Мати

Зинаїда Тулуб

Два дні не вщухала буря. Вітер упав, вияснилося небо, але йшли морем широкі плисковаті хвилі, усі у піні, що тяглася за ними лахміттям брудно-білого мусліну. З розгону налітали вони на скелі і, шугнувши вгору білим фонтаном, падали додолу, гребли скрипучий груз і зникали у вирі. А далечінь мінилася не сонці зеленим і синім металом, наче розпущений під небом павиний хвіст.

Горпина сиділа на порозі, дивилася на море – і дивний спокій наповнював її. Як це все сталося просто, Ніжною, цнотливою і обережною ласкою приспав Нур’ялі її бурхливу душу, давши їй теплінь, без якої важке прожити самотній людині.

Кохає він! Кохає її, свою Горпіне.

Ну, а вона?

І глибокий щасливий подих здіймав Горпині груди.

З новим почуттям дивилася вона на саклю, на дворик, на виноградник. Невже це її хата, її господарство? І боязно було повірити в своє щастя. І навмисно сперечалася вона сама з собою.

«Адже ж я йому не дружина. Приведе він другу жінку, справжню, законну. Тоді що?»

Але пригадувала цнотливо-палкі пестощі Нур’ялі, його очі, слова, і бліда усмішка миготіла на Горпининих устах. І шепотіла вона, зітхаючи:

– Ні, кохає він мене… Кохає. І не кине ніколи.

Як птах, що в’є собі кубло, взялася до господарства Горпина, То білила саклю, то варила обід, то годувала ягнята або перекопувала по-осінньому спустілий город, вибирала каміння і угноювала його.

І, щоб допомогти Нур’ялі налагодити господарство, почала шукати роботи. Горпина вміла добре гаптувати і вишивати. Знайшлися замовниці, і часто сиділа вона до півночі коло каганця, схилившись над оксамитовими фесами або прозорими татарськими фередже. За роботу брала вона не грошима, а птицею, ягнятами або козлятами – і щотижня прибавлялося в їх маленькому закутку щось живе.

– Дивись, Нур’ялі, яке воно гарненьке, – радісно тягнула вона його за руку, коли Нур’ялі повертався з Каффи, продавши улов. – Я йому й сіна підстелила, і травички свіженької дала.

– Джаним, серце моє, – пестливо пригортав її Нур’ялі, – Горпіне – як бджілка; все несе до свого вулика. І стане наша сакля – як щільник, повний солодкого меду.

І, щоб зробити їй приємне, пестив ягня, давав йому свіжої травички.

І знов полюбив свою саклю Нур’ялі, і ніколи не ходив до кав’ярні курити наргіле і пити аравійську каву, а сидів на порозі, милуючись з місяця, що вставав із-за блакитного моря, і розповідав про себе або розпитував Горпину про її життя. І, підшукуючи слова та доповнюючи їх рухами, розповіла Горпина про своє сумне дитинство на хуторі в Повчанських.

– День і ніч я в них робила, як хлопка. Ще маленьким дівчам бавила я їх доньку, носила її, надриваючи свої рученята, пасла гуси, вівці, пряла вовну довгими вечорами. Спати хотілося. Сидиш, прядеш, а очі тобі самі заплющуються, а голова валиться з плечей. А стара лається: «Ледащо, дурепо. Вмієш хліб їсти, вмій і працювати». А той хліб сирітський мені у горлі ставав. Тільки й щастя було, коли виросла, на мить вибігти в садочок побачити Данила. Та не хотіли Повчанські віддавати мене заміж. Або хай залишиться в них Данило назавжди пахолком. А Повчанський той – статечний був козак, старшина. От як Сафар-ага у вашому війську. Отари в нього були, що й кінця-краю їм нема, як тим хмаринкам, – показувала вона на безмежну смугу баранців, що мліли у вечірньому небі. – і коні були в нього, як вітер. І добра повні скрині… Пильнувала я їх майно, хоч і чуже воно було, панське… А вони все придивлялися, чи не з’їла, бува, ласого шматочка, чи не одрізала собі якогось окрайка ка хусточку… Ох, як це боляче було, як образливо…

І Нур’ялі розумів і тихенько пестив пучками її руку.

