В єзуїтських тенетах

Зинаїда Тулуб

Галшка Гулевичівна в розпачі кинулася на канапу. Справді, з Михайликом коїться щось недоладне. Годину билася вона, намагаючись зрозуміти свого хлопчика, але й тепер, як і на початку розмови, в неї залишилося те саме жахливе почуття, ніби стоїть між ними незрима, загадкова перепона, якась скляна стіна, якої не обмацаєш і не побачиш, але яка не дає наблизитися, зазирнути у внутрішній таємний світ дитини, яка ще торік так тішила свою матір.

Сьогодні вийшло Михайлові тринадцять років. Батько подарував йому гарненький самостріл, а мати – кишеньковий годинник. Михайлик захлинувся від щастя. На мить перепона розтанула. Він кинувся в її обійми, як кидався колись маленькою дитиною, – і Галщине серце здригнулося радістю. Ніжно пригорнувши до себе його кучеряву голову, вона тихо й ніжно сказала:

– Як я бажала б, Михайлику, щоб ти завжди був такий, як зараз. Мені так важко відчувати, як ти відходиш від своєї мами, щось ховаєш від мене, замикаєшся, ніби я тобі ворог. Що тобі сталося, дитино моя?

І в ту ж мить зрозуміла, що цього не треба було говорити. Хлопчик раптом прохолов і з стриманою чемністю відповів:

– Ви, мамо, завжди думаєте, що я такий, як десять років тому. А я вже дорослий.

– Ex, Михайлику, – зітхнула пані Галшка. – Знов те ж саме!.. Я відчуваю, я розумію, що ти виріс, але тільки що говорила зі мною твоя душа, а зараз – знов щось чуже, ніби ти повторюєш сторонні вивчені слова.

Михайлик прикро поморщився.

– Ну, ось!.. Які слова? Чиї? Адже ж я не можу завжди жити в зачині. Я хочу гратися з іншими хлопчиками. Я не твій папуга, щоб завжди сидіти в клітці.

– Так. Але чому ти не хочеш гратися з хорошими хлопчиками, як син войта Ходики або хлопчики Холонецького?

– Бо мені з ними нудно. Стасик і Криштоф Жолкевські старші й розумніші, та й, нарешті, ці Ходики – справжні хлопи, – роздратовано відповів Михайлик.

– Як тобі не соромно! – обурилася Галшка. – Як у тебе язик повернувся сказати таке мерзенне слово! Хлопи!.. Ходики – шляхтичі, але не в тому річ: Ходичин син – кращий за цього манірного франта Криштофа. Твій Криштоф – ледачий хлопчисько. Він б’є свого дядька, говорить панночкам казна-що, і взагалі… Я тобі забороняю бачитися з цим розбещеним паничем.

– Отець Алоїзій краще знає, що мені треба. Твої Ходики нічого не розуміють по-латинському, а з Криштофом ми завжди читаємо гекзаметри, і патер Алоїзій навмисне водить мене до Жолкевських вправлятися з латині.

Галшка зрозуміла, звідки дме вітер.

– Добре, – сухо відрізала вона. – Я сама поговорю з патером Алоїзієм, але до Жолкевських ти більш не підеш. І взагалі, я бачу, що треба запросити тобі кращого вихователя. Сьогодні ж пораджуся з архімандритом Плетенецьким.

Михайлик зблід, але, стримавшись, – навмисне, щоб зробити матері боляче, – поклав подарунки на стіл і вийшов з кімнати.

Мовчки замкнувся він у себе, мовчки ліг на канапу.

