3
Зинаїда Тулуб
Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м’язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.
– Що таке? Що трапилося? – лунали запитання.
– Чого б’ють на раду?
– Коронний гетьман захопив байдаки!
– Татари напали на Полтавщину!
– Байдаки?! Та невже? Ах, вони сучі сини!
З блискавичною швидкістю облетіли натовп обидві новини.
– Бий панів! – зривалися люті вигуки й танули в реві юрби, як іскри на дніпрових хвилях.
– На Каффу! – ревли інші. – На Каффу!
– Визволяти бідних невільників! – підтакувала старшина, сновигаючи серед сіромашні.
– Щоб чортові пани не ганяли на панщину!
– Не дерли з нетяги останньої сорочки!
– Ой лишенько: женуть у неволю… і козаків, і дівчат, і дітей, і батьків.
– Та що ти брешеш! Які татари?
– Аякже! Он, кажуть, вогнем і димом пішла вся Полтавщина!
– Сараною налетіла орда. А ви тут сидите, і нікому й на думку не спадає перехопити їх у дорозі.
– Їх перехопиш! Пішла орда, як вода втекла, – зітхнув інший, проштовхуючись до помосту. – Тепер її можна тільки в Каффі застукати, поки не продадуть і не відвезуть за море наших бранців.
– Ідуть! Ідуть! – пронеслося натовпом. І все замовкло.
Побачивши старшину, довбиш віддав їй шану литавровим боєм, і оголилося кілька тисяч голів із довгими чорними, або рудими, чи сивими, як степовий ковиль, оселедцями. Козаки натискали один на одного, ставали навшпиньки, лізли на колоди, на дерева, на ґанки найближчих куренів, щоб краще бачити своїх отаманів.
Блідий від стриманого хвилювання йшов попереду Свиридович із червоним шовковим прапором і малою булавою. За ним твердо й широко ступав Сагайдачний, не дивлячись ні на кого. Рівно й міцно ніс він у руці розкішну булаву, обсипану коштовними самоцвітами, але ті, хто його добре знали, могли помітити, як напружено стиснуті його щелепи і яка глибока зморшка лягла в нього між бровами.
За Сагайдачним ішов військовий суддя з срібною печаткою і писар з таким же каламарем та пером, а за ними по двоє – тридцять вісім курінних отаманів.
Діставшись помосту на середині майдану, Сагайдачний ступив на нього разом з осавулом, суддею та писарем, а курінні отамани та інша старшина розташувалися навкруги. І всі вони: і ті, що стояли на помості, і ті, що під ним, – вклонилися на всі чотири боки славному низовому товариству. Козаки все ще стояли без шапок і повинні були – за звичаєм – відкланятися своїм отаманам, але козаки надто розпалилися. І залунали вигуки, перебиваючи один одного.
– Бий панів!
– Жовніри захопили байдаки!
– На Каффу!!!
– Геть коронного гетьмана!
– Веди на Каффу!
– Турків шарпати!
– Визволяти бідних невільників!
Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.
– Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.
– Барабаш!
– Дмитро Барабаш!
– Замотайло!
– Кобиленко-Бурдило!
– До чорта Замотайла! Барабаша!!!
– Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, – згодився Сагайдачний, підносячи булаву. – Говори, Барабаше, перший.
Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.
– Справа, панове, проста. Пани думають заморити нас голодом, а потім загарбати нашу Січ і всіх нас повиписувати з реєстру, залишивши при волі козацькій тільки чотири тисячі чоловіка самих багатирів, старшин. А ви всі, панове, будьте нашими хлопами. Хто ж із нас не стане грудьми за оборону своєї волі, на оборону Січі, нашого передмур’я?! Треба вдарити на коронного гетьмана, поки мало в нього сили, щоб він не прочухався, та такого дати йому чосу, щоб пани штана губили, тікаючи від козацького частування.
– Го-го-го! Вірно!
– Тоді вже більше не полізуть.
І заревіли буйні голови:
– На панів!!! Веди на панів!!!
– Ріж до ноги! Щоб жодного шляхтича не залишилося на насіння!
Свиридович нервово смикав вуса. Чому Сагайдачний дає їм так довго кричати? Але Сагайдачний уже підносив булаву.
– Добре, панове. Це ми зараз обміркуємо. А тепер хай скаже Кобиленко-Бурдило.
Прихильники походу на Каффу виштовхнули на бочку старого Бурдила. Він скинув шапку і, смикаючи ріденьку борідку, чекав, щоб ущухло бурхливе море юрба.
– Добре йти на ведмедя, – почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, – коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця – і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні – і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.
– Оце справді, – зітхнув хтось у юрбі.
Але Барабашеві прихильники не піддавалися.
– А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!
– Почнуть нас на осиках вішати!
– Судити, як власних хлопів!
– Брешеш, сучий сину! Тра невільників визволяти! – наступали на них інші.
