На певному грунті
Зинаїда Тулуб
Після невдалого виступу в цеху Сагайдачний не склав зброї і за кілька день відвідав бурмистра Созона Балику.
Балика був не сам. Недавно приїхав до нього брат, сотник Богдан Балика, з сирітками хлопчиками. З гіркою усмішкою розповів, як намагався він, щоб покарали Стефана Потоцького за наїзд, підпал і забиту дружину.
– Що ж! Вписав я протестацію до гродських книг, послали йому позов, а він двічі не зласкавився прибути на суд. А на рочках завітних наїхали його прокуратори та приятелі, брехали у вічі, ніби був я п’яний і перший вилаяв його на соймику. Спасибі нашим старшинам: вони не побоялися його помсти і одностайно показали, що це брехня. Возний теж розповів, що він бачив, скільки людей забито, скільки поранено і скільки й чого згоріло. Присудили Потоцького до баніції і штрафу, але яка мені з того користь, коли не суд і не державна влада, а я сам мушу виконати цей вирок?! У нього гусарські та драгунські полки, армата й навіть новий полк цього юди Горленка. А в мене тільки сотня козаків. Потоцький глузує з судового вироку, а я безсило скрегочу зубами.
– А як же хутір? – спитав Сагайдачний.
– Хутір? Потоцький загарбав! Сліду від нього не лишив. Земля та хлопи для шляхти – перша річ. Вони тому й зганяють нас із землі, щоб загарбати ріллю під фільварки, а челядників та підсусідків обернути на своїх хлопів.
– Як то?! Невже суд не присудив, щоб Потоцький повернув тобі грунти і сплатив за збитки?
– Суд?! Він вимагав від мене доказу, що я шляхтич. Я показав приповідні листи, якими мені доручалося від королівського імені формувати військо для Московського походу. Там сказано: «Нашому шляхетному козакові». Здається, досить? Так ні, подай королівську грамоту про нобілітацію. А вона згоріла разом із хутором. Та чи в багатьох шляхтичів є на руках такі папери?! Але від ляхів ніхто їх не вимагає. Знають, негідники, чим нам підрізати… Ну й написали постанову: «Тому що в сотника Балики нема жодного доказу його шляхетності, він не має права володіти землею, а тому земля віддається Потоцькому, а сотник Балика зможе на ній залишитися тільки з його вельможної ласки…» Іншими словами, плати йому данини, а може, й панщину йому роби.
– Ах, сволота! Ах, мерзотники! – грюкнув по столу Созон.
А Сагайдачний схопився з місця і заходив з кутка в куток, як завжди, коли він хвилювався.
– І сміють ще говорити, що старшина п’є поспільську кров! – вирвалося в нього.
Обидва Балики здивовано перезирнулися.
– Хто це вигадав? – спитав бурмистер.
– Та цехові!.. Я їм порадив улаштувати братства, а вони кажуть, ніби братство їм не потрібне, бо це старшинська витівка.
– Е, пане гетьмане, не туди ви пішли, де треба, – похитав головою Созон. – Ви б з нас почали, з магістрату. Ми б миттю влаштували все. Ми вже давно про це думаємо, та нема кому взятися.
А Богдан скорботно всміхнувся:
– Лаштуйте, лаштуйте! Грайтеся, як діти! Шаблями треба з ними говорити – он як! А коли прийде слушний час, не буду я сотник Балика, коли моя перша куля не влучить у Стефана Потоцького.
– Ти заспокойся, братику, – обізвався Созон. – А ви, пане гетьмане, сідайте, поговоримо про діло.
Сагайдачний сів край столу і, сьорбаючи мед, слухав Созона, що нанизував слово за словом рівно й упевнено, наче перлини на довгу-довгу нитку.
– Братство нам конче потрібне, – говорив він, – бо є в нас два лиха: фільварки й старостинські побори. Через ці кляті фільварки ми сидимо без покупців, а цехові – без роботи. А староста до закону й не зазирає, а дивиться тільки собі в кишеню, скільки йому грошей треба. Платимо ми йому і коляду, і верховщину, і мито, і податок від краму, і утримання воєводі, що дорівнює всім іншим податкам разом. Але мало їм податків: вимагають від різників – м’яса, від мірошників – борошна, від шинкарів – горілки. Хто чим гендлює – давай старості. Та добре було б йому самому з родиною. Давай ще на драбантів, на челядників, на весь уряд. І те ще можна було б стерпіти, – так він, гадина, віддає податки в посесію. А посесор разом сплачує старості належну суму, а потім стягує з міщанства вдвоє… До всього вмішується замок, навіть одружитися не можна без його втручання.
– Як то? – не зрозумів Сагайдачний.
– А так: заборонено шлюб брати, поки не принесеш попові папірця про сплату шлюбної куниці.
– Оце здорово! – зареготав Сагайдачний. – Та ви б краще в магістраті записувалися.
– Та ми так і робимо. Магістрат і за попа править, і розлуку дає, аби уникнути старостинського здирства. Але він, собака, потім переглядає наші книги й вимагає плати. А коли хтось помре, так обертає спадщину на свою користь при живих спадкоємцях. І до суду нашого втручається, щоб загарбати судові оплати. А спробуй не дати – заарештує та й кине до льоху. Так і згноїть людину живцем.
