Королівська грамота
Зинаїда Тулуб
Весна була рання, дружна. Сніг запав, зарябив чорними латками таловин. По низинах і шляхах стояли великі сині калюжі. Вдень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі – променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з’їдав сніги, але на ранок підмерзали шляхи, блискуча вода в коліях бралася блисняковою плівкою, а блакитнувата паморозь вкривала, наче сіллю, горбасту землю.
Дико і дзвінко лунали тоді крики ранньої іриці.
Грузькою глинястою дорогою, обсадженою плакучими берізками, раз у раз тяглися валки – всі на захід, до місяця. А місяць хилився все нижче, золотавився, тьмянішав.
«Журавлі летять. Весна», – думав Янек Свенціцький, задивившись на трикутний ключ у небі.
Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках. Гортанний крик їх долинав до землі бентежним покликом. Здавалося, ніби чути, як свистить вітер у потужних крилах, як ріже груди холодне повітря. Темний, одвічний інстинкт гнав їх з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла.
Янек задивився на небо, а його шкапина йшла все тихше й тихше і то чвакала в розсяклій глині, то хрускала памороззю. А Янек напівдрімав, напівмріяв про своє майбутнє. Ось їдуть вони до Варшави з вельможним паном Бжеським, де Бжеський має дістати чи староство, чи то якусь значну посаду, – і згодом подадуться вони десь далеко-далеко від цих обридлих низовин, і там, на невідомій чужині, почнеться нове життя. Замість злиденної батьківської хатини, де він, шляхтич, живе не краще від останнього хлопа, збудує він собі гарний будинок і стане не попихачем, а наближеним до одного з пишніших панів крулевства… П’ять довгих років старанно й сумлінно прислуговував вів пану Бжеському, гнувся, терпів грубі жарти і знущання примхливого пана, неначе справжній челядник, але тепер всьому кінець! Недурно вчора, діставши з Варшави якогось листа, пан Бжеський поплескав його по плечу і сказав без звичної глумливості:
– Ну, радій, Янеку. Днями стану я майже першою людиною в крулевстві і не забуду тебе.
Ось він, довгожданий талан! Тепер ніхто не зватиме його Янеком. Він буде лише пан Януш Свенціцький. Він носитиме пишні кунтуші і коштовні хутра. Він танцюватиме з найкращими панянками воєводства, питиме не квас, а запашні іспанські вина, і різним підпанкам, які зараз часто глузують з нього, він доведе, що небезпечно зачіпати його шляхетську гідність і честь.
Мрії були такі сліпучі й принадні, що Янек мимоволі впустив поводи, коли раптом здригнувся від повного шаленої люті вигуку пана Бжеського:
– Пся крев! Тен лайдак спить у сідлі, як стара баба!
І, підвівшись на стременах, пан Бжеський перехрестив нагаем і розгубленого Янека, і його бідолашну шкапину.
Янек зціпив зуби і незграбно засмикав повіддям. З безсилою люттю почув він, як зареготали супутники пана Бжеського і кинули йому щось презирливо-насмішкувате. Вже кому-кому, а не їм знущатися з нього: всі вони такі ж самі злидні, напівпанки-напівпахолки, майже хлопи. А все заздрість, бо пан Бжеський все ж таки ставиться до Янека трохи краще, ніж до цього товстопузого п’янички Ровіцького чи то до напівйолопа Антона та всіх інших.
– Добренько, – скрипнув Янек зубами. – Я все вам колись пригадаю. І вам, і самому вельможному пану, хай заберуть його чорти!
Але думати було ніколи. Янек щосили вдарив свою шкапину і швидко догнав пана Бжеського і його невеличкнй почет. З годину мовчки мчали вони, пригнувшись до сідел, шаленим чвалом.
На сході світлішало. Крижинками танули зорі в якомусь блакитному світлі, що раптом наситило холодне повітря. І в світанкових присмерках скоро замайоріли крізь рідкі переліски високі вежі Варшави. Вершники обминули останній чагарник і виїхали на багнистий луг правого берега Вісли.
Тут збігалося кілька шляхів, де тяглися неосяжними потоками і піші, і кінні всуміш з хурами сіна, селянськими возами, і ридванами, і колебками пишного папства. Кавалькада повільно спустилася до переправи і потрапила в непрохідну гущавину людей та возів біля розведеного на ніч моста.
Пан Бжеський зупинив коня. Це був огрядний чоловік років сорока з пишними вусами, припорошеними чи то памороззю, чи то передчасною сивиною. Він спробував пробитися наперед, але хоч як шарахалися люди від його хропучого коня, він не зміг прокласти собі дороги.
– Сто дзяблув! – вилаявся він спересердя. – Через це бидло ми не застанемо ані пана метриканта, ані пана підкоморія. Спробуй, Янеку, пробитися.
Янек урізався в юрбу. Злякано заверещала жінка і тілом прикрила свою дитину. Скрикнув худорлявий капелан, побачивши над собою вищирену конячу морду, але кілька дужих чинбарів перетяли Янекові дорогу, і він застряв у юрбі, як сокира в деревині, і не міг ані рушити далі, ані повернутися до пана Бжеського, який роздратовано смикав собі вуса.
Маршалківська сторожа повільно зводила міст. Бжеський зрозумів, що доведеться довго чекати, і запалив люльку, милуючись, як виступає з темряви зубчастий силует Варшави.
Просто перед ним здіймався королівський замок а невеликою вежею в стилі італійського Відродження, а за ним біла мармурова дзвіниця Свентоянського собору, і пан Бжеський скоріше вгадував, ніж бачив найтонше різьблення, що вкривало її з верху до низу, ніби вінчальна намітка. Праворуч занурювалася в небо гостроверха вежа ратуші і похмура чотиригранчаста дзвіниця костьолу Святої діви з двосхилою покрівлею, а ліворуч – палали і мінилися перламутром під першим промінням сонця кольорові вікна магнатських палаців, пишно розкиданих по Краківському передмістю. І перед ними безсило горбився і вростав у землю грибом старовинний замок князів Мазовецьких.
