Полковник Горленко

Зинаїда Тулуб

Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в’яла, як паща сонної риби. Пані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням, або м’якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні з слиною, і давала чоловікові випити півзаряду пороху в склянці горілки – проти пропасниці.

Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою.

Вдень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці. Мухи товклися під стелею, дзижчали, напосідливо лізли на хворого, не давали йому заснути, і повільно й однотонно шаруділи цівкою піску старовинні високі клепсидри.

– Невже ж я так і лишуся калікою? – питав себе Горленко.

І сльози розпачу стояли в горлі клубком.

Ніхто не відвідував хворого. Дрібна козацька старшина відсахнулася від нього, довідавшись про його зраду. З заможнішими він не приятелював, і єдина людина, що не забувала Горленка, був патер Юстовський.

І ось одного ранку, тижнів за п’ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі.

– Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, – представив він свого супутника.

– О, так, – гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. – Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог…

Горленко мовчав.

Стефан Потоцький? Що це?

Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб’ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду…

Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну, а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести?

– Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау. Я сам розбінтуй, – перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого домотканого полотна.

Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав.

– Нішого-нішого. Зараз буде тобре, – заспокоював лікар.

А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба:

– Слава Єзусові і свентій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника.

От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв’як, напіврозчавлений чоботом.

А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе.

– Так. Кістки потроху зрощуються… і склали їх досить уміло… О, ці козакен уміють дотепно бінтувати… А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо… Буде трохи боліти, але гер сотник – вояка… Він, певно, терпітиме…

– А як рука? Буду я калікою чи ні? – напружено ловив він лікарів погляд.

– Ваш ран доволі занехаяно… Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться душе довго носити руку на перев’язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Потоцькі сатисфакції.

Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж ось лікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав’язав плече в лубки.

– Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні.

Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою?

Примітки

Граф – цей титул в речі Посполитій в 17 ст. не вживався. Очевидна фактична помилка авторки.