Соймик Брацлавського воєводства
Зинаїда Тулуб
Задушливий пекучий день наприкінці травня. Повітря дрижить над землею розтопленим склом, і в його переплетених струменях в’ються незчисленні рої мошки та комарів.
Але ще гарячіше й задушливіше в глибокій улоговині Брацлава. Сюди не долинає свіжий вітерець з околишнього степу і гір, не досягає і прохолодна тінь лісів. Навіть бистрий Буг не зменшує спеки. І, переступивши поріг своєї хатини, відчуває брацлавець, ніби він поринає в сонячний блиск, як у гарячу ванну.
Мляво й сонно тягнеться засідання соймику. Це – соймик реляційний, де посли Брацлавського воєводства складають звіт про те, що було у Варшаві на вальному соймі.
Засідання відбувається у високому мурованому костьолі, біля базару. Після сонця і спеки тут надзвичайно хороше: прохолода кам’яного каземату, півтемрява, розсипані по кам’яній підлозі і сходах барвисті бліки від кольорового скла та вітражів. Здається, то розсипане не сонячне світло, а самоцвітне каміння – рубіни, смарагди, сапфіри… Повітря насичене невловимим ароматом розвіяного куріння і пишних вінків жасмину, що вмирають біля вівтаря.
Але пишна декорація ритуальної дії зачаровує лише бідних, темних людей. Пихливе панство не звертає на неї уваги. Все це мають вони і дома по своїх розкішно оздоблених палацах. Недбало порозвалювалися вони на зручних лавах різьбленого дуба, червоні, спітнілі й сонні від спеки.
Тоскно.
Доповідач усе повертається до московських справ, до заплутаних перемов із боярською думою, з піднайменником, з лісовчиками… Брацлавській шляхті це байдуже. Король намагається захопити московську корону. Ну, й хай! Аби не вимагав нових податків та посполитого рушення.
Куняє пан Кособудський, задоволений з того, що йому призначено староство. Сотник Балика відчуває, яя важчають його повіки… Пливуть перед очима порошинки, пронизані сонячним промінням. Як перський килим, повзуть на амвон барвисті бліки – янтарні, смарагдові, сині. Скинути б із себе жаркий кармазиновий жупан та кинутися б у Буг, бурхливий і гомінкий, з руслом, заваленим гранітними уламками, колись принесеними водою з Карпат.
Горленко ледве перемагає дрімоту. Але сидить він струнко. Душно в шатному кунтуші, облямованому куницею. Тиснуть гостроносі чоботи останньої моди. Але Горленко повний пихи: він теж бере участь у державних справах. Навколо стільки магнатів і пишного панства, які в інший час навіть не глянули б у його бік. А тепер він рівний серед рівних. Тут ніхто не докорятиме його «хлопською» вірою, ані мізерним маєтком. На соймику магнати демократичні, щоб заручитися голосами середньої та дрібної шляхти.
Аж ось доповідач виплутався з московських вправ і перейшов до молдавського питання. Волоські справи ближчі й зрозуміліші Брацлаву. Шляхта зацікавилася.
Мовилося про наїзд Стефана Потоцького в Молдавію, бо через нього вийшли серйозні суперечки з султаном. Нещодавно визволений з турецького полону Стефан Потоцький сидів на першій лаві, гордовито й самовтішно всміхаючись. Шляхта з шанобливою цікавістю стежила за ним, тільки Балика мирно висвистував носом, схиливши голову на вручну спинку костьольної лави.
Мляво й однотонно доповідає промовець. Він теж стомився від спеки і ледве підшукує слова, щоб нічого не забути і не сплутати, а головне – не роздратувати Потоцького і не накликати на себе його помсти. З полегшенням перейшов він до козацьких справ. Тут можна розливатися соловейком, не накликаючи нічийного гніву.
