Дві втечі

Зинаїда Тулуб

Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.

Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.

Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.

Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледве рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно лиже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.

– Пити…

В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.

Ворухнутися б… Та сили немає… Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вогні периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукає щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном.

– Пити…

Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.

Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.

Корж зібрав останні сили, напівпідвівся і зустрів знайомий схвильовано-кличний погляд запалих очей. Абдулчині вуста ворухнулися, але саме хрипіння вирвалося з горла, та ще дужче запінилася кров, стікаючи по щоці. Важко, як витягнута на берег риба, перекинувся Корж на другий бік і підповз до татарина.

«Що тобі, братику? Не кину я тебе. Не журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо», – хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.

Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля, Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:

– Слухай… Ухом до землі… їдуть…

Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.

– Гукай… Кричи… – повторив Абдулка і захлинувся.

І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.

Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Ідуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські двоколісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.

Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур’ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.

Валка. Чумацька валка.

Корж кликав її всіма силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:

– Сюди! Сюди! Рятуйте!

З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили… Вона й вища і ближче до чумацької путі.

– Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! – крикнув він і кинувся вперед.

Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур’яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився – і знов ішов, ішов…

Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет. На боці – шабля, а на шиї в шкіряному гаманці – татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.

На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.

Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, взяв він убік від Солоного шляху – і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.

Південь. Притомилися вони. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище… і глибока зморшка залягав йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.

Як ось чорна цятка на могилі впала отаманові в вічі. Стовп не стовп. Людина не людина. Але хіба ж здибаєш людину в степу?

Затуливши очі долонею, довго вдивляється в цятку чумак і кличе товаришів:

– Ану, подивіться, панове, що там манячить на могилі?

Найближчі озирнулися вбік, куди показував він пужалном.

– Хто ж його зна… Мо, орел над здобиччю, а мо, й татарюга.

Про всяк випадок передали назад, і кожен перевірив, чи набитий його мушкет і пістолі, бо зустріч у степу завжди багата на небезпеку.

– Та це ж, батьку, людина! Шапкою махає, – скрикнув один із чумаків, коли валка підтяглася ближче.

Тепер і отаман побачив високу худорляву постать, що вимахувала шапкою чи то на шаблі, чи то на чабанській ґирлизі. Але, певно, був це останній проблиск надії, що підвів на мить напівмертву людину. Людина захиталася і впала обличчям у бур’ян.

«Невільник. Утік від татар. Гине зі спраги та голоду», – блимнуло в голові.

І гучно обізвалися чумаки;

– Держись! Ідемо-о-о!!!

Троє чумаків відокремилися від валки, кинулися до могили, і за кілька хвилин засмаглі руки підіймали Kopжа, підстеляли під нього полотнину й лили йому на голову воду з бурдюка.

Розплющилися запалені очі. Насилу проковтнувши налиту йому в горло воду, Корж прохрипів щось незрозуміле. Чумаки перезирнулися і ближче нахилилися до нього.

– …Там… товариш… рятуйте, – простогнав він і знепритомнів.

А чумаки вже нишпорили по бур’янах, тикали в кущі пужалном, кружляли навколо і кінець кінцем знайшли ледве живого татарина. Побачивши чумаків, він здригнувся чи то з жаху, чи то з радості, рвонувся підвестися і знову впав додолу.

– Не бійся, не бійся, – ласкаво гудів над ним кремезний чумак з волячою шиєю. – Ми не звірі.

І вайлувато підносив йому до вуст ханькову пляшку та обмотував голову вогкою ганчіркою.

– Ой, та й худі ж вони. Просто жах! – дивувалися і чумаки, розглядаючи врятованих.

А вони пили й не могли напитися з бурдюка огидної теплої води, що смерділа баранячим салом і шкірою.

– Покладіть його на мою мажу, – наказав отаман. – Хай відпочинуть, та не розливайте зайвої води: бозна-коли натрапимо ми на криницю.

