3

Зинаїда Тулуб

Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз’ятрював свіжу рану.

А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йому у вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..

Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький проїдять…

З жорстокою насолодою роз’ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.

Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.

– О! Батько наш запалив по-козацькому, – тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.

– Бре-е… – вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного. Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.

Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам’ятовував слова і музику, і тепер, коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам’ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.

– Ану, Максимчику, заспівай за нашого батька, – попросили впівголоса нетяги, скоса позираючи на корму,

Максим обережно узяв кобзу, підтягнув струни і провів по них ще боязкими, непевними пальцями.

На горі високій вистигла пшениця,

Там женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть.

Максим співав і підкреслював ритм уривчастими акордами. Цю пісню давно почав складати старий Карпо про гетьмана Сагайдачного і після кожного походу додавав до неї нові строфи, оспівуючи перемоги свого мецената. Проспівавши ще дві-три строфи, Максимка запнувся. Кінець пісні вилетів з голови. Нерішуче перебирав він струни і раптом, наче кидаючись у бурхливу річку, перейшов на імпровізацію:

А коли в поході жали хліб козацький

Й все палало, –

Проміняв він жінку на тютюн, на люльку,

На кресало.

Перша спроба вийшла вдалою. Максимка відчував приплив бадьорої творчої радості і, вдаряючи по струнах все певніше й дзвінкіше, вів далі:

Гей, вернися, батьку, гетьмане-звитяжцю,

Сагайдачний.

Забирай красуню та віддай нам люльку,

Необачний.

– Го-го-го! – захоплено зареготали нетяги. – Оце здорово! Як, як? «Забирай красуню та віддай нам люльку, необачний».

– Ой Максимчику! Та ти придумав краще за Карпа! Що ж далі?

– Та цитьте, хлопці! Не заважайте! Ану, Максимчику, ну!

Сагайдачний підвів голову, прислухався. Так, пісня-марш старого кобзаря. Чого ж вони там регочуть, оточивши Максима щільним колом? Невже навіть тут, ва гетьманському байдаку, наважуються вони глузувати з нього? Ну, зачекайте!

Він тихо підвівся і, зробивши знак веслярам, щоб вони мовчали, пройшов проміж опачинами.

Та мені на людях з жінкою в поході

Не возиться,

А тютюн та люлька козаку в дорозі

Знадобиться, –

доспівав Максимка, сам дивуючись, як легко і складно створилася пісня. І раптом проковтнув язик, побачивши гетьмана. Хлопці ніяково розступилися, як пустуни-школярі перед вчителем. Але суворий гетьман всміхнувся їм лагідно і привітно:

– Вірно, синку! Не козацьке діло – баби! Жінка – так жінка, похід – так похід, – ляснув він Максима по плечу. – Хто тебе навчив такої пісні?

– Та початок співав дідусь Карпо, а кінець сам я… зараз вигадав, батьку, – ніяково всміхнувся Максимка і зашарівся.

– Молодець! До речі припала тобі оця кобза. Ану заспівай все спочатку, – сказав Сагайдачний.

І сів серед молодиків, задоволений, що вони зрозуміли його якраз так, як бажалося б йому самому.

Максим підтягнув два-три кілки і вдарив по струнах.

А димний гребінь кримських гір танув на обрії за кормою…