– Не сумуй, джаним, серце моє. Буде в нас всього досить. Житимемо вдвох, он як ті ластівки в кубельці над скелею.

Але Горпина несвідомо відсахнулася від Нур’ялі.

– Не бійся, джаним, вір мені, – щиро говорив тоді Нур’ялі. – Знаю, що налякали тебе людолови, що спогад про них стоїть, як мара, тобі з очах. Змучили вона тебе, образили. Але ж не я це робив. Це тати, ногайці. Не хочуть вони орати землю, або прийняти реван і чесно ремісникувати. Живуть із грабіжництва, а беї женуть їх, як хортів, у напади. І заробляють людоловством. А чабанам теж нелегко живеться. Адже ж чабан-бідолаха за шматок коржа мокне під дощем день і ніч, узимку і влітку. А мурзі щороку рахує свої вівці, вимагає приплоду. А що чабанові робити, коли вовки розірвуть кільканадцятеро баранів або почнеться пошесть. Б’ють тоді чабана батогами з волов’ячих жил, вимагають сплатити збиток. І забирає мурза десятеро овечок, що дають йому за роботу щорічно. А якщо відіб’ють у гойдара отару, – його посадять на палю або зв’яжуть та кинуть на мурашник за те, що не допильнував хазяйського майна.

Горпина мовчала.

– Ну, а потім що було з тобою? – урвав Нур’ялі її думки.

І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру… Приїхав він тоді по наречену – і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли… А потім народилася в них дитина. І тоді з’явився пан Бжеський.

– Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.

– Як то? – здивувався Нур’ялі. – так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.

– Тоді вони ваші пани, – зраділа Горпина. – А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?

– Була наша, нашого джемаата, – виправився Нур’ялі. – Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай. Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, – він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен рід почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, підвів коня ханові, і дав йому хан ярлик на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні – невідомо. Давно це було, і всі, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.

Минуло стільки років, що немовлята стали дідам й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами, як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою а померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки, а вирок запише до книги седжіль і видасть копію Веліша-бею.

Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деді та інших. А вони присягаються на корані, що володілі землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.

Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити… Мурза захищає мурзу, а мулла – муллу. Так і в прислів’ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді – нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат – визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів – за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль, і копію видав Веліша-бею.

З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо. І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.

Нур’ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Горпининою спиною.

Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани, і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім – і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур’ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав’ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.

Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка Іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур’ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.

– Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, – сказав він їй бадьоро.

Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю – людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором’язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.

Примітки

Джаним – серденько, пестливе звертання до друга, до коханої, близької людини – чоловіка чи жінки.

Тати – зневажлива назва, якою південнобережні татари звали татар-степовиків, ногайців-людоловів.

Реван – прийом до цеху. Прийняти реван – вступити до цеху.

Джемаат – сільська громада, рештки родового побуту та кочової доби. За описуваних часів власність на ріллю в татар уже індивідуалізувалася, але залишилося спільне пасовище та ліс, що належав цілому джемаатові.

Сагіб-Герай – хан (1533 – 1551), жив за сімдесят років до описуваних подій.

Підвести ханові коня було великою честю. Це робилося в свята і дозволялося тому, хто мав бути нагородженим. Тоді така особа приводила ханові чистокровного коня і власноручно подавала йому стремено, а за це одержувала ярлик на землю.

Ярлик – ханська грамота. Ярлики видавалися з синьою печаткою і червоною тамгою (гербом); кожен ярлик мав силу тільки на часи ханування того хана, що його видав. Наступні хани мусили підтверджувати його.

Поросли бородами – означало: стати старими, бо молоді татари голили бороди і тільки після п’ятдесяти років мали право носити бороду. Тільки хан, беї та духовенство носили бороду з молодшого віку.

Відхилити руки – формула судового присуду – вилучати з володіння. Тут подано справжню судову справу, навіть не змінено власних імен, з хрестоматії «Крым», видання Кримдержвидаву за 1930 рік, стор. 161 і далі.

Книга седжіль – протокольна книга засідань.