Підкоморський суд

Зинаїда Тулуб

Минуло три місяці з того дня, коли зникли з Сивери Корж та Горпина.

Погомоніли-погомоніли про це сиверяни та й замовкли. Не до розмов було тоді хліборобам. А пан Бжеський не дрімав. Над Ворсклою виріс високий замок із міцними кам’яними мурами, вежами й брамами. Пишно й бучно відсвяткував Бжеський свої входини й почав улаштовувати господарство.

Передусім збудував він на селі шинок та млин. У шинку була горілка на ту ж ціну, як і скрізь, але значно міцніша, тому козаки потроху кинули околишні шинки. Що ж до млина, то там мололи всяке збіжжя й дерли різну крупу, і вийшло якось само собою, що весь урожай опинився під панськими жорнами.

Коли ж на фільварку оселилися, замість старого Омелька, два добрі шевці, бондар, коваль, слюсар і чинбар, сиверяни впевнилися, що пан Бжеський людина розумна й хазяйновита і що з ним можна варити кашу. А коли на фільварку влаштували успенський ярмарок і вивезли гори шабель, коліс, цвяхів, лопат, посуду, сукон, намист і збруї, – сиверяни навіть подумали, що Корж дурно пішов світ за очі з рідного кубла.

Але, влещуючи однією рукою поспільство, пан Бжеський незабаром показав свої пазури.

Ще напровесні, після того як він уперше з’явився, дехто з козаків пішов на уходи за Ворсклу у степ. Уходчики не знали про нові порядки в Сивері і що пан Бжеський будує замок. Одні рибалчили, інші полювали, треті – солили й сушили, в’ялили й задимлювали рибу та птицю на зиму. Життя на уходах точилося мирно й безжурно, ніби на світі зовсім не існує ані татар, ані панів, ані королівських податків.

Рибалки тягли важкий невід, живим півколом оточивши затоку, і коли крайній із них виходив на піщану обмілину, волочачи важку мокру сіть, він миттю кидався знов у воду і брався за невід позаду того, що був найдалі від берега. І тиха дзеркальна затока скипала. Чимраз вужчала просторінь, оточена неводом. Риба борсалася у воді, натикаючись на тонку, але міцну перепону. В розпачі кидалася на всі боки, виплигуючи з води, але сіть невпинно наближалася до берега і тягла її за собою.

Дві молодиці й дівчина метушилися біля катраги. Бачачи, що сіть витягнуто, вони кинулися допомагати. Робота пішла швидше. Росли з води засмаглі, по пояс голі козаки. Вода кипіла зляканою рибою, срібляста луска блищала на сонці, в мокрих петлях тріпотіла велика риба.

– Вибирай! – гукнув Панас Барило, витягаючи переповнену сіть.

Жінки й підлітки спритно вихоплювали з петель шпичкуватих осетрів, щук, сулу та линів із янтарними очима. Риба була велика, рівна. Улов напрочуд удалий. Посортована риба тріпотіла у великих плисковатих кошах. Одна йшла на засіл, інша – на закурювання, а інша – на обід рибалкам.

Рибалки швидко носили до куреня повні коші і вмить поверталися по нову рибу. Тільки дрібну рибку кидали знов у ріку.

– Пливи, та не потрапляй щупакові, – приказував Барило, – бо щупак, як той пан, тебе не помилує.

І разом із синами й козаками почав розвішувати на кілках мокрий невід.

Баби вже тельбушили рибу, посипали сіллю, складали в барила із різними приправами,

– Ой, і риба ж цього року чудова: велика, сита, ікряна, – захоплювався Барило, збираючи в окрему діжку ікру. – Поласує вся Сивера аж до весни.

В цю мить прокинулися товсті, відгодовані за літо собаки і з лютим гарчанням кинулися в кущі. Заметушилися й козаки, хапаючись за шаблі, бо степ має свої закони і в його зеленому морі кожен мусить бути озброений удень і вночі, на уходах і на хуторах. Навіть жінки схопили ножі й запоясники.

А собаки кидалися на когось із хрипким гавканням і гарчанням.

– Хто там? Стрілятиму! – гримнув Барило, метнувшись за собаками. – Хлопці, сюди!

Але стріляти не довелося. Це був Янек Свенціцький, Ровіцький і ще кілька челядників пана Бжеського.

Пан Бжеський потребував грошей. Про панщину не було чого й думати, але будівництво й борги вичерпали всі його кошти. Треба було відшукати нові джерела прибутків. Порадившись із пробощем і околишніми панами, Бжеський надумав натиснути на сиверян, а Янек, добре пам’ятаючи образу, був радий помститися на непокірливих хлопах.

– Виходь, хто там є! Стрілятиму, – з загрозою повторив Барило і звів курки.

– Я, пан Свенціцький, управитель його мосці вельможного пана, – поважно відгукнувся Янек, відчуваючи себе під надійним захистом п’яного Ровіцького й челядників.

– Чого тобі треба? – не спускав рушниці Барило.

Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів:

– Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей.

Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав.

– Та чи ти здурів, хлопче?! Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів.

– Мовчи! – гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. – Беріть рибу!

Козаки вхопилися за шаблі, пани – теж. Знялася бійка. Але п’ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під’їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і’всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму.

– Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, – з ненавистю люто посварився Барило.

Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливське приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників.

Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити?

І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину.

Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками.

– Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.

– Як то?! – обурився Барило. – Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного.

– А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, – нерішуче зауважив хтось.

– Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.

Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.

Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:

– Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.

– Так, щоб його духу тут не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.

Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов.