2

Зинаїда Тулуб

Минають дні, повільно ллються, як хвилі Босфору, що мчать у Ак-Деніз темні хвилі Кара-Денізу. Скриньку за скринькою збирає Настя про чорний день, але так само кохає Осман свою єдину султану, і все рідше і рідше залишає сераль, і частіш кличе до нього візирів, муфті Есаада, старого вихователя свого ходжу Омера та інших вельмож. Для годиться Гюль-Хуррем кутається у прозорий серпанок бруського газу і мовчки слухає їх доповіді, але всі розуміють, що не юнак Осман, а ця жінка гримає в своїх міцних руках державні справи і переплутані нитки політики.

Чи не до неї приходить щоранку мужній, стрункий і повний величі Алі-баша, великий візир, Гюзельдже, тобто красень? Розумний він, Алі-баша, і хитрий. Вичавлює він золото з людей, як олію з стиглих маслин. Незчисленні хабарі пливуть до нього звідусіль. Казкові скарби скупчує він у своєму палаці на Петромі, а разом з ними росте до нього заздрість і ненависть інших вельмож. І, знаючи прихильність Османа до золота і його виключну скупість, надсилає йому Алі-баша коштовні подарунки і тим відхиляє від себе наклеп і скарги, а поруч із султаном щедро і пишно обдаровує дружину султана – Гюль-Хуррем.

От і зараз надіслав він їй у подарунок напівдику рабиню з Друзії, високу, струнку і смугляву дівчину з двома вовчуками, яких здобула вона десь у рідних горах і вигодувала так, що вони бігають за нею, як цуценята, і шкірять на всіх білі ікла-цвяхи.

Побачивши вовчуків, гаремні жінки кидаються врозтіч, а дівчина регоче злим дзвінким реготом, теж вишкіривши білі зуби на обличчі тону недосмаженої кави.

Та Гюль-Хуррем не злякалася. Вона сміливо наблизилася до вовчуків, схопила міцнішого за зашийок, поляскала, попестила його, як цуцика, по шорсткій спині. І вовченя – широкогруде і сухоребре, але ще з м’якими, по-цуценячому незграбними лапами – лизнуло їй руку. Дівчина здивовано блиснула на Гюль-Хуррем вогняними чорними очима.

– Чого ти? – всміхнулася Настя.

– Він нікому не дозволяв себе чіпати, – відповіла дівчина.

І згодом спитала:

– Невже ти теж з наших гір?

– Ні, я з степу по той бік Кара-Денізу, – просто відповіла Настя. – У нас теж багато вовків.

Дівчина мовчки позирала на Настину діадему, на розкішну сукню з брижчатими рукавами і прорізами на грудях і не розуміла, чи то рабиня, чи господиня цього пишного палацу, бо ніколи такого не бачила на своїй скелястій сонячній батьківщині.

– А хто тебе продав сюди? – спитала вона не одразу.

– Мене не продано. Мене забрали людолови Ширинського бея, – всміхнулася Настя і опустилася на лаву альтанки.

– А мене продано з голоду, бо беглер-беї вимагають більше податків, ніж мають люди з маслин, із рижу та ячменю. А спробуй не сплатити податку – враз заберуть все до останнього горщика.

Настя насупилася. Ці селяни і верховинці завжди на щось скаржаться. Адже ж треба робити на свого падишаха! А проте чому не розпитати цю злісницю? Все може бути корисним при нагоді, і Настя не уриває розмови з смуглявою дівчиною у червоному ізарі і в намисті з нанизаних на ремінь мідних, начищених до золотого блиску монеток.

– Так ти там і народилася у горах?

Обличчя дівчини раптом стискається, втрачає хижацьку пильність, стає безпорадно дитячим, а великі чорні очі наливаються вологою.

– Ні, – хитає вона головою. – Ми жили у долині Гюзельбахче, біля потоку. У нас були кози, був виноградник, садок. А в садку маслини. Багато маслин, і горіхів, і морви, де ми розводили шовковиків. А батько грав на дербуці так, що пташки замовкали. Люди запрошували його на весілля і бенкети, і слухали його пісень, і плакали, і сміялися… І був у нас беглер-бей, старий хаджі Ібрагім-баша. Він теж любив бакшиші і брав багато, але все ж таки можна було якось жити, а коли він помер – стало ще гірше, бо за два роки змінилося сім беглер-беїв, і кожей вимагав податок за цілий рік, тому що від попереднього беглер-бея не залишалося ніякого запису. А кожному беглер-беєві потрібні гроші, бо ж вони платять за призначення цілий бурдюк золота тутешнім вельможам і хочуть якнайшвидше повернути еобі сплачене. Ох, ці вельможі!.. Тягнуть і з живого і з мертвого, а через них – стільки сліз…

– От дурниці! Хто це вигадує? – спалахнула Настя й обурено кинула недоїдений персик.

Вовчуки підвели голови і загарчали, а дівчина зиркнула на Настю обуреними очима.

– От пожила б ти у нас та подивилася б на власні очі… Чом ображаєш, не бачивши?! Сама рабинею була – знаєш, як воно бідній людині.

І, схопивши обох вовчуків, притулила до скронь їх голови.

– Та ну, кажи далі. Я пожартувала, – примирливо відгукнулася Гюль-Хуррем.

Дівчина і дратує, і зворушливо хвилює її. Мимоволі пригадує Настя, як викрали її з Каффи. Отак зиркала й вона очима зацькованого вовченяти на стару відьму Назлі.