– А найгірше, – заговорив він по хвилі, – це панство та фільварки. Кажуть, ніби ганебно шляхтичеві крамарювати. Чому ж їм дозволяється возити збіжжя, і мед, і шкіри, і поташ, і худобу, і живність до Гданська? Зароблять вони там добре і понакуповують цілі валки кармазинів, саєтів та єдвабів, зброї і взуття – та й везуть до Києва або до себе на фільварок. Так він, бісів пан, і сотої частки не зносить того, що купив. І продає якнайдорожче. І спробує митниця затримати його валку, вимагаючи мита, так будь-який шмаркач-підпанок, що супроводить валку, прийме присягу, що воно все потрібне панові на власний ужиток, – і валку вмить звільняють від мита. Їдь, куди хочеш. А спробуй вивести їх на чисте – наїде, заб’є, як Богданову жінку – упокой, господи, душу її, – перехрестився Созон. – Нема з чого жити. Жебраками нас роблять, кляті.
Запанувала тиша. Кожен занурився в свої думки, ковтаючи піняве питво. Сагайдачний мовчки оглядав Баличину хату, але від неї не віяло ані злиднями, ані руїною.
Чисто вибілений будинок із низько насунутим на вікна крутим дахом і горішніми світлицями зовні здавався простішим і біднішим, ніж зсередини. Вікна й двері його були облямовані різьбленим полірованим деревом зеленого, блакитного та цинамонового кольору. Великі груби з барвистих кахлів добре нагрівали взимку низенькі кімнати з різьбленою стелею. Перські та українські килими вкривали стіни. Розкішна зброя блищала поверх килимів. Скрині з намальованими павичами й виноградними гронами стояли вздовж стін всуміш із тапчанами й різьбленими дзиґликами, а нога потопала у ведмежих та вовчих шкурах.
На полицях блищав срібний посуд, кришталеві келехи, оздоблені золотом та сріблом, блюда венеціанської, швабської та чеської роботи всуміш із східною філігранню.
Все відгонило тут добробутом, добротністю й важкуватою старовиною, без вибагливих витівок польських магнатів, але не бідніше, як у цих.
– І все ж без братства нам не обійтися, – урвав мовчанку Сагайдачний. – Але що ж робити, коли цехові не погоджуються? Адже ж братство завжди походить від цехів.
Созон усміхнувся і поклав руку на рукав Сагайдачного.
– Нам не треба поспішати. На всяку справу свій час. Треба повести діло так, щоб вони самі взялися лаштувати братство, а ми тоді ще й повагаємось, чя варт вступати до нього, чи ні.
Сагайдачний здивовано зиркнув на бурмистра.
– Але ж тоді перевага буде на їх боці? Я, навпаки, гадав, що в братстві мусять панувати пани радці та шляхта, бо яка в нас – щиро кажучи – мета? Нам треба домогтися шляхетських прав, тобто права володіти землею та хлопами, права безмитно торгувати й брати участь у державних справах, доходячи до найвищих гідностей республіки.
– Амінь, – побожно схилив голову Балика. – Тому я й кажу: почекаємо, бо за три тижні пречистенський ярмарок, а потім михайлівські рочки. Знов залишаться наші майстри без замовлень, бо знов нічого не купуватиме панство. Завиють наші цехові. Тоді візьмемо їх голіруч. Та й наш брат крамар піде на поступки, бо й у нього чимало краму залишиться на полицях, хоч ми давно вже мріємо про братство. Але як прикрутить нас доля та як ударить по кишенях, то й лінощі забудемо.
Хитрий був Созон Балика. Добре знав він людську вдачу – і зрозумів Сагайдачний, що кращого спільника йому й не знайти.
– Так. Тоді й перевага буде на нашому боці, – задоволено всміхнувшись, зауважив він. – Бо вони будуть певні, що жменька радців розтане в гурті майстрів, як я вже їм тлумачив на сходці шевського цеху. Але коли я впишуся до братства з усією військовою старшиною, то вийде зовсім навпаки. Отже, жменя радців розтане в масі майстрів, але й маса майстрів потоне в старшинському морі. Розумієте?
Тепер захопився й Созон.
– Оце добре! Оце справді штука! – палко вигукував він, забувши свою витриманість і поважність. – Тобто тхір – курку, а курчин хазяїн – тхора.
– І буде тобі і курка, і тхорова шкурка, – весело підхопив Сагайдачний. – Отже, згода?
– Згода! Згода! Руку, пане гетьмане! І хай живе наше ще не народжене братство!
Примітки
На рочках завітних – в кожній справі, що розглядалася на суді, можна було тричі викликати позовом людину, обвинувачену в чомусь. Але в разі, коли вона ухилялася від суду, не маючи на це законної причини, в третій раз справу розглядали заочно, а треті рочки звалися остаточними, тобто «завітними».
Баніція – вирок, яким засуджений оголошувався позбавленим честі і поза законом, але тому, що кожен вирок виконував той, хто виграв справу, а не держава в порядку громадської охорони права, такі вироки залишалися мертвою літерою, коли обвинувачений був людиною багатою і владною, а покривджений – бідною.
Драбанти – солдати польської залоги.