора хліб коштував три акче, а сьогодні вже п’ять! Та за таке треба вкинути тебе до в’язниці та добре відлупцювати!

– А чи чули, що посесор наклав мені на борошно не по п’ятнадцять акче, як споконвіку було, а по шістдесят. Де я візьму ці гроші?

– А я хіба не маю платити?! Він наклав мені на саклю дві тисячі аспрів. Але ж ти, собако, хочеш, щоб я сплатила і те, що на мене накладено, і те, що на тебе?!

– Сама ти собака невірна, – спалахнув пекар. – Іди! Шукай собі хліба дешевше!

– Іджіари! Іджіари! Вишивано кокозьким нефарбованим шовком по справжній тканині шере! – вигукувала Олена, штовхаючись в бурхливій юрбі.

– Та йди к чорту, зі своїми іджіарами. Нічого не докупишся, а вона іджіари… Якому шайтанові вони потрібні!

– Не треба – не бери, – огризнулася Олена і пірнула у натовп зі своїми супутницями.

А юрба кипіла полохливими чутками, де правда переплутувалася з вигадками так щільно, що важко було їх відрізнити.

– Караїми вкрали золото, а ми за це повинні сплачувати податки.

– Ах, собаки!.. Чого ж дивляться судді й кати?

– Скарати б їх на горло або на гаках за ребра повісити!

– На поживу шулік та вороння!

– Та що ви базікаєте дурниці! – надсаджувався старий караїм з сивою біблійною бородою. – Нас грабують. Наших жінок та дівчат продають у неволю. Серце наше сходить кров’ю за ними, а ви нас обвинувачуєте?

– Ніхто не став би дурно вимагати! Віддайте вкрадене! – пролунав дзвінкий задерикуватий голос з юрби.

– І не беріть податків у посесію! Бити б треба вас. упирів!

– В море кинути, як скажених собак.

– Заждіть, урветься наш терпець…

Старий аж руки звів до неба.

– Єтово! Та хіба ж ми беремо податки в посесію?! Це ж банкір Ісаак і інші багатирі, а не ми, бідні люди. Він же нас у жебри пускає лихварством! Нема в нього ані серця, ані совісті.

Юрба вирує навколо. Ніхто не слухає старого, і він стоїть самотній і чужий, з гіркою образою в серці.

– Іджіари! Іджіари з хаджу! Гаптовані золотом, вишивані нефарбованим шовком. Триста років провисить на стіні і не злиняє! – вигукувала Олена, втрачаючи надію знайти покупця.

– Ah, que c’est beau! – спинився перед нею гасконський моряк. – Скільки ті бажаль за це?

– По триста акче, – розгублено прошепотіла Горпина.

– Та ти з глузду з’їхала! – підштовхнула її Олена. – Мовчи краще.

І, виправляючи її помилку, привітно зацокотіла:

– Оцей триста, а оці по п’ятсот, бо тут золота більше і візерунок з Мекки. А ось з крилатими звірами, як на міських брамах.

– Voyons! Та це ж грифони, генуезькі герби! – захоплено вигукнув він. – Ah oui, ma belle. Я забираль всі шість. Скільки?

І не встигла вона озирнутися, як висипав в Оленині руки мало не три тисячі аспрів.

Давно поринув у юрбу безтурботний гасконець, а жінки не могли отямитися.

– Оце здорово! Оце чудесно! Враз продали всі за таку хорошу ціну! Ну, Шафіге, радій! Викупимо твого Меметку! – цокотіла Олена, і її карі очі так і іскрилися радістю, а кирпатенький носик здіймався весело і смішно, вилискуючи ґудзиком на сонці.

А струнка, як очеретинка, дівчина-караїмка дивилася вслід гасконцеві, і очі їй повільно наливалися сльозами, а глибока гірка зморшка кривила дівочі вуста. Не помітив… Не глянув на килимок, останній скарб, останню надію… Отже – кінець. Отже, завтра – Майдан Сліз, невільницький ринок. Відвезуть її за море, до Сінопа або Амазії, замкнуть до гарему або примусять десь робити на полі під пекучим сонцем чи то молоти збіжжя в сирому льоху, серед цвілі й мороку… і не бачити їй більше батька з матір’ю і не зустрічатися ввечері біля фонтана з чорнооким Рувімом з Яффи, не цілувати його палко-палко в тіні гліциній… Не стати йому дружиною вірною і відданою… і все тому, що банкір Ісаак взяв у посесію податки і бажає заробити удвоє на бідних одновірцях… Тому, що немає в батька золотих дукатів і гасене, нема невільниць на продаж замість єдиної доньки. І… кому тепер потрібний цей гарний, але вже потертий килимок, останнє багатство, остання надія!..

І рясні сльози котилися по її щоках, застилали очі. І в нестямі, з мукою в голосі простягає вона свій килим сіцілійцям і франкам, бундючним іспанцям і фелахам з широкими обличчями і ліниво-похітливою усмішкою гізеського сфінкса.

Примітки

Німі – султанські вартові біля зали Дивану, тобто засідань султанського суду і ради. Їм вирізували язики, щоб вони були позбавлені змоги розказувати державні таємниці.

Візир – перший урядовець держави, носій султанської особистої печатки.

Текіє – дервішський монастир, а також монастир, якому підлягали цехові ремісники.

Шере – тканина з крученої нитки, надзвичайно тонка і прозора, як серпанок.