Але Корж почув, трохи підвівся, озирнувся з могили, слабо махнув рукою.

– Там…. річка… Миля, не більше… Ледве втекли…

– А що там? Татарва чи харцизи?

– Полоз. Це він його здушив…

Татарин справді ледве дихав. Де-не-де на його вустах виступала кривава піна. Видко було, що жахлива гадина здушила йому ребра. Оглянувши хворого, чумаки тільки головами хитали. Але кинути в степу людину при смерті ніяк не можна. Обережно поклали вони його на отаманову мажу, поруч Коржа, зробили над його головою намет від сонця. І знов зарипіли вози, замотали головами круторогі воли, плавко й сонно йдучи таким же сонним пожовклим степом.

За косогором відкрився положистий схил, долина, очерети, а серед них напівпересохла річка тьмяно вилискувала в зелені, наче жахлива гадина, що ховається десь на її берегах.

За півгодини дісталася валка води. Випрягли воли, напоїли й пустили пастися на зелену травицю. У таборі палало величезне вогнище. Чумацький кухар варив на тагані галушки з салом, чумаки, поставивши варту, купалися в річці, фиркали, плавали й радісно хлюпосталися у воді.

А тим часом отаман уважно оглядав Абдулку.

– Мало не всі ребра поламані. Печінки відбито. Не виживе, – зітхнув він, обкладаючи хворого свіжою м’ятою і обережно вкриваючи полотниною.

– Обідати! – гукнув кухар, витрушуючи з торби ложки.

Їли мовчки, не кваплячись, дотримуючи черги. Замість хліба заїдали білими татарськими коржами «від перекопської башти» й запивали свіжою водою. В дорозі пити горілки не було заведено. Везли тільки одне барильце для слабих та хворих та про всяк випадок. І тепер піднесли Коржеві та татаринові по чарці.

– Пий, братику. Плюнь на муллу. Це тобі замість ліків, – умовляв його Корж, підводячи хворому голову.

Від їжі та горілки Корж відживився. Легкий червінь виступив на його жовтих засмаглих вилицях. І, випроставшись біля напівзагаслого вогнища, в тіні отаманської мажі, почав він розповідати:

– Був я веслярем на галері. Якось восени, під Пилипа, знялася буря. Пішли хвилі, ось як ці могили, а мо, й вищі. Вивернуло нам щоглу та просто на нас. Сусіду мого забило, а мені перебило руку та ребро. Думала татарва кинути мене в море, як каліку, але капудан вигадав краще: записав, ніби нас обох забито, а сам продав мене мурзакові… Там і Абдулка був невільником, – хитнув він головою в бік хворого. – Заприятелювали ми. Він з черкесів і потрапив до живої данини ханові. Бачу я – хороша він людина. «Даваймо, – кажу, – братику, тікати. Разом бідували, разом і відпочинемо». Почали ми з того часу удавати хворих. Мурза лютує, б’є нас, а ми перезираємося та й терпимо. Почали в чабани проситися. Подумав мурза – та й послав нас пасти отари. Тут ми трохи підгодувалися бринзою та молоком, насушили торбу коржів – і гайда. А тиждень тому скоїлося лихо. Дісталися ми до цієї річки, зраділи. Поліз я у воду скупатися. Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі такі гадини.

Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а сам боюся, щоб разом із полозом j Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землю і плигають, наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, – хитнув Корж на Абдула. – лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б’є. Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. «Кине він мене, мовляв, напризволяще». Не міг я того погляду витримати. «Не тужи, – кажу, – візьму тебе на руки, донесу до волі». Так і ніс… Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.

– Це в нього антонів огонь у грудях, – зітхнув отаман.

– Та й то добре, що хоч на волі помре.

– А хіба йому від того легше? – відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.

Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами. Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремиґаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо – ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода – не могло притамувати його жару.

О п’ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.