4

Зинаїда Тулуб

Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стінки і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.

– Ой, як там без мене моя худобина гине… Курочки мої та качки, – схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.

– Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, – тихенько шептала їй одна а дівчат-гаптувальниць. – Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.

– Ой голівонько моя безталанна, – тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб’ячих сліз.

А Томаш молов на жорнах збіжжя в нежилій хаті за током, де оселили його разом з бабою, коли він трохи зміцнів.

Задовго до світанку підводився він, і коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев’яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було надзвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галівник на своє тягло.

Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинявся і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п’яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.

Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пхала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.

– Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.

– Та де мені, – згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. – Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на «слободи» видертися та старій нову хату поставити.

Домаха розв’язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:

– А у нас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і – за ними. А вони – болотами… Так і не догнали. Кажуть, ніби Мертвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.

– А як там з нашою хатою? – питає Томаш.

– Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата… Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.

Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томаш меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі віїд морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невдомі лики, що скидаються на мерців. «Пішли на слободи до Калиновського». Троє… Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів. Ці пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все… Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалка з великою книгою у шкіряній оправі.

…І осліпиша його філістимляни, і поставиша молоти на жорнах, і глузуваху з нього, і плюваху в сліпі очі за те, що мріяв він звільнити рідну землю свою і людей від неволі…

І Томашеві здається, що колись прийде такий герой, і на поклик його повстане поспільство, наче весняні паростки від теплого сонця. У вогні і крові викує він їм волю.

І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м’язи, сліпий розсуває кам’яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров’ю, чужим стражданням і хлібом.

Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах… Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.

Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М’якою синню стеляться сніги, а в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, сяють грезетом з чистого блискучого срібла.

Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.

– Їж, старий. Це тобі дівчатка прислали.

Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки,оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.

– Прибігала Палажка з Хутірців, – розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. – Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є – то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.

– А я вже дванадцятий лантух домолов, – розповідає Томаш. – Мабуть, до великодня впораюсь.

– Дай боже, цариця небесна, – зітхає баба. – Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.

І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле вбіжжя і видужає, йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.

– Схаменися, Томашику. Час спати, – умовляє його стара, – вдосвіта треба ж вставати: не виспимось.

– Виспимось, – бадьоро відповідає Томаш. – От тільки трішечки засиплю. Чим я не мірошник! Домелю! Ще й, як той Антін, поховаю Мертвяка з усіма панами.

– Який Антін? – питає стара.

– А той, що рибалта розказував.

Стара сп’яніла від втоми, але, умощуючись на старій свитині, раптом пригадує.

– А ще кажуть, наче Мертвяк більш не служитиме у Потоцького. Нажив добра і тепер сидітиме тільки тут, а до нас, у Хутірці, наїжджатиме.

– Ну, то й чорт з ним! Підемо всі один по одному від такої цяці, – відгукується Томаш і звичним рухом торкається жорна.

Засинає стара, а Томаш ще довго кружляє по хаті, наполягаючи всім тілом на рипуче, ковзке дерево стерна. З щілин вилізають вусаті таргани. Полохлива мишка сірою тінню майнула в кутку і зашаруділа сухою коркою. А Томаш все ходить і ходить, рипить жорном, і тінь його коливається на стелі і на стінах сірим подертим сувоем. Мигтить, блимав каганець, ось-ось загасне. Тоді Томаш вупинявться, витирає кінцем сорочки спітніле чоло і лізе на піч.

Стара хропе, і щелепи її відвалюються уві сні, як у мертвої. Щось хрипить і клекоче в Томашевих грудях. Палає його голова, пересихають губи, липкий холодний піт просякав сорочку, а дрібні кульки дрожу котяться по спині, як свинцевий дріб.

Лежить він і вдивляється в ніч, і здається йому, що він той біблійний Самсон, а піч – строкатий, списаний єрогліфами стовп, який він завалить разом із стелею на лису голову Доліви-Ясенського. Потім ввижається йому повстання. Палають садиби панів, палають костьоли, кляштори, палають і містечка. Немає ані Доліви-Ясенського, ані Горленка, ані Стефана Потоцького, ані возних, ані суддів. Кожен вільно оре вільну землю, живе тихо й мирно своєю працею, і замість рипучого жорна меле він стиглу, золотаву пшеницю на новому млині, де замість людини працює степовий вітер або біжуча джерельна вода.

Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.

Примітки

І осліпиша його філістимляни… – Томаш пригадує історію біблійного Самсона (Суддів, 13 – 16)