На хуторі Повчанських
Зинаїда Тулуб
Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Була вона струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами – все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя – силу волі й стійку вдачу.
Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні перса.
Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно.
Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям.
Міцно й радісно стиснув він її руки біля п’ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима.
– Не чекала? – напівголосно спитав Сагайдачний, і очі його втратили важку зосередженість погляду, заблищали м’яко і радісно.
– Чекала. Вдень і вночі, але це так… несподівано… так… Та й ти сам знаєш як, – засміялась вона, глянувши йому в вічі глибоким газелячим поглядом.
Сагайдачний мовчки пригорнув її до себе. Схилився до напіврозтулених уст. Поцілунок був довгий, гарячий. Сагайдачний повільно випростався, а зблідла, замовкла Настя підвела на нього довгі вії і тихо стиснула долонями його скроні.
– Живий! Здоровий! – зітхнула вона. – Слава богові! Я так мучилася, стільки сліз ночами пролила.
– А де ж вони, ті сльози, поділися? – спитав він схвильовано й ніжно.
Дівчина засміялася, цнотливо схиливши голову.
– Сонце світанкове випило? – пожартував Сагайдачний, обережно відсуваючи від себе дівчину.
Тільки тепер побачила Настя, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар Карпо трохи відстали дорогою і тепер догнали гетьмана, ніяково стримуючи коней і не знаючи, чи то їхати далі, чи то завернути назад.
– Чого ви муляєтеся? – всміхнувся Сагайдачний. – Це моя наречена. Ще погуляєте взимку на нашому весіллі, якщо будемо живі й здорові.
Джури спалахнули смуглявим рум’янцем, а старий Карпо примружив старечі очі і, розпливаючись усмішкою, зашамотів:
– Високо літаєш, та влучно б’єш, Петре Конашевичу. Такої краси і в султанському гаремі немає.
Настя зовсім зніяковіла і, ховаючи очі, смикала косу, поки Сагайдачний не виручив її.
– Що ж ти, серденько? Приймай гостей з походу. Ми втомилися в дорозі, зголодніли. Веди нас до батька, до матері.
Настя схаменулася, низько-низько вклонилася і швидко побігла наперед вузькою стежкою.
Сагайдачний ішов поруч сягнистим твердим кроком, і хоча й не поспішав, але й не відставав від дівчини.
Це був стрункий широкоплечий чоловік років на сорок, з тонким, як у черкеса, станом. Довгаста борода облямовувала йому вузьке, бліде обличчя, ледве позолочене сонцем. Чорні імлисті очі дивилися задумливе й серйозно, але посаджені вони були близько одне до одного, і тому погляд їх набирав зосередженої пильності, як на малюнках візантійського пензля.
Старий Повчанський сидів на призьбі і чистив мушкет. Настя весело підбігла до нього, тягнучи за руку Сагайдачного. Батько радісно всміхнувся і розкрив обійми.
– Здоров, синку, здоров! А Настя через тебе мало очі не виплакала: боялася, щоб тебе турки не порубали.
Сагайдачний тричі розцілувався з майбутнім тестем і сів на призьбу. Настя зникла. Джури пішли розсідлати коней, а старий Карпо примостився на траві, по-турецькому підгорнувши ноги і щось лагодячи на своєму нехитрому інструменті.
– Чув я про твої перемоги, синку, – почав Повчанський, поклавши руку гостеві на плече. – Де не підеш, по всіх усюдах тільки про тебе й мови. Але кожна палиця має два кінця. Коли б воно навпаки не перевернулося: ти – на турків і на татар, а татари та турки – на нас. Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й думки, як би самого на ясир не забрали та на ринку не продали, як худобину.
– Знаю, – насупився Сагайдачний. – Але січовики тут ні до чого. Татари – мисливці, ми – дичина. Торгують рабами, тому й потрібний їм крам. А де його взяти, як не на Україні?! Щодо турків, так ми, справді, шарпаємо їх і дратуємо, бо нам же буде корисно, коли вони накинуться на ляхів.
– Ось тобі й маєте! – обурився Повчанський. – До Варшави ніякі турки не дійдуть, а степ щороку напувається нашою кров’ю. Молодий ти ще, битий ніколи не був, тому й голова тобі від слави йде обертом. Не з турками нам битися, а з панами згоджуватися, як би краще боронити наші межі.
Сагайдачний стенув плечима.
– Знаю! Чув! Те ж саме казали нам восени Жолкевський та Конецпольський у Житомирі на комісії.
– Що ти мене до ляхів дорівнюєш, – образився Повчанський. – Я тобі діло кажу. У панів теж голови на плечах, а не кавуни. Адже ж вони реєстрових не чіпають. А що набилося на Січ різних лотрів та розбишак, так це теж вірно. І через них чесному козакові на світ дивитися соромно.
Буркотливо-напутливий тон старого Повчанського дратував Сагайдачного. Коли б не був Настин батько – послав би він його під три чорти, але задля Насті доводилося стримуватися.
– Без голоти теж не проживеш, – заговорив він примирливо. – Панам треба хлопів, а старшині – голота. Хто рибу ловитиме, хто звіра битиме по уходах? Хто дуби та байдаки ганятиме Дніпром? Хто чабануватиме? І у вас, певно, на хуторі – ані посіяти, ані зжати без пахолків! Отак і на Січі. Та й пани тільки тому терплять козаків, що їм треба війська для походу і сторожі на кресах республіки. Коли б не небезпека від турків, они б давно обернули нас на хлопів. А без нас вони ні туди ані сюди…
Повчанський мовчав, набиваючи люльку, а Сагайачний помацав у чересі й витягнув гарну турецьку люльку, оздоблену тонким різьбленням на золоті.
– А щоб ви не згадували лихом моїх походів, ось ам на спогад з самої Туреччини.
– Спасибі, синку, спасибі, – розплився Повчанський радісною посмішкою і застукав у вікно. – А йди-но сюди, стара! Дивись, що пан гетьман привіз з Царгорода.
– Зараз, – не дочула стара. – В хаті будемо полуднувати чи надворі?
– Душно в хаті. Винось сюди, – наказав Повчанський, – та горілки подай. Вип’ємо за здоров’я звитяжцеве.
Під явором стояв стіл з лавками. Настя вибігла з хати з гарною домотканою скатертиною і, стелячи на стіл, помітила нову люльку.
– Ой татуню, що це у вас?.. Яка розкіш!
– Та твій Петро подарував. Побив-таки турків, розбишака.
В тоні старого бриніло захоплення.
Настя зраділа. Вона знала, що батько не від того, щоб поріднитися з Конашевичем, але старий часто бурчав про гетьмана: «Так і лізе на вогонь, як метелик. А того не розуміє, вражий син, що не доведуть його ці походи до добра. Ну, бог милостивий. Постарішає – порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити».
Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п’янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною.
Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі… Тоді здавалося, що батькова була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився.
– Добра люлька, – задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного.
– Ой, та я й забув, – схопився він. – Пробач, Насте! З голови вискочило; є в мене й тобі подарунок.
Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо. Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з’єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями.
– Ах! – скрикнула Настя й зашарілася. Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очї.
– Ой, який же ти хороший, – прошепотіла вона ніжно й радісно.
Знайшовся подарунок і для Настиної матері – царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу.
Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла.
Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки.
Примітки
Жолкевський та Конецпольський – Станіслав Жолкевський (1550 – 1620) – великий коронний гетьман, Станіслав Конецпольський (1591 – 1646) – польний коронний гетьман.
Лотри – перекручене латинське слово «latro» (розбійник). Так польські пани звали козаків.