На вагу золота

Зинаїда Тулуб

За тиждень, коли вилюднів невільницький ринок і більшість бранців було перевезено за море або прикуто до лав і галерних опачин, вивів Сафар свій ясир на продаж.

Невільників чисто помили, поголили, підстригли і вивели на майдан голих по пояс. Жінкам розчесали волосся, підрум’янили блідих і одягли в барвистий одяг. Хворих і кволих відокремили і віддали на розвагу підліткам. Відокремили й тих, за кого сподівалися взяти викуп, і написали родичам листи. Таких невільників не продавали, але горе було їм, якщо родичі не присилали грошей. Тоді чекали їх жорстокі муки й канчуки.

Удосвіта починався торг. Майдан Сліз – невільницький ринок – кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам’яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже, із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кумгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав’ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле, і сьорбали міцну аравійську каву.

А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв’язаних низкою по десятеро – чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар.

– Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола.

– Свіжий ясир із королівської землі! – підхоплював другий ще дзвінкіш.

А третій співав миччю, як турецький казкар:

– Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах!

І наближалися правовірні, крутили, м’яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців.

– Скільки? – уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча.

– З дівчам три тисячі аспрів, господарю, – низько вклонився купець, почувши багатого покупця.

– Дві, – кинув вірменин, випльовуючи мастику.

– Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п’ятсот – остання ціна.

Але вірменин був упертий.

– Дві, – рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись, пішов далі.

– Господарю! Господарю! – кинувся навздогін купець.

– Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! – вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами,

А інші голоси перебивали:

– Устриці! Свіжі устриці! Мідії!

– Кумис! Кумис холодний!

– Чурек гарячий! Чурек!

Море блищало під сонцем. Крізь щогли й мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно.

– Мамо! Мамо, рятуйте! – волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м’язистою бронзовою шиєю. – Мамо, краще вбийте своїми руками. Ма-а-а-мо!

А безбородий євнух із баб’ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки…

Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків до каменярні, а невільників наче й не поменшало.

– Посол!.. Московський посол! – пробігло рядами.

І всі погляди повернулися в бік карасубазарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум’яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці.

– Батюшка боярин! Милостивец! – зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки.

Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом.

– Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? – нахилився до нього боярин.

– Так, батюшка милостивец! Рязанские мы… Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печерским, стало быть, угодничкам.

– «В черкасы», видать, удрал, а не на богомолье! – суворо урвав боярин. – Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать.

– Да, батюшка, боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники… По обету, стало быть…

– Іч, падло! – не витримав один із козаків. – Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов – кляв своїх бояр та Московщину.

– З горя це він, – похмуро кинув Корж. – Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають.

– Батюшка боярин! Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, – надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака.

– Как звать? – уривчасто спитав боярин.

– Иваном крестили, Васильевым сыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть.

– Запиши, – наказав боярин дякові і рушив далі.

– Допоможи й нам, боярине, – раптом зупинив його Корж. – Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами.

– Запамятовал, – щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. – Из каких будешь, человек добрый?

– Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік.

– Из войска князь Михаилы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, – раптом пожвавішав боярин. – Как же это тебя, друг, угораздило? Ась?

– Хто ж його зна!.. Така доля… – гірко всміхнувся невільник. – Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому.

І додав, знизивши голос, щоб не почули татари:

– Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш.

Боярин замислився. Викупити їх на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що, рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ – знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин:

– Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярское – отпишу про тебя славному войску запорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то уж тебя выкупят.

І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі.

– Бреше, собака, – зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. – Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає.

Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут же різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки.

А торг ішов собі далі. Покупці мацали невільників, смикали на всі боки, вивертали повіки, відкривали роти, перелічували зуби. Жінок-робітниць змушували показувати м’язи, а вродливих дівчат м’яли, як курчат.

Капудан-баша турецьких галер походжав ринком, досвідченим оком приглядаючи собі веслярів. Це була найважча робота, і тільки м’язисті козаки та литовські грабарі могли її здолати. Сафарові бранці впали йому в око. Двічі пройшов він повз них, із удаваною байдужістю дивлячись на всі боки, потім раптом спинився.

– Скільки десяток? – тикнув він у козаків.

– Двадцять п’ять тисяч аспрів, оборонче ісламу, – низько вклонився Сафар.

Козаки були варті цього, але хитрий баша бажав заробити.

– Двадцять, – презирливо процідив він крізь зуби, ушаючи далі.

Сафар зрозумів, у чому річ.

– Двадцять три, – прошепотів він на вухо покупцеві, – а розписка на тридцять.

– Дорого, – похитав головою упертий турок, але, обернувшись, почав мацати козацькі м’язи, дивитися на їх зуби, вислухувати серце.

Примітки

Фередже – татарський жіночий серпанок з прорізаною щілиною для очей.

Наргіле – апарат для куріння, де днм тютюну переходив крізь глек з водою, очищаючись від домішок.

боярин – це дуже високий чин, як сучасний член Політбюро чи міністр. Такі урядовці послами до Криму не їздили; типовий ранг посла – думний дворянин. Аж дивно, що авторка геть не розуміє московської титулатури – достоту так, як не розуміла її Леся Українка у своїй «Боярині».