Пан управитель Янек Свенціцький

Зинаїда Тулуб

Минуло два тижні. Про пана Бжеського не було й чутки. І знов у неділю, коли в церкві відходила пізня відправа, з’явилися у Сивері непрохані гості.

Тривожно перезиралися козаки, гуртуючись біля церковного ґанку. На цей раз пан Бжеський залишився дома. Приїхав Янек Свенціцький з Ровіцьким та іншими шляхтичами. Він надзвичайно хвилювався. Червоні плями виступали на його обличчі, пальці нервово смикали повід. Він зняв капелюх і вклонився козакам, він почував себе, як недосвідчений приборкувач, вперше потрапивши до клітки бенгальського тигра.

– День добрий, панове! – промовив він, бачачи, що козаки не ворухнулися.

– Здоров, паненя, – відповів Максим-коваль і невловимий смішок пробіг натовпом.

– Я до вас, панове, від вельможного пана Бжеського, – заквапився Свенціцький, і ця поквапливість викривала його хвилювання. – Минулого разу вельможний пан прочитав вам грамоту про землю. Щоб з’ясувати все і щоб не виникло будь-яких непорозумінь, пан Бжеський наказав вам передати, щоб ви спокійно залишалися на місцях. Ніхто вас пальцем не зачепить.

– Спробувала б зачепити нас оця сопля, – всміхнувся хтось у юрбі.

Свенціцький засовався на сідлі й відкинув довге біляве волосся, підрізане над бровами, що спадала йому кучерями на плечі, як у панянки.

– Одне слово, пан Бжеський обіцяє вам різні пільги. Оратимете й засіватимете його землю, скільки хто забажає, і нічого не робитимете на замок. Тільки за користування землею підете всією громадою до пана на толоку орати і збирати врожай, А за це буде вам добра горілка і добре частування. А при замку будуть у пана різні майстри. І шевці, і кравці, і ковалі, що кують різну зброю. І буде ярмарок… А від цього буде поспільству велика користь.

Козаки мовчали.

Довго ще приказував Янек Свенціцький, збентежений цією загадковою мовчанкою. Почав він захоплено, палко, притискуючи руки до вузьких, худорлявих грудей. А потім розгубився, заплутався, насилу підшукуючи слова. В думках кляв він і пана Бжеського, який вирядив його з таким важким дорученням, і козаків, які дивилися в землю, мовчазні й ворожі, мов холодний мур. Він ладен був тікати, світ за очі, відмовитися від посади управителя, яку несподівано запропонував йому пан Бжеський, а ще більш боявся роздратувати козаків і що-небудь переплутати з того, що так старанно тлумачив йому пробощ Маєвський.

А козаки думали повільно, недовірливі до новин, а надто тоді, коли вони виходять від панів, бо з гіркого досвіду знали, що хиляться вони лише на панську користь, тому що різні й ворожі їх життєві шляхи.

«Хто його зна, – думав дехто. – Мо, воно й краще, щоб був тут замок».

Але не вірили панській некорисливості. Обережно мацали й обмірковували кожне Янекове слово, але не висловлювали своїх думок, добре пам’ятаючи, що слово – горобець: вилетіло – не впіймаєш.

Янек замовк. Важке мовчання гнітило його, як гробова брила. Що вони думають, ці кремезні, флегматичні люди з мідними від сонця й вітру обличчями та вузлуватими руками, наче вилитими з чавуну? Він почував себе серед них як гнучка очеретинка і, не витримавши, спитав:

– Так як воно, панове? Зрозуміли ви, що передав вам пан Бжеський?

– Зрозуміти не важко, – блиснув очима коваль. – Тільки ти, хлопче, не поспішай. Цими днями повернеться з походу старшина. З ним і говори докладно.

«Хлопче..!» Янек спалахнув від образи, але стримався і тільки спитав:

– Хіба не можна розв’язати цієї справи громадою?

– Без старшини ніяк не можна, – втрутився один із дідів, – Та він не забариться. Здорово погуляли наші пани молодці в Туреччині. Тисячі невільників визволили, а здобичі стільки набрали, що й самому королівському підскарбієві не перелічити. А слава летить перед ними, як птиця перед бурею. Вертають додому наші лицарі.

Бачачи, що козаки мовчать, Янек стиха повернув коня, сказавши востаннє:

– Ну, гаразд. Подумайте про те, що я вам казав. Пан Бжеський нікому не бажає злого, але, як людина військова, любить лад і дисципліну.

І знов, коли зникли шляхтичі, почалися розмови.

– Перш за все треба дістати грамоту про козацькі землі й вольності. Земля наша з часів Стефана Баторія, – твердили обережні діди.

Але дід Омелько з тоскним недовір’ям хитав головою.

– Нічого ви з ними не вдієте. Коли був я парубком, було вільно і на Волині, і на Брацлавщині. Тільки козацькі хутори квітнули по балках вишневими садками. А потім прийшли пани. Спочатку обіцяли всім волю, обіцяли шанувати наші закони і звичаї, а минуло двадцять років, і стало поспільство хлопами не краще за польського кмета. Хто був молодший та завзятіший, пішов світ за очі в Дике Поле козакувати або подався до міста у ремісники. Стали тоді пани розсилати листи, ловити втікачів та повертати додому. Не буде добра й від цього Бжеського. М’яко стеле, та твердо спати новакові на шляхетському ліжку.

Сивоусі козаки відчували, що Омелько має рацію. Але юнакам кожна справа здавалася дрібничкою. І парубки весело й безжурно реготали, блискаючи зубами.

– Та чого ви, дідусю, крякаєте! Вас приборкали, бо тоді й чути не було про козацьку силу. Тоді козаків була жменька. А тепер нас, як трави в степу. Сам султан ледве не луснув з жаху. Покуштує і Бжеський наших шабель. А вони в нас гострі: розсічуть його товсте черево.

Але дід тільки ойкав і хитав головою. Тоді молодь махнула на нього рукою і сунула до сліпого кобзаря, що задумливо перебирав свої струни.

– Ану, дідусю, заграйте нам веселенької. Треба ноги розім’яти для свята.

Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах. Струни відгукнулися молодо й дзвінко та заговорили швидкомовкою, заходячись веселим сонячним сміхом. Запалали козацькі очі, заходили міцні ноги, і веселе срібне тупотіння підків залунало майданом. Вилетів один танцівник, пішов навприсядки, замітаючи землю матнею. Назустріч вилетів інший, зосереджено вибиваючи гопака. Наче вихор пішов навкруги. Парубочі обличчя вкрилися потом, вилискували на сонці темним металом. І важко було розпізнати, хто з них танцює краще.

– Матінко! – зітхав Омелько, прямуючи до своєї хати. – Над головою лихо, а вони як малі діти… Молоде – зелене.

І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі, і довго лунала з майдану дрібна швидкомовка підків і веселий гомін струн старого бандуриста.

Примітки

з часів Стефана Баторія (1533 – 1586) – короля Речі Посполитої (1575 – 1586), який видав привілей про права козаків.