– Турецький султан скаржиться на їх напади і загрожує нам війною. Минулого літа вони вийшли в море і сплюндрували Сіноп. І ані хлябі небесні, ані вири морські не можуть стримати цих розбишак. В час засідань сойму стало відомо, що козаки знов пішли в море. Висівши між Мінерою і Архіокою, вони побували в околицях Стамбула і налякали самого султана, який там полював. Султан вислав проти них галери. Біля дунайського гирла галери наздогнали козаків, але козаки самі оточили султанський флот, розбили його і захопили в полон капудана-башу, полонені галери привели в лиман, і спалили біля Очакова, і повернулися на Січ, навантаживши свої чайки незчисленною здобиччю. Щоб помститися, султан готує татарський наскок, але від нього зазнають лиха не козаки, а ми і наше воєводство як прикордонне.
– А що ухвалив сойм? – спитав з місця Потоцький.
– Сойм зірвано, і конституції про козаків не видано; але в цій справі ми домоглися цілковитої згоди. Ми затвердили все, що ухвалила торішня комісія в козацьких справах, а король сповістив про це козацьке військо. Він наказує запорозьким молодцям залишатися спокійно по селах, скорятися коронному гетьманові і судовій місцевій владі, наказує не приймати до себе хлопів-утікачів, злочинців та ремісників, не нападати на суміжні держави, не в’їжджати в коронні і литовські волості, нікого не утискувати й не кривдити.
Добре запам’ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права. Він не шукав слів, не запинався. Лемчук підштовхнув Балику. Той здригнувся і розплющив очі. Кілька хвилин слухав він промовця. Кожне слово боляче вражало його козацьке самолюбство і темною люттю запалювало очі. В глибині душі Балика і сам недолюбляв голоту, відчуваючи в ній непокірну ворожу стихію, але тут плямували честь війська, до якого він належав. Цього вже він не міг витримати.
– А що король пообіцяв козакам? – гучно і гнівно пролунав його голос.
Шляхтичі здригнулися з несподіванки.
– Хлопський гонор, – прошелестіло по лавах. І тихий сміх віддався по кутках. Але доповідач надто втомився, щоб сперечатися, і відповів, нібито не помітивши Баличиного обурення.
– Король пообіцяв козакам вчасно виплачувати утримання за службу на кресах та за Московський похід. Я гадаю, що королівський підскарбій уже дістав певний наказ…
– Іншими словами, вони нічого не одержать, бо скарбниця порожня і павуки плетуть павутиння по сховищах на гроші. Сидіть, панове молодці, на місці, голодуйте, лижіть руку, що випадково кине вам кістку, і за всі ваші муки й рани не смійте просити скибки хліба чи сорочки – вкрити своє голе тіло.
– Пане сотнику, не заважайте промовцеві! – урвав його маршалок.
– Здається, в пана сотника не тільки сорочка, а й жупан на плечах. І жупан недешевий, – глузливо кинув із місця Кособудський.
– Тільки не з королівської ласки. Я здобув його собі цією шаблею, – підвищив голос Балика.
Шляхта обурено загула:
– Хлопська нахабність!
– Він боронить козацьке свавілля!
– Розбійників!
– І ще вдає з себе шляхтича!
Маршалок намагався втихомирити гамір, закликаючи «браттю» до ладу. Потоцький насмішкувато покруч чував вуса і, нахилившись до Кособудського, щось сказав йому на вухо.
– Чи відомо панові Балиці, – гаркнув той, скочивши на кафедру, звідки звично лилися лукаво-покірливі проповіді отців єзуїтів, – що чинять козаки по литовських волостях?
– А що?
– Що саме? – залунали запитання.
Шляхта присунулася ближче, гуртуючись біля кафедри.
– Тихше! Послухаймо, що каже пан староста!
– Ще у Варшаві, – заговорив Кособудський, впіймавши схвальний погляд Потоцького, – засідаючи в посольській ізбі, довідалися ми, що ці негідники вдерлися під проводом полковників Челядка та Коробки в литовські волості, захопили села, містечка та державства і утворили там нечувані насильства і грабунки, гвалтували жінок, вимагали від людності все, що їм впаде в око. Вони не милували ані монастирів, ані костьолів. На соймі вимагали, щоб до них поставилися як до ворожого війська, але король видав тільки універсал, вдаючись до їх громадського почуття і честі, якої вони не мають і ніколи не мали.
– Брехня! – схопився з місця Балика. Але бурхливий гамір заглушив його вигук.
