Швець Омелько

Зинаїда Тулуб

Виринув швець Омелько у Львові, де мав він сина, шевського майстра. Але не поталанило старому: десять років не бачив він сина й онуків, і виявилося, що син його і двоє хлопчиків загинули від холери два роки тому і залишилася сама вдова з маленькою Орисею. Вдова не зналася на шевстві і не пішла заміж за іншого майстра. Жила вона з городів, а напередодні свят пекла книші й бублики та продавала біля церкви.

Побачивши діда, вона гірко заплакала й довго не могла заспокоїтися.

– Ой діду-дідусю, чого ж ви раніш не прийшли, – схлипувала вона, витираючи фартухом очі. – Ви б мали майстерню, і не голодували б ми з бідною сиріткою.

– Та хто ж його знав, – бідкався дід. – Боже ж мій, боже, скільки лиха на світі. Не тужи, Мотре, якось проживемо. Я – чоботи, а ти – бублики. Виростимо Орисю, заміж віддамо за хорошу людину. Так, доню?

Орися тулилася до материних колін і злякано зводила на діда великі чорні очі.

Хоч Мотря й продала мало не весь Денисів інструмент, дід усе ж знайшов дві-три справні копили, ніж, молоток, обценьки та кілька добрих шматків шкіри. Разом із тим, що було в його торбинці, можна було якось робити.

Знайшлися й замовці. Небіжчик Денис був майстер чесний і хороший, і в пам’ять його кожен охоче давав роботу його батькові. А головне – старий брав дешевше за цехових, що мусили працювати за таксою.

Омелько підбадьорився, завіз інструмент, полагодив хату, купив на зиму дров і потроху забув пана Бжеського та всі свої тривоги. Здавалося, майбутнє його забезпечене. Тільки Мотря коли-не-коли нагадувала старому:

– Пішли б ви, діду, до цехмістра, записалися б до цеху. Вони мусять вас прийняти як Денисового батька.

– Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт.

– Та воно так, але все ж певніше…

– Ну, добре, мовчи вже, – сердився старий і бурчав під ніс: – Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати.

Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав:

Журба мене сушить, журба мене палить,

Журба мене скоро з білих ніг повалить.

А я сіромаха, та не піддаюся,

Піду до шинкарки, горілки нап’юся.

Орися гралась на порозі «в городи»: втикала в землю маленькі гілочки, поливала їх водою, полола, підв’язувала. А мати палила в печі – пекти бублики. Гоготів золотий, огненний кущ, бігли в комин гнучкі, жовтогарячі стрічки, розжарюючи цеглу. А за чотирикутником дверей палав сонячний південь. Як кораблі, пливли небом хмари, напнувши білі груди. Повітря дихало сонячним жаром, і таким же жаром дихала в спину старому розжарена паща печі, коли зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло.

Старий підвів очі. На порозі стояла людина років на п’ятдесят, повновида, з м’язистими руками, червоним обличчям і короткою шиєю. Шкіряний фартух поверх безрукавки з синьої саржі, перехоплений ремінцем, сорочка з засуканими рукавами й застромлений за пояс молоток, – усе виявляло в ньому ремісника.

Кілька хвилин мовчки дивився він на старого, потім спитав з виразною польською вимовою:

– Хто ти є і як твоє ім’я?

Мотря обернулася й перелякано та збентежено вклонилася.

– День добрий, пане цехмістре. Це наш дідусь, батько Денисів.

Дід виплюнув на долоню цвяшки, підвівся з місця, витер спітніле чоло з оселедцем, перехопленим ремінцем.

– Здоров, пане цехмістре. Заходь, сідай, будь гостем. А звуть мене Омелько Зименюк. Свекром їй доводжуся, – кивнув він на Мотрю.

Цехмістер вайлувато скинув капелюх і переступив поріг. Мотря метушливо обтерла фартухом лаву й підсунула її цехмістрові, а Омелько знову узявся до роботи.

– Як ся маєте, пане цехмістре? – упадала біля нього Мотря, передчуваючи щось недобре.

– Живемо, – хрипкуватим басом відповів Гжебцевич. – А ось дивуюся я з тебе, пані майстрова, чому ти не заявила до цеху про майстерню. Здається, знаєш наші звичаї.

– Та хіба ж це майстерня, пане цехмістре? – злякано белькотіла Мотря.

Від хвилювання в неї трусилися руки, і вона ховала їх під фартухом.

– А за яким правом втручаєшся ти в наші справи, пане цехмістре? – заговорив дід Омелько, відсуваючи невістку.

– А за таким, що цех не дозволяє тобі робити. Немає місця в Львові партачам.

З обуренням дід Омелько мало не випустив чобота.

– Ось як, – заговорив він, тремтячи від образи й гніву. – Отже, бідній людині треба красти, якщо вона не в цеху? Денис був майстром, і йому можна було робити; батькові, що навчив його шевцювати, не можна? Нема такого закону, щоб старому вмирати з голоду під тином. І плювати мені на ваш цех, коли так.

Цехмістрова шия стала червоно-синя. Він звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців, і сміливе слово старого козака потьмарило світ в його очах. Він підвівся, нахилив голову, як бик, готовий узяти на роги непокірного, і, зловісно блискаючи очима, відкарбував:

– Як собі знаєш. Тільки цех двічі не повторює. Забирайся геть із Львова на двадцять миль, бо буде тобі зле. А вам, пані майстрова, соромно переховувати в себе партача. Про це ми ще поговоримо з вами в цеху.

І рвучко, насунувши капелюх, ступив через високий поріг. Дід Омелько захлинувся з обурення. Худорлявий, кволий, дрижав він усім тілом і, схопивши недошитий чобіт, кинув його навздогін цехмістрові.

– Ах ти ж, бугаю товстомордий. Та що це за життя таке настало? На землі не сиди, бо земля панська. Робити не смій, бо пани цехмістри не дозволяють. Та був би я молодший, схопив би я шаблю та пішов би вас рубати й трощити, разом із панами та ксьондзами, упирі нещасні.

– Ой, казала ж я вам, дідусю, – стогнала з розпачу Мотря. – Пропали ми тепер з Орисенькою.

– Та замовчи, дурна. І піду. І доведу своє право. Чого виєш, як собака над мерцем!

Довго ще плював і бурчав старий, довго схлипувала Мотря, вигрібаючи жар з печі і засовуючи в піч дошки з бубликами.

Вона тремтіла перед цехом тому, що цех виплачував їй невеличку пенсію на дитину, і розуміла, що цю виплату можна щохвилини припинити. З жахом пригадувала вона, як ставилися цехи до вільних ремісників, що наважувались із ними конкурувати. Коли бублики спеклися, вона побігла з Орисею до братства – порадитись, що тепер робити, а дід Омелько ще довго бурчав, і, нарешті, підібрав викинутий чобіт і знов узявся до роботи.

Примітки

Партач – ремісник, що не належав до професійної організації – цеху. Цехові розповсюджували думку, що партачі погано працюють, щоб позбавити їх замовців; згодом слово набуло значення «той, що погано робить».