Він не плакав, але весь тремтів від образи і болю. Кінець! Зруйновано всі мрії, всі прагнення. Невже мати наважиться позбавити його найдорожчого в світі – друзів? Певно, наважиться. Вона завжди слухає цих бородатих, незграбних ченців, що читають їй свої нудні твори. Проте як сумно й погано у них дома. Батько старий і завжди хворий. А мати… Що має він спільного в нею, закоханою в свою хлопську віру й звичаї! Та тут можна вмерти з нудьги! Ані полювань, ані бенкетів, ані танків! А театр! Найкраща, найдорожча розвага на світі… Невже він більш ніколи не потрапить на виставу, невже його вчитимуть ці кляті довгобороді ченці, які не розуміються ні на чому, кпім святого письма, написаного цією жахливою слов’янською мовою?! Ох, як влучно копіює їх Криштоф! Незграбні, вайлуваті, вони смердять дьогтем і цвіллю, а від патера Алоїзія завжди віє, як від трояндової китиці. І він такий чемний, так уважно вислуховує кожне запитання і завжди каже, що Михайлик здібний і вродливий, ніби народжений для двірського життя… і невже він більш ніколи не побачить своїх друзів, Стасика й Криштофа? А панну Теофілію, біляву, як янголятко з Рафаелевих картин? Як вона грає на лютні, як співає!.. І яка вона добра! Коли на великдень був у Жолкевських дитячий бал і Михайлик відчував себе таким нещасним у своїх важких чобітках і жупані, вона врятувала його: перевдягла в убрання одного із своїх братів, побігла з ним до альтанки і навчила танцювати польського, краков’яка та венгерки. І вони танцювали ввесь вечір і між танцями їли смачні цукерки й персики.

І нащо мати шиє йому такий жахливий хлопський одяг? Адже ж вона сама не ходить у плахті і запасці, як хлопка, а ходить, як усі панії, в пишних сукнях з довгими шлейфами, за італійською модою, і навіть ченці не забороняють їй цього.

А потім, чому вона брехлива, як усі дорослі? Послухати тільки її: всі люди рівні, не треба ані гніватися, ані лаятися, ані робити нікому будь-яких прикростей. А насправді робить вона все навпаки. І хлопів лає і б’є, і з знайомих глузує, коли їх нема, а тільки-но вони прийдуть – кидається назустріч з радісними вигуками, ніби жити не могла без них. А коли якісь-то панки захопили їх луки, – вона вмить забула свої проповіді, озброїла челядь і наїхала на тих панків, зруйнувавши їх садиби, ще й Михайлика взяла з собою, «щоб привчався добре боронити своє майно».

А що ж тепер із ним буде? Невже всьому край? Ні, треба якось урятуватися. Але що робити? Певно, патер Алоїзій більш не прийде до нього. Нема з ким порадитися, ні в кого шукати допомоги… і він не вчитиметься в колегіумі з Стасиком і Криштофом і не гратиме на сцені, як інші колегіанти.

Довго стримувані сльози потекли йому з очей. Михайлик ридав, як рокований на смерть, на загибель. Ні, краще вкоротити собі віку, краще загинути з голоду… Він нічого не їстиме й незабаром помре. Це все ж таки легше, ніж жити, як папуга в клітці, серед хлопів і хлопських ченців.

Минав час. Година. Дві. Три…

Галшка не в жарт злякалася. Кілька разів наближалася вона до його дверей, прислухаючись до його сліз і зітхань, і з важким серцем поверталася до себе.

– Хай виплачеться. Хлопчик зовсім відбився від рук. Але все через того клятого єзуїта.

У цьому пані Галшка не помилялася. Отець Алоїзій мав на хлопчика величезний вплив і повільно, але невпинно вів його до своєї мети.

Примітки

Галшка Гулевичівна – Єлизавета Василівна з Гулевичів Лозчина (1575 – 1642), одружена зі Стефаном Лозкою (1606). Але в історію вона увійшла з естливим іменем Галшки і дівочим прізчищем Гулевичівни.

Михайлові тринадцять років – фактично йому на той час було десь 8..9 років. Письменниця навмисно робить його дорослішим, щоб його духовна драма виглядала переконливо. Це художньо виправданий анахронізм.

Ходика Федір Федорович (1550 – 1625) – київський війт (1613 – 1618). Сина його звали Андрій.

Стасик і Криштоф Жолкевські – Станіслав Жолкевський (1547 – 1620) був київським воєводою (1608 – 1620), але в Києві, здається не жив. Дітей його звали Ян, Катерина, Софія. Стасик і Криштоф представлені в романі як його онуки, яких насправді, здається не було. Тобто ці персонажі роману є вигаданими.

Гекзаметри – старогрецькі й староримські вірші, що відповідають сучасному шестистопному дактилю.