Фундуш Галшки Гулевичівни
Зинаїда Тулуб
Плетенецький енергійно взявся до нової справи. Відколи об’явилися в Києві єзуїти, між ними й православним духовенством мусила розпочатися вперта боротьба за вплив на молодь, тобто за майбутнього заможного парафіянина, і енергійний кир Єлисей не міг бути байдужим спостерігачем того, як магнатські та купецькі діти переходять до ворожого табору.
Він викликав Іова Борецького, вченого класика, земляка й приятеля Сагайдачного, що довгий час стояв на чолі львівської школи; Памву Беринду – друкаря і автора першого українського словника; Тараса Земку, Лаврентія Зізанія – автора найкращої руської граматики – і багатьох інших учених, друкарів та дидаскалів, що мали стати оздобою київської школи.
А коли прибула з Стрятина друкарня Балабанів, він так захопився нею, що сам розпаковував скрині з друкарським приладдям, розташовував преси, складальні каси, сортував шрифти й кліше.
Тут, у майбутній друкарні, зібралися вчені й ченці, і серед соломи та розкритих скринь точилися палкі розмови про те, що і як друкувати. Переглядали рукописи, обмірковували їх, переглядали і виправляли. Писали полемічні твори та політичні памфлети. Допізна тривали їх розмови.
За тих часів братство завжди гуртувалося навколо монастиря чи то церкви, що була його центром і осередком. Тому й доводилося чекати на патріарше благословення, щоб утворити монастир, не підлеглий місцевому митрополитові. Але минали дні, а очікувана відповідь не приходила.
Настала осінь. Час було думати про школу. Галшка Гулевичівна нервувалася. Вона давно відмовила патеру Алоїзію і тримала Михайлика вдома. Хлопчик вештався по покоях або по саду, нудився, не знав, що робити, вередував і теж знервувався вкрай. А Галшка жахалася нових затримок, бачачи, як йому нудно й тоскно в зачині.
– Так і збожеволіти можна, – зітхала вона, стискаючи скроні, ніби від важкої мігрені.
– Чи не відкрити нам негайно школу? – якось запропонував Сагайдачний, бачачи й розуміючи її тривогу. – Патріарх нам не відмовить. Це тільки справа часу. А братство улаштуємо згодом.
Була золота осінь, пишна й промениста, як завжди в Києві. Клени й каштани відсвічували бронзою. А сонячне проміння, просочуючись крізь листя, ставало волоте, сліпило й п’янило, як вино. Тонкими пасмами шовку плавало павутиння повітрям. Заплавні луки відсвічували бузком, і далекий обрій підкреслював небо холодною синьою смугою. І що вище підіймався узгір’ям ридван пана Лозка з дружиною, то більше відчувався запах осіннього листу й винних пахощів плодових садів.
У замку було надзвичайно бучно й людно. Панство в’їжджалося на рочки з дружинами й челядниками, із свідками й приятелями. Вони юрбилися біля судової їзби, і їх пишний строкатий одяг був такий же яскраво-барвистий, як осіннє листя, як різьблена тінь на піску.
Поява Галшки Гулевичівни з хворим чоловіком вразила всіх.
– З ким вона позиватиметься? – допитувалися пани, охочі до чуток і сенсацій.
– Певно, з митрополитом Рутським за свій наїзд на митрополитові грунти, – кинув хтось із юрби.
І чутка про цікавий процес миттю оббігла замок. І всі повірили щойно народженій новині, навіть той, хто перший висловив свій здогад.
Галшка потрапила до суду під час перерви. Суддя Ян Аксак, стрункий, високий літній пан, із сніжно-білою сивиною і орлячим носом, збирався розпочати засідання, коли помітив Галшку, яка урочисто наближалася до судової естради. Як вихований по-двірському пан, він рушив їй назустріч і спитав, припавши до випещених пальців пані Лозкової і пересипаючи свою мову польськими й латинськими словами:
– Вітаю ясновельможну пані. Чим мам гонор служити?
– Я бажаю записати до земських книг свій дарчий лист і дуже просила б пана суддю не затримувати нас, бо мій дружина зовсім хворий.
– Ну, звісно, пані. До ваших послуг. Мам гонор запросити вас до судового столу. Книги зараз принесуть. Я сподіваюся, що пані має свідків?
– О так, пане, – всміхнулася Галшка. – Не тільки свідків, але й готовий дарчий лист. Вам тільки доведеться вписати його до книг.
Аксак узяв пергамент із Галщиних рук і жестом запросив її сісти у крісло біля судейського столу. В юрбі пробіг шепіт. Усі гадали, що доведеться прослухати цікавий процес, – і раптом якийсь дарчий лист… Але коли в дверях з’явилася група ченців у високих чорних каптурах, підтримуючи під пахви старезного й слабого пана Лозка, пригасла цікавість прокинулася з новою силою.
Тим часом суддя, підсудок і возний уважно прочитали дарчий лист, перевіряючи всі формальності, й передали його писареві. Той сів край столу і почав швидко й старанно писати, а публіка перешіптувалася, розглядаючи Галщин одяг, її зовнішність, її старого чоловіка, свідків і монахів.
– Ото чорні ворони, – глузливо зауважив один із шляхтичів, показуючи на дидаскалів.
– Так, пане. До того ж, вороння завжди летить туди, де смердить мертвяком, – підморгнув один із них на старого Лозка.
