3

Зинаїда Тулуб

Келійник довго сперечався і не допускав одвідувачів до Плетенецького.

– Простіть, Христа ради, – вклонявся він. – Заборонено турбувати.

– Мало чого!.. Іди сповісти, або вломимось силою, – скипів Созон і в цю мить дивовижно нагадав свого брата, запального сотника.

Келійник розгублено переступав з ноги на ногу, але назустріч настирливим міщанам вже йшов сам кир Єлисей Плетенецький.

– Хто тут галасує? – спитав він, ковзнувши по радцях та бурмистрах удавано невидючим поглядом. – Чи то свята оселя – шинок, куди пнуться з лайкою і непристойним галасом?

– А хто її перетворює на шинок? Шинок і є на ганьбу і знеславлення віри, – загули обурені лавники. – Побожній людині тра звідси тікати, закривши очі і уші, а не йти ца прощу з вірою і молитвою.

– Тихше, тихше, панове! Заспокойтеся! – спинив їх Гуторович.

Він низько вклонився Плетенецькому і заговорив сухо і стримано, як личить представникові правосуддя.

– Ми просимо превелебного отця архімандрита приділити нам кілька часу в негайній і досить прикрій справі.

Єлисей мовчки стояв на високому дубовому порозі, спираючись рукою на одвірок, і не запрошував магістрат до вітальні.

– Що треба? – спитав він уривчасто.

Гуторовчч схилив голову на плече і заговорив монотонно, ніби вичитував судову постанову:

– Року нині ідучого, серпня сьомого дня, був я в оселі Печерській, маючи при собі сторону позовну і свідків і вручив вашій превелебності декрет його мосці пана круля про те, щоб превелебний отець архімандрит з капітулою однині шинків і корчем в оселі не застосовували і скорилися королівському декретові і постанові соймового суду. Нині ж за викликом сторони позовної, тобто пана війта Ходики, бурмистрів, лавннків і радців міських, ми, возний єнерал міста Києва, валку велику, горілкою, медами та пивом вантажену, на пустирі перед монастирською брамою бачили, а також силу народу, що споживає ці напої, і крамарів, що крамарують різним крамом з яток і буд, возів і з землі…

– Ну й гаразд, – урвав Плетенецький. – Торгують і пиячать, і питимуть на здоров’я. І нема чого бешкетувати і вдиратися до келії, наче ватага біснуватих свиней.

– Так, превелебний отче, – нахилив голову Гуторович, пускаючи повз уші останні слова, – але ж ваші хлопи шинкують на велику шкоду і збиток панів міщан київських і всупереч королівському привілею, а також постановам суду. Мені, на жаль, доводиться нагадати превелебному архімандритові печерському із капітулою, що постанова королівського суду набула законної чинності і оселя зобов’язана скоритися їй. А якщо превелебний отець з капітулою зволив загубити копію або забути її – аж ось другий примірник тієї ж самої постанови.

Кир Єлисвй обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.

– Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, – владно відкарбував він. – Чуєте?! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку – теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? – підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.

Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.

– Так, превелебний отче архімандрите… але вважаю за свій обов’язок пояснити…

– Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, – кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.

– Стій! Чого ховаєшся? – кинувся навздогін Валика. – Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!

Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.

– Що це за бешкет і розбій?! – зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. – Геть звідси!

Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.

– Ми примусимо тебе скоритися декретові! – грюкав по столу Созон. – При-му-си-мо!

– Оце так монастир! – пронизливо вищав Ходкевич. – Святі отці перетворилися на шинкарів!

– Гроші даєш у ріст, як перший-ліпший лихвар!

– Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, – вигукували лавники, не слухаючи один одного.

– Навіть серед папежників такого не чути!

– Ми тобі покажемо, як шинкувати!

– І крамарювати нам на збиток!

Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.

Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п’ятеро кремезних послушників накинулися на непроханих одвідувачів.

– Геть звідси! – гримнув тоді Плетенецький.

Та лавники не слухали, ревли йому у вічі обурено і люто:

– Мн ще побачимо – хто кого!

– Скасуй свої ярмарки!

– Закрий шинки!

– Не шинкуй нам на збиток!

– Тихше, панове! Тихше! – безпорадно кидався Гуторович.

Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.

– Геть звідси! – ще раз гримнув Плетенецький. – Женіть їх, братіє, в шию!

Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п’яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.

– Го-го-го! Отак його! Тягни! – реготали вони.

– Шинкар! Лихвар у каптурі! – волав Балика, хапаючись за одвірок.

– Живолупе нещасний! – підвивав Онисим Ходкевич. – Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!

А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:

– Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!

В сінях ще чулися тупіт і лайкі міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.

– Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.

А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки.

Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:

– Кир Єлисей чинив за законом; кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму мастку ярмарку і торги, а Печерська оселя має право магнатської маєтності, – гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. – І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.

– Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати міцними напоями в межах міста Киева і за шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.

– Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.

– Це, пане сендзя, не за законом, – спалахнув стриманий війт Ходика. – Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.

Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.

– Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Мені – судді – краще знати закони, – гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. – Шукайте іншого суду, але вашої протестації я не прийму.

Примітки

Печерська оселя має право магнатської маєтності – авторка у історично-матеріалістичному запалі змушує Аксака говорити дурниці: правовий статус церковних володінь, надто православних, був дуже відмінним від шляхетських володінь. Намагаючись зробити з Плетенецького магната, авторка передає куті меду.