2

Зинаїда Тулуб

Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.

День був прозорий, безхмарний. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від еасмаги козаків.

– Го-го-го! – іржали козаки. – Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.

– А скільки?

– Ану, підрахуємо! Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо! Десятка, та король, та сімка, та ще туз… Скільки ж воно буде?

Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.

– Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку – десятку геть. Віддеремо за короля – короля викинемо.

– Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.

Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.

– Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.

– Оце тобі раз… А оце тобі – два… Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.

– Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три… А оце чотири…

За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.

– Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев’ять.

– …І десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.

– А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? – зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.

– О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, – зніяковіли хлопці, перезираючись.

А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.

– Потерпи, батьку! Віддамо! – заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. – Ми – люди певні: не втечемо.

– Та ми ж у тебе на тафі… Як наймити… Відрахуй сам, скільки належить.

Але Танцюра тільки похитав головою.

– Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано… Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.

– Але ж торік не те було, – палко заговорив один із козаків, – Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.

Він ніяково м’яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.

– А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.

– Та що й казати… Воно справді…

– Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, – втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.

– З стриженої отари вовну дерти? – примружився Танцюра. – Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.

– Та не вовну дерти, а панів бити!

– Оце справді. Так і люди кажуть.

– Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, – змушено всміхнувся Танцюра.

Козаки зареготали.

– А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? – насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.

Танцюра знизав плечима.

– А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!

– А потім півздобичі старшинам за човни віддали?

– Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! – обурився Танцюра. – Людям бажаєш добра: показуєш, як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!

Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.

– Еге-ге, хлоп’ята! Ось і байдаки з Києва.

Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.

– Байдаки і є. Один… два… три. Це останні Ничипоренкові.

– Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?

Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:

– Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишивсяі

– Ах, вони чортові сини!.. – заревли козаки.

– Ах, вони сволота нещасна!..

І далеко за Дніпром відгукнулася луна;

– А-а-а!..

Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайки, прокльони.

– Бий панів! – котилося берегом.

– Бий!!!

– Кишки підсмажити!

– На осиках повісити!

Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.

Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:

– Ось тобі, стерво, турецький похід.

Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.

– А подайте сюди довбиша!

– Тягніть його за комір!

– Бий на раду! – гриміли голоси.

– Довбиша! Довбиша давай!

– До чорта довбиша! Давай литаври!

Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвала греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.

Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври – два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.

І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.

– Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! – волали вони.

– Давай довбешки!

Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи вобі життя.

Сотні рук потяглися до них.

І вдарили литаври, скликаючи військо запорозьке на велику чорну раду.

Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності – облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.

Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келех горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.

Біля порога чекали на нього кобзарі.

– Ну що? – спитав Свиридович, нервово покусуючи, вус.

– Усе гаразд, пане осавуле, – низько вклонився дід Онопрій. – Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.

– Ну, а як у вас? – звернувся він до інших.

– Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.

– Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.

– Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, – задоволено гомоніли вони.

– Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.

І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.

Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.

– Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.

– Бери, бери, – всміхнувся Свиридович. – А коли не хочете заробленого, – віддайте на шпиталь свій у Києві.

– Добре. Віддамо, – низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.

– Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, – кинув Свиридович. – Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!

І швидким кроком пішов до гетьмана.