3

Зинаїда Тулуб

Панас уже сидів під стіною Біюк-Джами, чекаючи на дружину.

– Ну, як? – кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. – Меметка?..

– Тут ваш Меметка, – лагідно посміхнувся Панас. – Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки. Та влітку нічого, тепло…

– А ага? Чи тут він, клятий? – урвала Горпина.

– Нема. Поїхав, собака, по інших аулах. Зовуть його Гусейн-заде, а помічник його Юнос-заде, щоб їм чорти зади попідсмажували, – грубо пожартував Панас, щоб чимось розважити бідну матір. – Ласий він, собака, на бакшиші. За гроші з нього можна кишки витягти, але без грошей – не підходь: звір звіром. Проте дітей він не чіпає. Треба їх приставити до Стамбула веселими та здоровими, бо за це можна дістати чималу нагороду. А нагороди для нього – як мед. Ну, а у вас як? – урвав він сам себе, бачачи, що Шафіге ладна знов розплакатися.

– Продали іджіари якомусь чужинцеві. Та так добре, – зацокотіла Олена. – А на базарі що робиться!.. Ой лишенько! Всі несуть на продаж, що є найкращого в хаті. А покупців катма. Зникли, як таргани у вогні. Пропали б ми, коли б не цей чужинець.

– Що ж тепер робити? Підемо десь, – урвала Шафіге. – Чи не піти нам на невільницький ринок по хлопчика?

Але Горпина спалахнула.

– Та що ти, Шафіге! Схаменися! Піти купувати за гроші людину, нещасне дитинча, захоплене десь на селі!.. Щоб ще одна мати страждала, як ти?

Шафіге стало соромно. Але страх втратити Меметку стиснув їй серце, і вона знов звернулася до Панаса, Вона відчувала, що цей мовчазний неквапливий вантажник з випаленим на лобі невільницьким тавром знайде якийсь вихід.

– Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!

Панас почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:

– А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.

Але Горпина не заспокоювалася.

– Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.

Панас повільно всміхнувся.

– Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлопців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не просто корогви – яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.

Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався.

А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:

– Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.

– А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? – урвала Шафіге.

– Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.

Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.

– Справді, підемо до нас, – запросила вона. – Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.

Сказано – зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.

Минуло чотири дні. Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.

– Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?

– Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом до Каффи – година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.

– Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!

– Та схаменися, дурненька! Глянь мені просто у вічі. Та хіба ж я стала б тебе дурити?! Іди додому, а коли я про щось довідаюсь – вмить до тебе прибіжу.

Шафіге йшла додому, а Горпина знов бралася до роботи або вколисувала дитину, задумано мугикаючи суворих степових пісень. На серці в неї було ясно, спокійно. З дня народження дитини вона скорилася долі, і ніби ця чужа гаряча сонячна країна стала для неї другою батьківщиною.

Нетерпляче очікувала і вона звісток з Каффи, і якось вранці, коли тануло море під прозорим блакитним серпанком, а сонце запалювало на ньому ніжні порошинки іскор, виросла перед нею Олена.

– Нема хазяїна? – спитала вона, оглядаючись.

– Нур’ялі надворі. Рубає дрова. А що? – захвилювалася Горпина. – Де Меметка?

– Панас чекає на нас у човні. Поклич Шафіге із Ахметом. Ага повернувся вчора надвечір, а хлопчиків відряджають сьогодні, – квапливо розповіла Олена і, озирнувшись, додала, таємниче підморгнувши Горпині:

– І для тебе, серденько, є новина: прийшли очаківські галери. Може, й Данила разом викупиш.

Горпина похитнулася і зблідла, як мрець. З тихим дзвоном упав з її рук скляний глечик і розбився на дрібні крижинки. Данило… Невільник, прикутий до галерної лави. Мученик і жахливий обвинувач жінки-зрадниці. Під порогом саклі ще й досі закопані в манюсінькому глечику тридцять два золоті гасене, що заробила вона за рік вишиванням. Це був її обов’язок, її мета. Але як його викупити, коли лежить у колисці татарча, жахливий доказ її зради? Коли перед усім Чабан-Ташем стала вона дружиною Нур’ялі?! Як піти з цієї саклі, де кожен цвяшок став рідним і дорогим, як кинути сором’язливого лагідного рибалку, що кохає її цнотливим коханням? Як завдати йому такої глибокої рани. І за що? І як тоді буде з дитиною?

Вихром миготіли уривки думок, але вона не могла ані зв’язати їх, ані рушити з місця. Олена щось говорила, сидячи поруч і тримаючи її за руки. В ушах дзвеніло. Жах, сором стискали серце мало не до фізичного болю.