– Так. Незабаром у Києві буде ще одна вродлива вдова. Рекомендую її увазі шановного панства.
– Маю сумнів, щоб панство мало успіх. Чорне вороння виклює кожному очі, хто наважиться на їх здобич.
– А цікаво, хто кому дарує: чи то він їй за вірне подружжя, чи то вона йому за маршалківство.
– Вона йому?! – розреготалися панки. – Такій руїні? В домовину забрати з собою її подарунок?
– Як відчіпне, щоб дав він їй спокій, бо для вродливої жінки це не чоловік, а жорнов на шиї.
– О, певно! Він міг би бути їй дідом. А що, панове, коли це зовсім не дарчий лист, а вона з ним розлучається?
Але писар припинив балачки. Він поклав перо, підвівся з місця і передав судді дарчий лист і книгу, до якої вписували не тільки судові вироки, але й різні акти, дарчі, тестаменти, угоди та інші документи, складені між приватними особами.
Гамір ущух. Юрба посунула ближче. Кожному було цікаво довідатися, що та собі задумали Лозки. Суддя взяв книгу і прочитав голосно:
Року від божого народження 1615, жовтня 15 дня.
На рочках судових земських, на завтра від дня святого Михайла, свята Римського розпочатих, перед нами, Яном Аксаком, суддею Київським, Петром Златопольським підсудком, і врядниками Київськими, ставши на суді очевисто, уроджона її мосць пані Галшка Гулевичівна, малжонка Стефановая Лозчина, маршалкова Мозирська з притомністю і дозволом речевого малжонка свого, сознала ведлуг добровольного запису і за підписом і печатками людей зацних, – дала і записала, будучи на тілі і умислі здорова, на вічні времена добре своє власне дідичноє, себто двор з плацом і будинками в місті Києві, на вулиці, що йде від ринку до Дніпра, на монастир ставропігії патріаршої гуртожитку за чином Василя Великого, а також на школу дітям шляхетським і міщанським і на гостиницю мандрівників духовних віри грецької, про що щирим тим записом її милость о себе обмовляє і перед нами, судом, ставши і запис поклавши, усним і добровольним визнанням своїм ствердила і просила, аби приняли-сьмо його і до книг земських Київських записали.
Ми, суд, оное для вписаная до книг приймаючи, перед собою дарчий лист читать наказали.
А під тим листом печаток прикладено п’ять, а підписи рук таких словах маються: Стефан Лозко, маршалов повіту Мозирського – рукою власною; Галшка Гулевичівна, Стефаиова Лозчина, малжонка – рукою власною; Миколай Стецький, тивон київський – рукою своєю; Максим Федорович Трипільський – рукою своею: Семен Ставецький Шишка – рукою власною.
Шепіт пішов у залі. Всі чекали на щось інше. Пишні панії з нудьгуючим виглядом тягли до виходу чоловіків. А чоловіки перезиралися і знизували плечима. Ото дивачка! Замість вигадати щось цікаве – фундує монастирі та ще й хлопської віри.
Проте міщани й козаки заворушились, пожвавішали і, радісно посміхаючись, стежили очима, як Галшка бере перо, як підписується в книзі, як уклоняється їй, виблискуючи пухкою кучерявою сивиною, Яи Аксак і розмашисто стверджує підпис по-польському: «Ян Аксак, сендзя кийовський», а потім пропонує їй руку і допомагає зійти з судової естради.
На порозі Галшка стикнулася з купою уніатів. Вони проводили її очима, повними неприхованої зненависті і обурения.
– Йолопка! Лялька в руках Плетенецького, – просичав один із них, відвертаючись. – Побачите, панове, що від цього монастиря буде нам чимало клопоту.
– Так, пане. Так, заллє вона иам сала за шкуру. А все той клятий Єлнсей. Хитра бестія! Всіх багатіїв пообплутував, як павук павутинням.
– В того тестамент витягне, а в іншого дарчий лист на користь своєму монастиреві.
– Що й казати… Спритний, як лихвар, і на законах розуміється не гірше за суддів та прокураторів. Не дай, боже, з ним судитися.
Галшка краєм вуха вловила їх розмову, і задоволена усмішка побігла її вустами. Хай лютують. Тепер Михайлика врятовано. І, доганяючи Плетенецького, сказала йому:
– Кире Єлисею, я зробила все, що могла. Тепер ваша черга. Переведіть у цю садибу кількох ченців, щоб негайно відкрити монастир.
Примітки
Іов Борецький (1560 – 1631) – українцький цорковний діяч, перший ректор Київської братської школи (1615 – 1618), митрополит (1620 – 1631).
Памво Беринда (? – 1632) – діяч української культури, відомий як лексикограф, письменник, гравер та друкар. В Київ він переїхав в 1619 році, тобто тут маленький анахронізм, але художньо виправданий.
Тарас Земка (? – 1632) – ректор Київської братської школи та керівник друкарні Києво-Печерського монастиря.
Лаврентій Зізаній (1560-і – 1634?) – український письменник і друкар; працював в Києво-Печерському монастирі в 1620-х роках, тобто пізніше часу дії романа. Його граматика була видана у Вільнюсі в 1596 р.
Прочитав голосно – подаю справжній текст, записаний до київських земських книг, трохи скоротивши і опрацювавши його.