Шевська господа

Зинаїда Тулуб

Сонце вставало рано-рано, як завжди влітку. Задовго до його появи палахкотіли хмарки соковитим гарячим багрянцем. Віяло з Дніпра свіжістю лісів та лук; пахтіло смолою, листям, квітами й травами, і від подиху вітру розсипалися дніпровою брижею срібні порошинки іскор. Прибита росою курява оксамитом укривала дорогу, і в прозорому, наче вимитому повітрі яскраво вирізьблювалося листя сріблястих тополь та осик.

Десь протягло співали півні і долітали журливі співи галівників.

З гуркотом і рипінням розкрилася міська брама – і потяглися на базар строкаті вози з городиною, дробиною, діжками меду, сала, масла, солоної риби та іншої ситої їжі. Засновигали колінкуватими вуличками баби з глеками молока, сапетами яблук та цебрами холодної криничної води. Прокидалося місто.

На Кузьменковому дворі метушилися підмайстри. Кузьменчиха готувала пійло поросятам, а дві відгодовані доньки доїли корови, широко розставивши червоні лапаті ноги.

Підмайстер Савка вийшов із клуні, примружився на сонце, на небо, плюснув собі кілька разів водою в вічі і, помітивши, що хазяїн десь пішов, швидко забіг за ріг хати й перескочив тин. Сусідські собаки кинулися до нього, як до знайомого, привітно вимахуючи хвостами.

– Здорові були, дідусю, – привітався Савка з дідом Омельком, що вмивався біля криниці. – З святою неділею!

– Спасибі, – подякував старий, не пізнавши вчорашнього задираку. – А тобі чого?

– Та… я до пана цехмістра… Бо ваші хлопці вчора позичали в нас два шильця та два ножі, – збрехав Савка, не почухавшись.

– А!.. Тільки ж Причепи немає. Він по шкіру пішов. Заходь до майстерні. Там наші хлопці.

Савці тільки того й треба. Хутко шмигнув він до майстерні і по хвилі знову вийшов на двір.

– Не знайшов? – спитав дід Омелько, бачачи, що він з порожніми руками.

– Вони вже віддали вчора ввечері, а я й не знав, – не розгубився хлопець.

І швидко рушив до перелазу.

В саду, серед кущів малини, помітив він маленьку Прісю. Дівчинка гірко плакала, витираючи засмаглим кулачком оченята.

– Що тобі, Прісю? – кинувся до неї Савка. – Ай, ай, сором! Таке вже велике, а плаче.

– Нащо ж вони обдурюють! – схлипнула дівчинка.

– А нас, гадаєш, не обдурюють? Ще й як! А ми ж не плачемо!

Але дитяче горе було надто гостре.

– Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, – витиснула з себе Пріся і заплакала голосно.

– Червоні чобітки! Ось що… – засміявся Савка. – Таке маленьке, а вже хверцює.

І, раптом вигадавши щось, нахилився до дівчинки.

– Слухай, Прісю. Я тобі пошию червоні чобітки. Добре? В мене є шматок сап’яну. Покажи свою ніжку. Якраз вистачить. Тільки допоможи нам і забожися, що ніхто в цілому світі про це не довідається.

– Ій-бо, – забожилася дівчинка і нашвидку перехрестилася. – А ти не обдуриш? Забожись і ти, – недовірливо зиркнула вона на нього.

– Іч, яке недовірливе! Та їй-бо ж! Будуть тобі на пречисту червоні чобітки, якщо ти зараз обійдеш усі майстерні й тихенько гукнеш хлопців. Хай вони вмить зберуться на леваді за Мотриним шинком. Та щоб ніхто не знав. Зрозуміло?

– Нащо? – здивувалася дівчинка.

– Діло є! Потім скажу, та ще й чобітки пошию, коли не забаришся. Ти знаєш, де всі майстерні?

Ще б пак! Скільки вже разів Пріся виконувала доручення господи і за це діставала від Савки та інших підмайстрів солодкі медовики, дрібні шкуратки та різні невибагливі цяцьки. Дівчинка була розумна, лазила по парканах та лісах, як мавпа, а головне, вміла мовчати. Знав Савка, кому доручити серйозну справу.

Вихром помчала Пріся до протилежної садиби, і не встиг він озирнутися, як вона зникла в суміжному вишняку. За чверть години обійшла вона всіх кожум’як і повернулася додому, коли підмайстри кінчали снідати. І по всіх майстернях, замість братися до роботи, підмайстри, поснідавши, зникли з майстерень, ніби купити ґудзиків чи ще якогось дрібного докладу або й зовсім без приводу.

Савка вже чатував на них. Коли господа зібралася докупи, він задоволено чмихнув.

– Оце добре, – зауважив він, спльовуючи. – А тепер, хлопці, гайда на Дніпро. Дід мій заслаб, отже, човни його вільні. Їдьмо до Китаєва рибалчити.

– А робота? – збентежено спитав хтось.

– Робота не вовк, до лісу не втече, а пани майстри хай трохи почухаються та дадуть нам відпочити у свято і відіспатися як слід. Та не знущаються, як із хлопів. Звикли, чорти, що ми мовчимо.

– Го-го-го! Оце здорово!

– Їй-бо, здорово! – залунало левадою.

Тільки двійко напівхлопчиків поліщуків не знали, як їм бути.

– А невід де взяти? – спитав один із них, почухавшись.

– І казани кашу варити, чи що там доведеться?

– Єй казани, є й невід! Усе!

– А ложки?

– Тьху, чорти! Їм волю даєш, а вони – ложки!… Є й ложки. Аж п’ять. Будемо їсти по черзі. Та залишайтеся, чорт із вами, коли ви боїтесь, боягузи нещасні!

– Та ми що ж…

– Де всі, туди й ми, – наважився молодший і важко зітхнув.

Добре пам’ятав він Кузьменкові стусани і дрижав від самої думки про них, як у пропасниці. Але товариське чуття переважило. По двоє-троє, щоб не звертати на себе уваги, рушили хлопці до Дніпра. Швидко відштовхнули вони два човни від ясно-жовтої обмілини і взялися веслувати.