– Наволоч!
– На палю їх!
– На шибениці!
Горленко почував себе ні в сих ні в тих. Хоч його симпатії були на козацькому боці, але він зовсім не бажав підкреслювати цього.
– Облиште, пане: ви все одно не доведете їм своєї правоти, – нахилився він до Балики. – Бачите, що тут діється.
– Як це облишити?! – обурено обернувся до нього Балика. – Як це облишити! Тут плямують козацьке військо.
– Але ж нас жменька. Чи варт витрачати слова!
Маршалок щось кричав, та голос його танув у грізному гомоні шляхти. І здавалося, він беззвучно рухає губами, безпорадно теліпаючи дзвоником.
– Панове-браття! – знов гаркнув могутній бас Кособудського, і його гримкий оклик змусив усіх обернутися. – Пригадайте, які образи й утиски доводиться нам терпіти в своїх маєтках. Козацька стація не тільки руйнує нас: козаки розбещують наших хлопів. Наслухавшись їх розмов, хлопи сотнями тікають на Січ, а козакам тільки того й треба. Але нам ніяк не можна залишатися без хлопів. І так не вистачає орачів.
– Правда!
– Слушно сказано!
Потоцький задоволено посміхався у вуса і ледве помітно кивав промовцеві. Шляхта знов загула. Вигуки летіли, перехрещувалися в повітрі, заглушаючи один одного.
– Через них ми не можемо заорювати всіх пустирів!
– Збільшити панщину!
– Вони грабують наші фільварки!
– Забивають шинкарів!
– Підпалюють економії!
– Не визнають шляхетського суду!
– По ярмарках збивають ціни на поташ!
– І на пшеницю!
– І на горілку!
– Чорт зна, що ви там маракували на соймі. Невже Жолкевський спить?!
– Час покласти край цьому свавіллю!
– …і скасувати всі хлопські «слободи»!
Гулке склепіння костьолу гриміло обуренням.
– Брехня! – надсаджувався Балика, силкуючись перекричати гамір. – Безсоромна брехня! Вони не можуть голодувати по крулевщизнах!
Якийсь пан із голеною за татарською модою головою, що скидалась на головку голландського сиру, скочив на трибуну і, стоячи поруч Кособудського, грюкав кулаками, скажено вирячивши очі:
– Геть козацьке свавілля! Хлопам – хлопське місце!
Буря міцнішала. Дзвоник безпорадно теленькав у маршалкових руках. Кособудський намагався щось додати, але ніхто його не слухав. Мовчки махнув він рукою і зійшов з кафедри. Горленко, блідий і розгублений, скочив на лаву і закричав, простираючи до шляхти руки:
– Панове! Тепер усякий набрід удає з себе козака, Це не реєстрове військо, не справжнє козацтво!
Бачачи, що ніхто не звертає на нього уваги, він постояв ще хвилину і сів на лаву, витираючи спітніле чоло. Маршалок кинув дзвоник і зійшов з місця у знак того, що засідання урвалося. Але в цю мить на кафедру швидко піднявся біскуп Ягодзінський і підніс руку над юрбою. В його пучках виблискувало маленьке срібне розп’яття. Шляхтичі не одразу замовкли.
– Діти мої, – заговорив біскуп, – ви скаржитеся на козацьке свавілля, але ніхто з вас не замислився над його причинами.
