2

Зинаїда Тулуб

Пустир перед Печерською оселею квітнув строкатою і галасливою юрбою. Вантажені барилами горілки, пива та меду вози стояли двома довгими валками, а проміж них широкою вулицею сновигали люди, горлали п’яних пісень, притупцьовували і штовхалися, випиваючи чарку. Поруч палали на землі вогнища або жевріли жаром жаровні. Баби смажили на них ковбаси, пампушки і сало. Продавці з кошиками, підносами пирогів та млинців, з цебрами огірків та макітрами гарячих вареників закликали покупців.

– Вареники! Вареники з сиром, з м’ясом і сливами! – вигукували вони, спритно настромлюючи десятой вареників на довгий шпичак.

– Кому капусти квашеної? – виспівувала червонощока, як яблучко, цокотуха-перекупка.

– Кавунів! Кавунів монастирських!

– Пшенички гаряченької!

І юрба розкуповувала книші й вареники, вмочені у густу сметану, наче помащені білим кремом.

З обох боків уздовж валки майоріли ятки приїжджих крамарів. Сукна, чоботи, козацькі і міщанські шапки, пояси і ронди рябіли всуміш з коралями, стрічками і хустками, біля яких годинами стояли селянські дівчата і молодиці. А ближче до Дніпра сивовусі дядьки придивлялися до коней і волів. Тут крутилися й чорновусі цигани з срібними кульчиками в одному вусі, горбоносі забарні волохи, татари-воловоди і менджуни на тонконогих бахматах-конях. А біляві литвини в білих свитках і шапках з доморобленого сукна розкладали на землі вибагливо вирізьблені дерев’яні ложки, сільниці, діжки й тарілки, суперничаючи з барвистими полив’яними мисками, глеками і макітрами межигірських гончарів. Бурхлива юрба торгувалася, била по руках і знов починала торгуватися, пересипаючи свій торг жартами, дотепами або міцною і гострою лайкою.

Тут же співали лірники псалми, монахи й монашки пропонували хрестики і ікони, чотки з Афонської гори, пляшечки з іорданською водою. Циганки ворожили по долонях і на квасолі, настирливо канючили милостинки і спритно крали з кошиків і возів усе, що потрапить під руку.

На возах вищали поросята, ґелґотіли гуси, кудкудакали на смерть налякані кури. Цокотіли веселі жіночі голоси, щоки палали калиною, і навіть похнюплені прочани з саквами за плечима втрачали вигляд покаянної покори людей, що прийшли спокутувати свої гріхи.

Четвертий день вирує монастирський ярмарок. Шинкують монастирські хлопи. Добрих півсотні барил випили прочани, міщани і околишні мешканці. Викочують монахи вози чорнобузкового, наче окуреного димом, винограду, золотавих груш і червонобоких яблук. Накопичують гори малахітових кавунів, жилуватих, сіро-зелених динь дубівок і величезних жовтих гарбузів, що дивовижно нагадують турецькі чалми.

Цигани хвацько виграють кіньми. Чумаки ляскають по халявах батогами, прицінюючись до круторогих, присадкуватих, як буйволи, волів. Голова йде обертом від різномовного гамору, галасування, лайки, рипіння возів і вигуків перекупок.

– Дивіться! Дивіться, пане! – захлинається від обурення і люті Созон Балика.

Він забігає наперед і зазирає Гуторовичу у вічі, а Гуторович спокійно посувається далі широким кроком і обдивляється навколо.

Онисим Ходкевич і не зиркне на возного. Очі його нишпорять скрізь, і гостра яйцеподібна голова крутиться на довгій шиї, як у гусака. Він наче мацає поглядом кожен постав сукна у ятці, кожен пояс-черес, кожен жупан і підраховує збитки. І, сам того не помічаючи, смикає пальцем свій комір, наче хтось збирається здерти з нього останній жупан.

– От падлюки! І ятки, і буди! І столи, і вози! Краму скільки!.. – охкає війт Ходика, підхоплюючи возного під лікоть. – Ви тільки уважно дивіться, пане возний, щоб усе занотувати у своєму «сознанії». А ми вже ні за чим не постоїмо.

Возний мовчки покручує вуса. Ну, зрозуміло: чим більше збитку і шкоди, тим треба краще віддячити за докладне «сознаніє».

І раптом звертає до возів з горілкою.

– Звідки ви будете, дідусю? – питає він старого селянина, що наливає повні чарки двом підстаркуватим чумакам. – Чий ви?

Старий зводить на Гуторовича безбарвні плаксиві очі і витирає зморщені губи:

– Та монастирський же. Печерської оселі підданець.

– Звідки? – перепитує Гуторович.

– Та з містечка ж монастирського, з Василькова, – охоче відповідає старий і, зрозумівши, що це особа офіціальна, скидає шапку.

– А чого приїхав сюди? З власної волі чи з якогось наказу? – допитує возний, підморгуючи Яну Ренгульському і Микулашу Прищинському, двом шляхтичам, запрошеним за свідків.

Старий важко зітхає.

– Та хто б його поїхав, пане, з власної волі! Буряки ж у мене не викопані, хату треба лагодити… Отець архімандрит наказали: «Вези, мовляв, барило меду та барильце горілки і, поки не вишинкуєш геть усе до останньої кварти, не смій додому повертати». Добре, що нема дощу і що прочан багато. Одне барило вже вишинкував.

– А звідки всі інші вози? – уриває Гуторович балакучого дідка.

– Інші? Та бог його святий зна… Он той дядько подалі – з Пухова. Кумом мені доводиться… А звідки всі інші – не розпитував. Тільки геть усі монастирські підданці.

Гуторович вмочує гусяче перо у каламар, що висить у нього на шиї на ланцюжку, і щось записує собі у книжечку, потім рушає далі. І скрізь чує одне: з усіх боків зігнав своїх хлопів кир Єлисей шинкувати: і з Радомишля, і з Василькова, і з Пухова, – з усіх незліченних селищ та хуторів, маєтків та фільварків, підвладних Печерському монастиреві.

А Микита Балабуха та Онисим Ходкевич тягнуть Гуторовича до яток і буд приїжджих купців.

– Це ж справжній розор! Це розбій серед білого дня! – сичить Онисим Ходкевич.

Гуторович докладно розпитує крамарів, хто вони, звідки, хто дозволив їм тут торгувати, скільки часу вони тут і скільки привезли краму. І всі, як один, пояснюють, що отець архімандрит з капітулою оголосив ярмарок ще місяць тому, де кожен крамар може торгувати безмитно цілий тиждень, тричі на рік, як у першого-ліпшого пана.

– Як-то?! – люто уриває Балика. – Та що він, блекоти наївся?! Та як же ви, панове крамарі, пішли на таку брудну справу?! Хіба ж вам не відомо, що самі лише київські міщани мають право торгувати на шість миль від Києва?

– Так ми ж до вашого Києва не їдемо. І навіть до Києва нам вільно приїхати на ярмарок, – знизує плечища крамар.

– Але ж ми маємо королівські привілеї і постанову королівського суду, – хвилюється Созон Балика.

– Тихше, тихше, панове, – спиняє Гуторович киян. – Про це ми поговоримо з архімандритом.