Путь у неволю
Зинаїда Тулуб
Татари наближалися до Перекопа. Степ був сухий, солонцюватий. Замість високої трави по пояс, сірий полин, будяки й шпички та де-не-де сухий ковиль вкривав потріскану землю. Від зорі до зорі висіло над степом пекуче тьмяне сонце. Вмить випивало воно нічну росу, і не було де сховатися від нещадної спеки. Пересихали губи, плуталися думки, текли в якомусь червоному тумані. Притихли й татари і довше й частіше зупинялися на перепочинок. Бранці зовсім знесиліли. Тільки старшина та шляхта, що їхали верхи, почували себе трохи краще. Люди ледве пленталися. Дехто падав і не міг підвестися навіть тоді, коли батоги людоловів з сириці роздирали спину кривавими смугами.
Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі.
Після кожного привалу і переходу залишалися в степу мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння.
Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров’ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив’язати до жердини.
Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам’ятала себе. Лайка влітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки.
І Сафар мимоволі відступив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владно наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня.
Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяло від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист.
І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль, і руді трави.
– Пити!.. Пити!.. – стогнали пересохлі губи.
Кров важко стукала в скронях. Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом.
На другий день вітер почав доносити пах йоду й солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар.
– Чатир-Даг, – вказав на хмари Лутоха. – Тепер вже близько.
– Що таке? – схилилася до нього Настя.
– Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа.
З острахом, недовір’ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястого смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі.
О третій годині наблизилися бранці до Перекопа.
Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота – єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок віл невільницької голови і від кожного тороку здобичі.
Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою: не можна було полічити цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього.
І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея:
– Невже ще є на Україні люди?
– Залишилося, старий, на насіння, – хвалькувато вищирив зуби ага. – На той рік приженемо стільки ж.
І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви.
А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати… Наповнювався один кошіль, його зав’язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло… Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги.
А невільники все йшли і йшли…
Примітки
Чатир-Даг – Намет-гора, одна з найбільших гір Кримського гірського кряжа.
Каффа – сучасна Феодосія.
Невільників було стільки… – ще одна цитата з (1548 р.).