Шляхтичі не відповідали. Витримавши паузу, біскуп казав далі:
– А причина його в тому, що розум цих темних людей запаморочений схизмою і позбавлений морального керівництва. Попи-схизматики, замість напутити їх на шлях християнської покори й каяття, нацьковують їх на шляхту. Треба розпочати проти них боротьбу не з руйнування Січі, а звідси, з надр нашої верстви. Виженімо пошесть із наших лав, як це ухвалили років із дванадцять тому! Геть схизматиків із сойму, з соймиків, з війська й суду! Не пускайте їх до посольської ізби, до сенату, до королівського трону! Вони намагаються добитися прав для схизми. На словах вони вимагають «успокоения» грецької віри, а справді готують нові бунти й чвари. Якщо вам дорогий порятунок душі, подумайте, що з вами буде, коли кожен хлоп перетвориться на нового Наливайка. Тоді з димом пожеж розвіються по вітру наші фільварки. Тоді ви побачите, як перед вашими очима згордований хам ґвалтуватиме ваших незайманих доньок, грабуватиме ваші скарби й підійматиме на списи ваших дітей! Тоді земля спалахне полум’ям народної зненависті, тоді на землі більш не залишиться панів, і вам, небагатьом недобиткам, доведеться цілувати тремтячими з жаху вустами смердючий постол ваших хлопів! І коли здійсниться це, прийдуть на руїни нашої ойчизни невірні і поженуть вас у неволю, і продадуть на ринку, як худобу. І стануть ваші дружини наложницями поганців; і породять мусульманських дітей, а ваших синів – звалашать і віддадуть у яничари. І тоді, – забринів загрозою голос фанатика, – тоді марно припадатимете до димучих руїн вівтарів. Тоді не смійте волати до милосердного бога, бо той, хто потуранням і кволістю поширив царство дияволове на землі, не може сподіватися на милосердя боже. І ще тут, на землі, зазнаєте ви прообразу пекельних мук, уготованих дияволові і ангелам його разом зо всіма віровідступниками і гнобителями Христової церкви!
Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп’яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.
– Ні! – істерично вигукнув хтось. – Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!
– Геть схизматиків! – гаркнули голоси.
І знялася буря.
Як вихор перед громовицею, зірвалася вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.
– До мене, панове товариство! – крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.
І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.
– Те, Deum, laudamus, – побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп’яттям бурхливу шляхту.
Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.
– Не скверніть церкви кров’ю! – пролунав металевий голос біскупа.
– Бий старшину!
– Геть звідси!
– Ось вам за всі наші маєтки!
– Геть!
– Розбійники! Схизматики!
– Геть!
Вигуки бриніли і згасали разом з іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік з чіл, змішаний з кров’ю і порохом.
Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров’ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.
– Схаменіться! Не скверніть церкви кров’ю, – крикнув на весь голос біскуп.
І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.
Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей. Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся, з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.
Примітки
Соймик – з’їзд шляхти кожної окремої провінції, або воєводства, найвища влада на місцях.
Вітраж – мозаїка з шматків кольорового скла, де кожен шматок вставляли в окрему просвітку олов’яної рами, каркаса зі складним візерунком, що утворював своїм плетивом цілі малюнки, які можна бачити тільки на світло. Вітражі з’явилися в десятому сторіччі нашої ери. Іноді вони вражають своєю виключною майстерністю. Поруч із справжнім вітражем (з шматків різнокольорового скла) ми бачимо і малюнки, виконані на скляній дошці фарбами, прозорими, як желатин, – це підробка під вітраж.
Піднайменник – Гришка Отреп’єв, що під ім’ям царевича Дмитрія, сина Івана IV, царював один рік у Москві. Він загинув у 1606 р., і навряд чи міг турбувати сеймик 1613 року.
Лісовчики – військо польського пана Лісовського, що разом з Сапегою та іншими панами довго воював з Москвою і не бажав вивести свого війська з Московської держави.
Бог, або Південний Буг тече не з Карпат, а з рівнини на захід від м.Хмельницький. Тут маємо географічну помилку автора.
Стефан Потоцький (1568 – 1631) – брацлавський воєвода (1628 – 1631). В 1608 р. очолив похід у Молдавію, внаслідок якого господарем Молдавії був поставлений Костянтин Могила. В 1612 р. знову пішов походом до Молдавії, але був розгромлений турецьким і татарським військами і потрапив у полон. В турецькій неволі він провів кілька років. В романі цей час стиснуто.
Висівши між Мінерою і Архіокою – не Мінерою – Мізевною; цей похід відбувся в 1615 р.
Капудан-баша – адмірал турецького флоту.
Конституція – постанова вального сойму.
торішня комісія в козацьких справах – Житомирська комісія (жовтень 1614 р.).
Наливайко Северин – ватажок козацького повстання 1591 – 1593 років. Хронологічна помилка: треба 1594 – 1596 рр.