2

Зинаїда Тулуб

Але Томаш не чув нічого. Не дихав він смолистим пахом трісок, не милувався рудою бронзою листя. Сидів він у рубленій коморі Доліви-Ясенського і, зціпивши зуби, думав, як прикро він помилився, залишившись у Горленка на «слободах».

Сімнадцятирічним хлопчиком пішов він від свого пана з-під Перемишля, сподіваючись дістатися Січі або принаймні дніпрових уходів – полювати чи то рибалити. Та зброї в нього не було, не було й супутників, а тут здибався Горленко, пообіцяв п’ятнадцять років «слободи», дав хату, землю, воли. Подумав Томаш і згодився, одружився, нажив худобу. П’ятнадцять років промайнули, як сон.

Частенько нагадувала йому Томашиха:

– Подумай, Томашику, як буде далі. Незабаром «слободі» кінець. Поїдемо на Звенигородщину або до іншого пана, на нові «слободи». Дивись, щоб не проґавити волі.

Томаш чухав потилицю, замислювався, але звичка до місця і незрозумілий фаталізм не давали рушити з місця. Все здавалося, що є ще чимало часу або що Горленко відстрочить «слободу» через татарські напади… Так і проґавив Томаш свою волю.

Вже кілька годин сидів Томаш у коморі. Зв’язані за спиною руки затерпли і болісно нили. І хоч якась добра душа накинула йому на плечі кожух, холод все міцніша і глибше заповзав у його тіло і стискав голову льодовим обручем.

Томаш сів карачки, намагаючись рухами плечей запнути кожух на грудях і втягти в нього голову, щоб зігрітися своїм диханням. Але кожух сповзав, і мороз охоплював його закляклі груди.

В коморі було тихо і напівтемно. Знадвору чути було собаче гавкання та цвірінькання горобців. Настав і минув південь. Сонячний прямокутник з підлоги повільно повз вверх по стіні, розтягався у ромб, але ніхто не згадав про в’язня, не приніс йому скибки хліба або кухля води. Міцніше смоктало під грудьми від голоду, і дрож, супутник його, боляче прохоплював тіло. Заклякли, задубіли руки. Скроні стискало від болю…

Забули. А може, й не забули, а навмисно катують, щоб зламати і принизити його. Ну, і хай! Голодний, задубілий, кине він в обличчя Доліві-Ясенському гірку правду.

Сідало сонце. Від золотого ромба на стіні залишилася вузенька багряна смужка і повільно згасла, розсипалася червоними жаринками. В коморі стало темно. Томаш тремтів від холоду і голоду. Він танцював на місці але, щоб не впустити кожух, знов сідав на підлогу. Від голоду його нудило, голова туманіла, в скронях щось стукало лютим болем, а від думки про їжу рот наповнювався слиною.

«Що він собі думає? Чи то заморозити мене, чи то заморити голодом?» – подумав Томаш і з усієї сили загрюкав у двері чобітьми.

Але тихо було знадвору, тільки собаки кинулися до комори з хрипким гавканням та гарчанням.

– Чорти! Катюги! – волав Томаш.

І замовк, прислухався. Собаки гарчали люто. Їх дратував цей нелюдський зойк, повний розпачу і ненависті.

А в челядні саме сідали вечеряти. Не сито годував своїх хлопів Доліва-Ясенський, та проте вони і не голодували. Розуміла людина з обличчям мертвяка, що голодний не робитиме, і давала стільки, щоб ставало сили тягти свій тягар.

На столі парували дві миски борщу, стояла тарілка ще теплого хліба, сільниця і полумисок огірків. Кожен по черзі занурював ложку у борщ і, підтримуючи її скибкою хліба, обережно ніс до рота. Їли мовчки, тільки Стасик, улюблений пахолок Доліви-Ясенського, все кидав двозначні жарти, від яких болісно червоніла і мало не плакала дівчина, нещодавно взята на фільварок.

– Та чого ви до неї присікуєтесь! – не витримала куховарка Домаха. – Пожаліти треба людину, а не глузувати. Тьху! І подумати гидко. Старий, бридкий, а ласий до дівчат, як до меду. Забули, як втопилася влітку Ониська?!

– Дурепа була, тому і втопилася. У пана і ситно, і солодко, і одяг чистий. А ви б, чим підбурювати дівчат, краще б за собою дивилися – нахабно кинув Стасик.

Та куховарка не замовкла.

– Що їй ті солодкі шматки! Все одно не буде панією. Виженуть колись знов на село, ще добре, як не з немовлям.

– А солодше у гною копатися або свині пасти? – вигукнув Стасик, підводячись. – Ми хоч світ бачимо. До Варшави, до Кракова їздимо. Знаємо, як люди живуть. А ви що!.. Отак і очі заплющите у своєму селі!