Сімнадцять років тому король Зигмунд III переніс сюди з Кракова столицю і свою резиденцію, і з того часу Варшаву не можна було впізнати. Виростали за мурами Старого міста широкі вулиці Нової Варшави. Розкішні палаци здіймалися до неба, ніби намагалися потьмарити пишністю похмурі громади монастирів та костьолів, що будував фанатик Зигмунд, але його відлюдна вдача не погасила буйної веселості панства, не стримала його невгамовного свавілля, і місто росло гомінливе і галасливе, як і належить столиці.
Але тепер Варшава була велелюдніша і веселіша, ніж завжди: в ній відбувався вальний сойм. Крім сенаторів і послів посольської ізби, що з’їхалися з цілими натовпами двірської шляхти та челяді, сюди зібралися і крамарі, сподіваючись корисно розпродати свої товари, і мазовецьке панство з дорослими доньками, полюючи на багатих наречених, і околичне селянство – на ярмарок, і дрібна шляхта – шукати долі і захисту. Задовго до світанку кипів від юрби багнистий берег Вісли, поки маршалківська сторожа здавала нічну варту і повільно зводила міст на річці, щойно звільненій від криги.
Але ось потяглися через Віслу вершники й піші всуміш із барвистими ридванами та колебками. Помалу всмоктував їх вузький міст, біля якого міський шафар правив мостовий податок із проїжджих і перехожих.
Опинившись на другому березі, Бжеський і його супутники стали підійматися узбережжям. Важко дихав його татарський кінь-бахмат, гучно кевкаючи селезінкою. Схил був крутий, дорога розсякла. Коні грузли мало не по коліна. Коло Білої, або Віслянської, брами Старого міста їх знову зупинила юрба. Та ось пірнули коні в кам’яний холод брами, і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць.
Тут було справжнє середньовіччя. Високі будинки зі стрімкими гостроверхими дахами і вежами, з двома чи трьома вікнами на вулицю. Галаслива тіснота завулків, де ледве могли розминутися два вози. На шляхетських будинках – вирізьблені з каменю герби і дошки з латинськими написами, що садиба звільнена від стації, як під час сойму та з’їздів громадських, так і на випадок війни. Оглушливо торохтіли молоти зброярів та бондарів. Смерділо шкурами, рибою, шевським клеєм, дьогтем, гноєм та новими сукнами. На вулицях юрбилися євреї в довгих оксамитових кафтанах з остружками пейсів на скронях. Шляхтянки з служницями вишукували собі по крамницях мудровані вбрання. Шляхтичі й лицарі замовляли собі шоломи і шаблі, вибирали гостроносі чоботи з срібними підковами на підборах або коштовні ланцюжки чи то держаки й піхви до меча або до кривої турецької шаблі. І поруч верескливо пустували діти, мало не потрапляючи під коней і під повозки і не слухаючи розпачливих зойків переляканих матерів.
Насилу вибрався пан Бжеський на Свентоянську вулицю.
Головна артерія Варшави сполучала ринок із замком. Тут було трохи просторіше, і вершники незабаром опинилися біля будинку метриканта Маєвського, де тимчасово перебував родич Бжеського – куявський підкоморій граф Єрзя Грохольський.
Примітки
Староство – державний маєток, який давали від уряду урядовцям замість утримання. Три чверті прибутків від староства йшло на користь старости, що дістав цей маєток, а чверть (так звана кварта) – на утримання королівського регулярного війська, так званого кварцяного війська (від слова «кварта»).
Метрикант – завідувач королівської канцелярії, що видавав метрики, грамоти та інші документи від королівського імені. Досить значна посада.
Підкоморій – суддя, що розглядав тільки справи про землю та її розмежування. В польській службовій ієрархії посаду підкоморія вважали за досить значну.
Свентоянський собор – головна кафедральна церква Варшави, пам’ятник готичної архітектури, прикрашений різьбленням з білого мармуру. За кілька років до описуваних подій дзвіниця його звалилася під час урагану (1606 р.), і тоді на місці старої дзвіниці було збудовано нову, в стилі італійського Відродження.
Князі Мазовецькі – феодали, яким спочатку належало місто Варшава. Лише згодом Варшава стала державним містам і, нарешті, столицею.
Король Зигмунд III – із шведської династії Ваза, тому його часто називали шведським принцом. Панство обрало його на польський престол 1587 року. Зигмунд був під величезним впливом єзуїтів і взагалі духовенства. Сигізмунд 3 (1566 – 1632) був шведським принцем і королем Речі Посполитої (1587 – 1632). В 1592 – 1599 рр. від одночасно був і шведським королем.
Сімнадцять років тому – столиця була перенесена до Варшави в 1596 р.; отже, дія романа починається в 1613 році.
За польської конституції існувало дві палати: сенат і так звана посольська ізба, або вальний сойм, який відбувався у Варшаві кожні два роки. Депутати посольської ізби звалися послами, і кожен з них представляв яку-небудь із польських земель. У Польщі тільки шляхта мала всі громадські права. На соймі всі справи затверджувалися одноголосно, а постанови сойму проводилися в життя тільки в тих землях, де їх затверджувала місцева шляхта на звітному (реляційному) соймику. Постанови сойму звалися конституціями.
У Варшаві шляхтич мав право будувати будинок з трьома вікнами на вулицю; міщанин – з двома, а ремісник – з одним вікном.
Стація – військовий постій, коли жовнірів розташовували по приватних будинках.