Розподіл ясиру
Зинаїда Тулуб
Ой за річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Ширинський бей пройшов Волинь і Поділля, омиваючи руки по лікоть у крові і не бачачи піднесеної проти себе зброї. І справді, коронний гетьман Жолкевський нічого не міг зарадити, коли в нього було тільки триста шабель кварцяного війська. Король і гетьман закликали козаків і шляхту боронити ойчизну, але ніхто не відгукнувся. Тільки король відрядив на допомогу Жолкевському загін двірської піхоти.
Переобтяжені здобиччю, поверталися татарські загони до коша. Як тільки вони збиралися в умовленому місці, кіш знову виділяв по ясир свіжі сили, і знов два загони розбігалися праворуч і ліворуч, і знов, відокремившись від коша миль на двадцять, розподілялися на дрібні ланки і віялом розсипалися cтепом. Як сарана, налітали вони на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців.
І тоді нові загони заступали їх місце й ішли на грабіж.
Накресливши широке коло, обтяжені здобиччю, поверталися татари додому, женучи своїх знесилених бранців.
Жінки були найбільш виснажені. Засмаглі, вкриті пилом і потом, змучені спекою й ходою, в подертих брудних сорочках, із порепаними до крові ногами, в ранах – вони ледве рухалися. Та де їм було поспішати, коли з кожним кроком віддалялися вони від рідної землі, і згасала остання надія, що дожене й відіб’є їх козацька сила.
А козаки не могли їх урятувати. Розійшлися вони після походу по волостях. Багато з них потрапило в неволю або загинуло в завзятих сутичках з татарами.
Скільки сягало око, тяглося строкате татарське військо. Кожен татарин брав із собою в напад по кілька запасних коней. Тепер ці коні йшли навантажені здобиччю, а бранці посувалися пішки, всуміш із худобою. І важко було відокремити, де кінчається отара і де починаються люди.
Поки що кожен загін гнав свою здобич окремо, і бранці йшли родинами, або цілими селами. Чимало шляхти й міщан потрапило разом із поспільством у неволю. Але, сподіваючись на добрий викуп, татари дали їм коні, і їхали вони верхи поруч із зв’язаними селянами.
На постоянці невільників розв’язали. Закурилися вогнища з сухих бур’янів. Татари різали баранів і хворих коней, білували їх і розрубували, зливаючи кров у казанки. Кров мішали вони з борошном, потім варили й жерли її як ласощі. Варене м’ясо теж їли гарячим, а юшку, так звану чорбу, зливали в ханькові пляшки й пили під час руху, заїдаючи її сиром та сухими коржами.
Поївши, бранці лежали покотом біля вогнищ, радіючи короткому перепочинкові. Дехто з жінок силувався розчесати своє скуйовджене волосся або полагодити розірваний одяг, але більшість лежали або сиділи, важко зітхаючи й витираючи гіркі сльози. І якось дивно було, що в усьому безмежному таборі не було жодної дитини, молодшої за десять років, жодного діда чи то бабусі. Всіх позабивали татари, щоб хворі, старі й діти не затримували їх руху в степу.
А звитяжцям не сиділося на місці. Як лоцмани – море, знали вони степ і, закинувши за плечі сагайдака, з гиканням гасали вздовж табору. Це були сміливі їздці, але їх постава з зігнутими колінами в коротких стременах була незграбна й вайлувата. В своїх гостроверхих баранячих шапках і шкірянках вони скидались на мавп верхи на хортах.
Ляскаючи батогами, погнали вони бранців по воду.
Криниця так закаламутилася, що вода стала брудна, як настойка з трави й піску. Лутосі пощастило набрати повну ханькову пляшку, але вода була тепла й огидна, а пісок і глина скрипіли на зубах.
– Випий, серце, – умовляв Горпину Корж.
Вона сиділа на землі, байдуже дивлячись в одну точку сухими запаленими очима, нібито не чуючи його слів. Ноги їй вкрилися гноїстими ранами, губи потріскалися, запеклися, а розпухлі перса, повні напівперегорілого молока, випиналися з-під сорочки, тверді й пружні.
Безтямно ковтнула вона води і з огидою стала жувати шматок смаженої баранини. Всі почуття в ній притупилися, байдужість і розпач охопили її, наче хтось обгорнув її чимось м’яким, через що, як крізь пухку ковдру, не долинало до свідомості жодне зовнішнє враження.
Корж увесь час мовчав, але напружено працював його мозок, обмірковуючи втечу. Він розумів, що зараз не пощастить утекти, але очі жадібно ловили кожну прикмету путі, кожну могилу, кожну балку, головне – кожну криницю, бо найважче дістатися з Криму на Україну крізь цей безводний степ.
Жовтогарячі паростки вогню жадібно лизали закурений казанок, де скипала чорба. Корж підкидав у вогонь сухий бур’ян і напівголосно перемовлявся із Лутохою. На татар вони не звертали уваги; проте дванадцятирічний небіж Лутошин раз у раз смикав дядька, допитливо придивляючись до кожної дрібниці.
– Дядьку Корж, дядьку! Що це вони роблять? – казав він і показав на Сафара, що розсідлував коня.
– А чорт його зна! Піди та спитай, – байдуже відповів Корж.
Хлопчик боязко зробив кілька кроків і здивовано зупинився: Сафар нарізав конятини довгими тонкими смугами і, охайно розклавши їх на конячій спині, почав сідлати коня поверх сирого м’яса.
– Дядю! Нащо це він конятини наклав під сідло? – здивовано допитувався хлопчик.
– Це вони їстимуть, коли конятина впріє, – впевнено пояснила йому одна з жінок.
– Як то? Сиру? – не заспокоювався хлопчик.
– Відчепись! – обурився Корж. – Хіба тобі не все дно?
Але хлопчик тільки зітхнув, що ніхто не хоче задовольнити його допитливості.
– Це він, хлопче, коня лікує, – змилосердився над ним один із козаків. – Сідло натерло коневі хребет, так він підкладає м’ясо, щоб м’якше було.
Хлопчик хотів ще щось спитати, але пронизливий свист прорізав повітря.
Табір здригнувся, заворушився. Протягом тижня невільники вже вивчили, що це сигнал до походу, і почали поквапливо затоптувати вогнища та ладнатися шістками чи дев’ятками, щоб не потрапити під нагаї.
І знов потяглися степом безкраї лави людей, табуни, отари овець та невільників. Заляскали бичі, загарцювали пильні степові хижаки, що вели свою здобич до рідних кантар.