2

Зинаїда Тулуб

На вулиці рипіли вози, вантажені клунками, якимись діжками, скринями, жбанами молока, дітлашнею та жмутами смушків, загорнутими килимками. Баби то сідали на вози, то знов мчали до хат по якийсь забутий глечик чи то свитинку. Дехто навіть собаку взяв, щоб не служив вірний пес бусурманам.

Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.

Де-не-де женуть у бік порту зв’язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипаючи голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.

А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів лаекаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, і прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.

В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якорі. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овоча ми, бринзою, винами, жбанами молока; качками і курми і ще теплими трупами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.

Вантажу стільки, що, навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.

З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна було забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.

– Куди ви нас везете? – питає звільнена бранка,

– На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, – підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.

Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.

– Братики! Рідненькі! Рятівники наші! – шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолясті від шабель долоні січовиків.

– Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! – наказує Сагайдачний, з’являючись в порту.

Мовчазний, восково-блідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.

З забобонним жахом позирають на нього татарки.

– Сагайдак-бей, – шепочуть вони сірими від жаху устами. – Сагайдак!

– Аллах, який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, – шелестять навколо них голоси.

– Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його…

– Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, – покрив гамір лункий голос Сагайдачного.

І для татарок голос його лунає, як сурма Мелекул-Мекка, ангела смерті.

А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.

– Що це за люди? – спитав він.

– А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, – пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.

– За що ж вас мусили скарати? – спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.

– Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.

– Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в текіє.

– Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, – загомоніли вони стримано і щиро.

– Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, – кинув Сагайдачний. – Та заберіть їх майно, жінок і дітей.

– Спасибі, батьку. Спасибі, добродійнику, – говорили невільники. – До смерті не забудемо.

Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники і невільниці кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців один одного. Жінки верещали, лаялися, благали допомоги.

– Стійте, бісові діти! – кинулися на допомогу січовики. – Стійте! Хто штовхатиметься – залишиться у Каффі!

Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.

– Нащо нам стільки полонених? – здивовано питають Савка і Терешко.

– Як-то «нащо»? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть… От і врятуємо за цих татарюг ще і дві-три сотні наших страдників, – охоче пояснювали літні бувалі козаки.

Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.

– О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, – шепоче Медже пересохлими вустами.

Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:

– Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша – у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.

Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняв дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер… Медже ледве плентається. Нема синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав’яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип’є неволя її молодість?

А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:

«Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?..»

Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.

– Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.

Сагайдачний здригається.

– Веслярі, до опачин! – лунко наказує він.