І, грюкнувши дверима, вийшов з челядні.

– Тепер буде тобі. Він геть усе переказує панові, – похитав головою кучер. – Я тобі підморгую і показую, а воно – як з гори поїхало.

Гавкання коло комори не вгавало.

– Теж душа християнська мучиться, – зітхнула Домаха. – Що з ним робитимуть?

– А чорт його зна!.. Приїде пан – побачимо, – звівся на ноги машталір, звичним рухом перехрестився на покуття і рушив до дверей, та на порозі зупинився. – Ти б краще, тітко Домахо, попоїсти йому дала. Садить людина зранку голодна, а надворі мороз. Бач, як шибки льодом узялися.

Домаха налила миску борщу, відрізала три скибки хліба, поклала огірків і рушила до комори, але, замість засува, побачила важкий залізний замок.

– Дядьку, а дядьку! Чуєте? – тихо спитала вона. – Хто вас сюди замкнув?

– Н-н-не… знаю, – ляскаючи зубами, відповів Томаш. – Такий рябий з рубцем на лобі, – додав він по хвилі.

Рябий з рубцем? То Лукаш. Ну, цього не вмолиш…

Він і кат, і поклепник не гірший від Стасика. Ключа він нізащо не дасть.

– А я вам повечеряти принесла, – зітхнула Домаха. – От лихо: нема ключа… Дядьку, чуєте? Я вкину вам хліба та огірки у вікно. Хоч чим-небудь підживитесь.

– Спасибі, тіточко! Якщо ви така вже добренька, вкиньте мені якусь свитинку або сіна. Бо ж замерзаю.

– Добре. Пошукаю чогось. Та цитьте ви, кляті! – гримнула вона на собак. – Ловіть огірки та хліб.

І, розмахнувшись, стала кидати хліб у віконце над дверима.

– Спасибі, тіточко. Щасти вам бог, – мало не простогнав Томаш і, стаючи навколішки, почав шукати їжу.

В коморі було зовсім темно. З зв’язаними руками Томаш не міг її намацати. Тільки нюх допомагав йому. Він ліг на глиняну долівку і, як підбита тварина, почав повільно повзати і обнюхувати підлогу. Він весь тремтів від голоду. Їсти! Тільки їсти, вгамувати пекельний біль під грудьми, зогріти напівзамерзлу кров.

Повільно звиваючись напіврозчавленим хробаком, плазував він долівкою, і нарешті запах свіжого житнього хліба вдарив йому в ніс. Обережно, щоб не загубити скибку, повільно хитав Томаш головою і, не одразу намацавши губами хліб, куснув його з невимовною насолодою. Він шматував його зубами і ковтав не розжовуючи. Проковтнувши останню крихітку, поплазував він далі. Тимчасом повернулася Домаха і стиха гукнула його.

– Ось вам, дядечку, стара свитинка. Ловіть.

Щось чорне й патлате затулило отвір над дверима, де крижинками блищали осіниі зорі. Але свитка застряла у вікні.

– От чорт, високо. Я рогача принесу підштовхнути, – сказала Домаха.

– Хто там? – зненацька гримнув чоловічий голос.

Домаха мовчки слизнула за ріг, а сторож сів на ганок, набив люльку і став кресати вогонь. Довго чекав Домаху Томаш, та так і не дочекався. Сторож на ґанку наче приріс до місця. Він кахикав, мугикав чумацьких пісень і, спльовуючи крізь зуби, сидів і сидів, як прикутий.

Щоб щури не поїли хліба, Томаш поповз далі. Другу скибку відшукав він швидко, але третя десь зникла. Проковтнувши ще три огірки, він вирішив заритися у збіжжя, щоб не замерзнути до ранку.

Ніч минала моторошна й тривожна. Зв’язані руки розпухли і так боліли, що він майже не спав. І хоч Томаш спромігся вкритися кожухом із головою і від власного дихання йому стало тепліше, та холод добре дав себе взнаки.

«Хай тільки випустять. Хай тільки, – думав він, скрегочучи зубами. – Піду світ за очі. До чорта, до самого Люципера, але не працюватиму на тебе, вовкулаче».

В думках переносився він додому, на Хутірці, пригадував застереження дружини, потім знов засинав і уві сві бачив осадчого, що торік підмовляв його на Звенигородщину, на нові «слободи».

«Поїду. На тому тижні ярмарок у Гайсині. Розшукаю його. Він десь там вештається по шинках, підмовляє людей. Аби Мертвяк не пронюхав…»

А за вікном згасали зорі, і в гострому передсвітанковому холоді дзвінко перегукувалися треті півні.

Примітки

Осадчий – людина, що зманювала кріпаків від панів на «слободи» і допомагала їм «викотитися», тобто втекти.