Увійшов Нур’ялі з нарубаними дровами, скинув їх біля кабиці, відвертаючи очі від гості, не звиклий дивитися на жінок без фередже. З Горпининого обличчя він зрозумів, що скоїлося лихо, але перед чужими незручно розпитувати. Нур’ялі зупинився, не знаючи, що робити, як збентежений учитель у медресе, коли прийдуть приїжджі шейхи і питають про те, чого учні не вчили… Олена зирнула в його бік і підвелася з міндера.

– Так ви, серденько, збирайтеся, а я піду до Шафіге, бо треба нам поспішати, – квапливо кинула вона і вислизнула з саклі.

– Що трапилося? – ступнув до Горпини Нур’ялі. – Невже завезено Меметка?

Горпина мовчки похитала головою.

– Так що ж тоді, джаним, Горпіне моя люба? – турботливо сів він поруч неї.

Клубок ридань підступив Горпині до горла. І раптом впавши навколішки і ховаючи обличчя в його одязі, заговорила вона уривчасто і заплутано:

– Пусти мене, Нур’ялі, до Каффи… Галери прийшли з Очакова… Ті самі… Данило мій там у неволі… Треба його врятувати, викупити…

– Данила?! Викупити?! – з мукою перепитав Нур’ялі.

Горпина заридала несамовито, розпачливо.

– Пусти мене… Коли ти рибалчив, я до світанку гаптувала… Я гроші збирала на викуп… Він у кайданах, біля опачини… Ані підвестися, ані спочити… У холод, у вітер, у дощ… і рани від кайданів до кісток.

Нур’ялі мовчки заплющив очі, зосередився, начеб тому, щоб глибше відчути своє страждання… Потім тихо провів рукою по Горпининій голові і відповів з болем у голосі.

– Іди, Горпіне моя люба. Ти вільна. Нема на тобі інших пут від пут кохання. Роби те, що наказує тобі сумління… А я чекатиму на тебе день і ніч, тому що стала ти мені прикрасою життя, моєю зорею у темряві.

Горпина мовчки ридала.

– А як же буде з дитиною, джаним? Залиш мені мого сина, – заговорив Нур’ялі по хвилі. – Ми чекатимемо на тебе з Юсуфом.

Горпина підвелася, озирнулася, наче затямлюючи назавжди все, що оточувало її щодня, потім зирнула на Нур’ялі.

– Не знаю, що буде, – прошепотіла вона. – Сама не знаю… Я заблудила, Нур’ялі… Ось як у лісі вночі… Боязко, боляче мені, Нур’ялі… Ох, як боляче…

Сліз більше не було. Висохли вони, випиті внутрішнім жаром. Хитаючись, наблизилася Горпина до колиски, торкнулася дитини вустами і мовчки вийшла з саклі.

Як уві сні, спустилася вона стрімкою стежкою, як уві сні, сіла в ялик поруч із Шафіге.

Пливли повз них дзеркальні бухти, стрімкі зубчасті скелі, уламки колись проваленого у море вулкана. Розквітла Каффська затока жовтогарячими, білими і пурпуровими парусами… Загойдалися на якорях галери і шхуни, рибальські фелюки і бригантини. Легкою чайкою сковзнув між ними ялик і причалив у глибині затоки, в тому місці, де рік тому стояв Нур’ялин човен, коли купили вони Горпину і принесли на ношах з незагоєною раною на нозі.

Ішла вона, як на страту, не знаючи, що робити і що казати. Зустріч із Данилом здавалася їй страшнішою від смерті. З жахом бачила Горпина, як все міцне, все тепле, що зв’язувало її колись із Коржем, вигоріло, розсипалося на попіл… І став він для неї не живою істотою, не чоловіком, а спогадом, безтілесною тінню людини, чия поява лякає, а не тішить.

«Але ж це жива людина, що страждає і гине від невимовних мук», – умовляла сама себе Горпина, а серце тремтіло, здригалось від болю, пригадуючи Нур’ялї, скиміло від жалю до нього і сорому за ту муку, що завдала вона йому… Але ж Данило – справжній чоловік, Івасиків батько… Чи зрозуміє він, чи простить їй усе? І чи потрібне їй це прощення? Не зрозуміє Корж її муки. І що ж тоді? Піти з ним на волю? Гойдалися, тремтіли терези душі… І не знала Горпина, де кинуть її бурхливі хвилі сумнівів… Знала тільки, що стискається серце від невимовного жаху і болить, наче подерте на шматки орлячими пазурами.

Примітки

Для того, щоб розлучитися з жінкою, досить було чоловікові сказати «Ти вільна», щоб мусульманський шлюб вважався анульованим. Таким чином, Нур’ялі повернув волю Горпині.