Різними шляхами

Зинаїда Тулуб

Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев’язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.

По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привілеї, що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав – участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.

Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, зі ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.

Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, ян пирхають коні, як соковито хрумкають овес.

– Андрію, спиш? – спитав Балика, переступивши поріг.

Але тихо було в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об’їжджена лошиця.

– Іч, чортова коняка! Чує хазяїна, – всміхнувся Балика і вийшов. – Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? – спитав він сам себе.

Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.

– Чуєш, хлопче! – смикнув його Балика. – Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.

– Куди це ти зібрався? – зустріла його дружина на дворі. – Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському!

Балика знизав плечима.

– Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписувати протестацію до гродських книг, а якщо буде потреба, то й до трибунальських.

Пані Баличиха сплеснула в долоні.

– Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін! Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь.

Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері.

Міцна й струнка, незважаючи на свою огряднувату постать, ішла вона поруч чоловіка, і сотник скоса милувався з її рівної, як стовбур, шиї і високих пружних персів, що вигодували йому двох синів.

– Е, ні, – стиснув він її лікоть. – Поганий той мисливець, що випускає дичину. Треба діяти по гарячому сліду.

– Шляхта – не дичина, до лісу не втече, – сміючись, відбила дружина, – а взимку літа не доженеш. Треба лагодити дах, треба сіно косити, клуню ставити. Сама я не впораюся.

– Та хіба ж я надовго! До Любліна поїде хтось інший, а в Вінниці я все закінчу за день.

Пані Баличиха повеселішала. Очі її тепло блимнули в темряві, і вона заговорила про дітей.

За вечерею Балика уважно вислухав господарські новини й наказав челядникам, де і що робити, спитав, чи вчасно сплачують слобожани данини, жартував з дітьми, пообіцяв привезти їм шаблі з Брацлава. Діти зраділи.

– Тільки великі-великі і гострі-гострі, – повторював дванадцятирічний Юрасик. – Я піду полювати і заб’ю нею вовка.

– А мені, татуню? А мені? – сквирив Петрик. – Купи й мені шаблю. Я поїду на Січ турків бити.

– Добре, Петрику, добре. Буде й тобі шабля. А поки що йдіть спатоньки. Треба й мені відпочити, – додав Балика, підводячись.

Примітки

Привілей – королівський наказ, або грамота, якою король надавав певній особі якісь особливі права в нагороду за які-небудь послуги королю.

Зигмунд-Август (1520 – 1572) – польський король (1530 – 1572) з династії Ягелонів.

Протестація – запис, що його вписують до судових книг, докладно викладаючи порушення закону. Такий запис мав подвійну мету: по-перше, це була заява до суду, прохання притягти злочинців до відповідальності, а по-друге, – оголошення незаконних вчинків, щоб знеславити злочинця в очах суспільства.

Гродський суд існував у кожному воєводстві. Його розгляду підлягали справи карні: душегубства, наїзди, ґвалтування, підпали тощо; отже, запис до гродських книг визначав, що гродський суд мусить розглянути таку справу,

Трибунал – найвищий суд польської держави, який існував не в Варшаві, а в Любліні. Йому підлягали справи, вже розглянуті в громадському суді свого воєводства, коли люди, потерпілі від злочину, не задоволені вироком (касаційна інстанція).