Віч-на-віч

Зинаїда Тулуб

Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами.

Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.

Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посилана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.

Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панахиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.

Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.

З усіх боків тяглися до нього старці і сліпі, безногі – гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до когось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.

Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:

– Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.

– Встигнемо, – флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.

Горпина йшла поруч, роздавала жебракам – кому крашанку, кому шматок проскури, – і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю: це було єдине джерело новин, і довго на самотніх степових футорах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.

– Запорожці, – зауважив хтось.

– Ні, начебто старшина з Канева. ~ А мо, й сотник Косило з Лубен?

– А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?

– Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір’я на шапках! – посміхнувся Корж, набиваючи люльку.

Швець Омелько довго вдивлявся у вершників і раптом ахнув і зблід.

– Матінко! Польський пан зі своїми пахолками! Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з’юрбилися біля церковного ґанку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гїлкі визирали їх цікаві оченята.

– Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! – смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.

Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.

– Ну, то й їдь до чортів! – обурився Корж. – Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!

Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи, відійшла вона набік і пірнула в натовп.

Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п’яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.

Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір’ям дивилися на огрядного пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.

– Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, – із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років із тридцять тому.

Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа і з пихою спитав:

– Де ваш солтис, або як там його?

– Нема солтиса, – флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. – Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.

Пан Бжеський спалахнув.

– Як відповідаєш, пся крев! – гримнув він, наїжджаючи на Коржа.

Але Корж спокійно взяв коня ва вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.

– Правду кажу: нема в нас солтиса.

– Ну, старшина, або як його?

– Старшина є.

– Поклич його.

– Він тепер у війську Низовому, у поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, – із смаком відповів Корж.

– Чув! – гостро урвав його пан. – Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.

Почувши королівське ім’я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив у Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:

– Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.

– Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, – відрізав Бжеський, не обертаючись.

Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.

– Усі тут? – спитав, нарешті, Бжеський.

– Начебто й усі, – відгукнувся дехто з юрби.

Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв грамоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пергамент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного нана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.

Ми, Зигмунд Третій – з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, – викарбовував Бжеський, – ознаймувмо цим вашим листом всіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:

Бив нам чолом шляхетний лицар, Рогмунд Бжеський, війська іашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадає, пожалували…

Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п’явка, ссав його під грудьми.

…у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма ґрунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім’я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, – підкреслив Бжеський, підводячи пальця, – з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. Із цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.

А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.

Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.

– Чули? – гримнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.

Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.

– Оцей пан, – показав він на Свенціцького, – буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?

Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули. Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула і очах Коржа. Невловимим рухом плеча висунувся вій наперед і отав напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.

– Чому не зрозуміти? Зрозуміли! – відрізав він неквапливо і твердо. – Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам’ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.

І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срібним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.

– Авжеж! – загули козаки. – Ми не будемо твоїми хлопами.

– Не діждеш!

– Запряжи своїх підпанків та й ори ними землю!

– Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.

– А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров’ю й потом полита.

– Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!!

– Не віддамо! – як грім, покотилося натовпом,

І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.

Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.

– Пане! Вельможний пане!.. Ради бога… Ці звірі роздеруть нас на шматки.

Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.

– Буде так, як наказує наш ясноосвенцоний пай круль і закони. Я вам прочитав грамоту – і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, – з пихою кинув він і підострожив коня.

Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, яв мур, ворожий і загрозливий.

– Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! – летіли обурені вигуки.

– Ми теж були в Московському поході!..

– І тоді нас мали за лицарство, за передмур’я ойчизни.

– Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.

– Гірше!

– У нас теж є королівські грамоти!

– Авжеж! Так і запам’ятай собі, пане, – сміливо і гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем. – Ми тобі не хлопи!

Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече.

– Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!

– Відчепись! – гнівно обернувся Корж. – Їдь додому, а я залишаюся тут.

Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить вїдскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв’яжеться справа.

Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.

Бжеський знов підострожив коня.

– Розступіться! Дайте дорогу! – гримнув він, наїжджаючи на козаків.

– Пустіть його, панове, – сказав Корж, заспокоївшись. – Хай їде і не забуває твердого козацького слова.

Казаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.

– Швидше, бо доженемо! – реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.

Примітки

Солтис – сільський староста, обраний від селянства.