Зникли без сліду

Зинаїда Тулуб

Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.

Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни – всі, як один, говорили йому, що татари не зачепнлн повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.

Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як в подертих лантухів, сипалося біле пір’я сніжинок.

Сагайдачний відрядив до Повчанських джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.

– Кажи просто, – сказав він, не пізнаючи свого голосу. – Вона хвора, чи то з старими щось скоїлося?

– Ні, батьку, – ледве вимовив джура, – тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.

– Та що ти верзеш! – спалахнув гетьман, і його вузько посаджені очі метнули блискавки. – Сп’янів, чи що?

– Ні, батьку, навіть і не нюхав. Тільки хутора нема і край.

Сагайдачний у нестямі схватив його за груди і сіпнув, як кошеня.

– Та що ти плутаєш, ледащо?

– Та правду ж кажу, батьку. Нема хутора. Виїхав я, той, із Звенигородки і їхав, як ми з тобою влітку, просто до хутора сотника Левченка, а звідти ярами до Бугу, потім уздовж Бугу, а далі степом, на гублячи з очей лісів. Минув і дуб, побитий громом, і три тополі, де перехрещуються чумацькі дороги, а звідти – на схід сонця. І озеро є, де панна Настя їздила човником, і байрачок, а хутора немає. Крутився я там, крутився, і «Отче наш» читав, і «Богородицю»… Думав, нечистий плутає, але нічого не помогло. Сплигнув з коня, ходив, шукав. Тільки комини стирчать з-під снігу. Кинувся я до Білої Криниці, розпитую. Ніхто нічого не знає, тільки одна стара баба казала, нібито бачила заграву. Та хто ж її знає: мо, бреше, а мо, й привидилося від старості.

Джура замовк, важко сопучи. А Сагайдачний засипав його питаннями, де саме була заграва, коли, чи не бачили люди Повчанських в околицях. На всі його запитання джура не міг відповісти і твердив тільки одне:

– Та де ж мені було довідатися! і коли! Я й коневі не дав перепочити – просто кинувся до тебе.

Не добившись відповіді, Сагайдачний того ж дня виїхав з Києва, взявши з собою десятеро певних козаків та джуру, що відчував себе безневинно обвинуваченим.

– Їй-бо, батьку, ніде не спинявся, а горілки і в вічі не бачив. Не інакше, як нечиста сила, – мурмотів він, ледве встигаючи за гетьманом.

А Сагайдачний мовчки підострожував коня. Другого дня були вони в Білій Церкві, переночували, дали коням відпочити і на ранок рушили далі. Діставшись Бугу, Сагайдачний наказав джурі їхати попереду, вказуючи путь, але хлопець не розгубився і взяв вірний напрям. Ось і дуб, побитий громовицею, ось три тополі на роздоріжжі і глибокий яр із криницею. Вершники звернули на схід і незабаром опинилися над знайомим озерцем, де часто рибалчили Повчанські. Ось і байрачок з дубами в рудому, побитому морозом листі. Повільно спустилися вони положистим схилон туди, де мав бути хутір.

– Тут я й крутився, як навіжений, – зітхнув джура. – Мало не збожеволів. Думав – тут мені й край.

Говорячи, він про всяк випадок намацав за пазухою хрест. Проте з козаками він не боявся, але тримався осторонь Сагайдачного. Він знав, що стриманий і зовні холодний гетьман міг шалено запалитися гнівом, і тоді лихо тому, хто потрапить йому під гарячу руку.

– Ну, панове, злізайте з коней, – здається, тут була садиба, – урвав Сагайдачний мовчання.

Козаки спішилися і мовчки пішли за ним, захопивши лопати. Сніг був неглибокий. Копнувши разів із двадцять, вони потрапили на згарище, але, крім попелу й головешок, нічого не знайшли. Сагайдачний зрозумів, що тут була клуня, і пішов далі, але довго шукати не довелося, бо з-під снігу стирчала цегляна піч, і, розкопавши сніг навколо неї, козаки знайшли рештки посуду, обгорілі кістки й черепи на глиняній підлозі.

Чиї це були черепи? Один був великий з щербатими зубами і, вдивившись у нього, Сагайдачний зрозумів, що це череп старого Повчанського. Але чий був другий, менший, жіночий? Настин чи то старої матері? Він надто обгорів, щоб по зубах розібрати що-небудь. Сагайдачний мовчав, вдивлявся в череп, і бачили козаки, як тремтіли у нього руки, коли він обережно поклав його на землю. Ніхто не наважився порушити мовчання. Тільки джура непомітно хрестився, ховаючись за їх спини.

– Копайте далі, панове, – глухо наказав гетьман,і не підводячи голови. – Може, як-небудь довідаємось, що тут було.

Козаки розсипалися згарищем, розгортаючи сніг. Сагайдачний теж узяв лопату й методично розчищав хату, придивляючись до кожної дрібниці. І шукання винагородило козаків. На місці колишнього хліва знайшли вони силу свинячих кісток, а на дворі розбиті скрині, кілька подертих татарських халатів і новий турецький кинджал, що ледве взявся іржею.

Татари.

Але як потрапили вони сюди, не помічені козацькою сторожею, в який бік подались і де злучились зі своїми?

В цьому пустому, напівдикому степу важко було дістати відповідь.

А Сагайдачний усе шукав і шукав. Він не міг відірватися від цих руїн і до присмерків перегортав кожиу грудку снігу, але, крім підвіска від Настиного намиста, ніхто нічого не знайшов. І мимоволі здригнувся гетьман, беручи його з козацьких рук. Підвісок лежав на дворі біля розбитих скринь. Отже, це значило, що Настю витягли з підпаленої хати, і обгорілий череп був не її. Промінь надії блиснув Сагайдачному, і, коли стало зовсім темно, він наказав рушати.

Довго кружляли вони степом в околицях хутора, довго розпитували бабу, яка бачила заграву вночі.

– Та хто ж його зна, що там горіло. Mo – ліс, а мо, й хутір, – шамкала вона, знизуючи плечима.

– Коли ж це було? – допитувався Сагайдачний.

– Та хто ж його зна!.. Мо, на спаса, а мо, й раніше… Не пригадаю. Спека тоді була. Самі суховії…

Так і не дізнався від неї Сагайдачний нічого. Проте знайшов ще два згорілі хутори біля Бугу. Очевидно, головні сили татар пройшли на північному сході, а сюди, в напівдику смугу, зазирнув тільки маленький загін.

Примітки

Після покрови – тобто після 1 жовтня (за юліанським календарем); в нашому випадку – 1 жовтня 1615 р.