– Поки тавра невільницького на чолі не випалять!
– Поки не зґвалтують наших дівчат!
– Не заберуть хлопчиків у яничари!
Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім:
– На Каффу!
– Бий панів!
– На Каффу!
– Щоб не торгували людьми, як худобою!
– Ну, й подихайте панськими хлопами!
– Лижіть панські чоботи!
В юрбі сновигала старшина, сіючи чутки і гуртуючи своїх.
– Уже Насух-баша галери стягнув до Очакова.
– А Ширинський бей збирає ногайців.
– І зовсім не Ширинський бей, а Кантемир-мурза.
– А тобі не все’дно? Що бей, що мурза – одне стерво.
Барабаш проштовхнувся до Бородавки, що стояв серед нетяг, і смикнув його за жупан.
– Чого мовчиш, сучий сину? У виписчики забажалося? Бидло ти панське, а не вільний козак!
Бородавка зиркнув на Барабаша, і його очі налилися кров’ю. Він нахилив голову, ніби збираючись його буцнути.
– А чув ти, падлюко, як старого Нечуйводу татарські хлопчиська закатували на смерть?
– А мало нашого брата пани з світу зживають?
– Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.
– Он як! Ах ти, панський попихачу!
Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.
А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі. Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.
– Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? – кинувся до Сагайдачного Свиридович.
– Не лізь, баніте! Сам знаю! – гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.
Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.
– Замовчіть, бісові діти, – гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.
Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко…
Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.
– Панове! – владно і бучно прокотилося над юрбою. – Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші – турків та татар шарпати, визволяти невільників.
– Так, батьку, так!
– Вірно!
– Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! – гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.
– Оце здорово! Що ми – баби? – тремтіти перед ворогом! – вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.
– Ну, й батько ж! Хитрий, як лис!
– Тихше, панове! Тра дослухати.
– Слід нам пошарпати Каффу, – казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. – Каффа – це місце кляте, де земля не родить, бо солона вона від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море – водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску…
– Дуля! – вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широкою усмішкою.
– Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі… Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, – закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.
Юрба ще мить мовчала, нерухома й зосереджена, потім почала ділитися на два кола: старшинське, що оточувало гетьмана, і друге, більше, – з самої голоти.
Промова Сагайдачного справила величезне враження. Так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.
– Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?
– Та й пани не журавлі. За море не полетять.
– Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.
– Тьху, ганьба! і оце справді соромно, панове, й очі підвести.
– Та Жолкевський до нас і носа не суне.
– Та що там думати! На Каффу!!! – здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.
Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.
– Панове! – гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. – Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам’ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.
Голота оточила Барабаша щільним колом.
– Та воно так! – залунали вигуки. – Бити панів – це перша річ!
– Так і веди нас на панів!
– Хіба ж ми від того!
– Бий панів, чого довго думати!
– На ляхів веди!
– На коронного гетьмана!
– Викоренити їх до ноги!
– З родом-племенем!
– На Каффу!!! – надсаджувалися поодинокі голоси. Але юрба ревла чимраз гучніше.
– Бий панів!!!
– Пали! Ріж!!!
– З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!
Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:
– На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільииків!
Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.
– Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! – гримнув він перший і, перший кинув шапку вгору.
– Стій!.. – ревнуло щось за його спиною. І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.
Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:
– Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!
– Не пізнаєте, панове? – звернувся він до юрби. – Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я – Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.
І швидким рухом Корж скинув стару свитинку, накинуту на голе тіло. Він був страшний: ребра і лопатки випинались у нього з-під шкіри, як на здохлій шкапині, і червоні, незагоєні басамани обшморгали його спину і плечі. Це було так моторошно, що козаки опустили очі додолу. Запанувала така тиша, що було чути, як зітхали старі сиві козаки, пригадуючи татарські катівні.
– Бачите ці басамани? – питав Корж, обертаючись на всі боки. – Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз’ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б’ють таволгою. А годували чим? Стервом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці… А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? – звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. – Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, – звернувся Корж до юрби, – а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти різдва. Ткни ножем – ніж у салі загрузне, не дійшовши до м’яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.
– А в панів хіба солодко? – крикнув Барабаш. – Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!
Але слова його розтанули в скаженому реві юрби. Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножен.
– Бий панів! – несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.
Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.
Билися люто, мовчки, зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в першій лаві. Чимало супротивників упало під його рукою. Чиясь шабля змахнула йому оселедець разом із шкірою з голови, оголивши череп. Скривавлений, блідий, він бився й бився, ніби не відчував ані болю, ані ран.
– Ось тобі, собако! – просичав Свиридович, націлившись на нього пістолем.
Пролунав постріл. Барабаш постояв з хвилину, хитнувся і важко поточився на Тимкове плече.
– Стривай, гадино!.. Ще пораху…ємося з вами… – промовив він з зусиллям.
І знепритомнів.