– Соромно глузувати з нещасного, – докірливо зауважила дівчина і, випустивши вовчуків, сіла біля Настиних ніг, – бо ти не знаєш, як воно робиться. Ось я тобі розкажу. Вони призначають сплату податку, коли маслини знято з дерев, а опряди шовку вистигли і чекають на розмотку. Так чесні беглер-беї відстрочують сплату, аж поки олію не буде збито і очищено, а опряди розмотано і шовк готовий на прядиво. Тоді його можна продати і сплатити все. А наші беглер-беї вимагають грошей негайно. А де ж їх узяти бідній людині?! І тоді приходять спагі з мудирами і забирають усе, і продають за півціни крамарям, а крамарі дають бакшиш мудирам, щоб вони нічого не відстрочували бідним селянам. От і батько не міг сплатити. Тоді забрали наших кіз, і неочищену олію, і шовк, і наш одяг, і останній кумган на воду, і ножі для підрізування винограду. А потім продали нашу саклю. Довелося нам ночувати на дорозі, біля водограю. Довелося й жебрачити… Та хіба тільки ми!.. І наш сусіда Садик, і кривоносий дід Якуб, і Хатідже, удова шаповалова. Всіх повиганяли з сакль, і всі голодували і кляли беглер-беїв з мудирами. Пішла холера. Люди мерли, як комашня. Померла й мама, і всі, хто залишився живий, пішов у гори до Фахр-ед-Діна. Він обіцяв нам волю, саклі, хліб… От і пішли брати і батьки наші здобувати нам волю, а ми жили у печерах і пасли отари на полонинах.

Гюль-Хуррем закушує губи від обурення. Так ось яка гадюка, оця рабиня! Кинути б її у лантусі в Босфор, а не пускати до султанського палацу.

А дівчина не помічає нічого. Минуле стоїть у неї перед очима, моторошне й криваве. Хіба вона може щось помічати, розповідаючи пережите! І вона говорить, говорить, не в силі зупинитися, як самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль.

– Іноді приносили вони здобич. А іноді тільки поранених і одяг забитих. Так минула зима, літо і ще зима. І раптом пішла чутка, що вирушив проти нас сам великий візир Мурад-баша. Фахр-ед-Дін відступив. Військо наше мужньо билося з візиром, але щоразу тануло в боях. Мурад-баша все наближався. То там, то тут палали заграви вночі. Далеко видно їх у горах… Тоді наші верховинці засіли у міжгір’ї, над прірвою. Це було єдине місце, де жменька сміливих могла перетяти путь цілому війську. От як корки затуляють горло пляшкам. А ми сиділи, молилися і розуміли, що це або загибель, або порятунок. Десять днів не було звісток. І ось прибіг хлопчик-чабан і каже, що наших побито. Аллах, що тут було!.. Одні кинулися тікати, а інші ховали у печери останнє. А старі діди та найсміливішї жінки почали вигострювати ножі, щоб зустріти ворога. Опівдні почали повертатися наші – голодні, скривавлені. Все загинуло. Ворог оточив наші гори кільцем. Три дні відбивалися ми у нашому таборі, і кінець кінцем вдерлися до нас яничари, а за ними сам старий візир.

Недурно називають його копачем колодязів: він виправдав своє прізвисько. Коли замовкли останні постріли, поставили йому намет, а перед наметом почали копати колодязь. Мн здивувалися: адже ж скільки не рий, хоч аж до самого пекла, не буде у скелі води. Та не для води копав його старий візир. Коли колодязь був готовий, пригнали бранців, а нас, жінок та дітей, поставили поруч. І почали смертну кару. Чоловікам рубали голови і скидали перед наметом, а тулуби кидали до колодязя. Був у мене маленький брат. Я виняньчила його у горах після смерті матері. Побачив він батька і кинувся з плачем до стратенців, вчепився в батька, захищав його тільцем своїм. А ми ридали, вили, як собаки, напіврозчавлені гарбою. І ось надійшла батькова черга. Кат відтяв йому голову, кинули тулуб у колодязь, а брат схопив батькову голову і з плачем побіг геть. Впіймали хлопчика, привели до Мурад-баші. Старий був баша, кістлявий, і борода аж до пояса. «Як ти потрапив до бунтівників?» – питає. А брат: «З голоду», – каже. «А що робив твій батько?» – «Грав на дербуці та пісень співав». – «Ага! – всміхнувся Мурад, – запалював бунтівників, кликав піснями до перемоги! Волю вихваляв! Ну, то іди і ти туди, де твій батько». І наказав катам скарати ітину. Але кати відмовилися. Покликав Мурад яничарів: «Рубайте йому голову, – каже, – бо серце його повне отрути і ворожості до падишаха». Відмовилися і яничари. «Ми, – кажуть, – солдати, а не кати, а дітей навіть хижаки не чіпають». Не підвелася рука на дитину і в аджем-огланів, бо ж кожен з них пам’ятає, як взяли його силоміць від батьків до султанського палацу. Тоді Мурад схопив дитину руками, кістлявими, як шулікові пузури, задушив і кинув у колодязь, повний ще теплих трупів.

Дівчина вся тремтіла. Руки конвульсивно стискалися і розтискалися, наче хотіла вона задушити старого дітогубця. Настя мовчки смикала китицю від свого пояса. Оповідання дівчини збентежило її, і разом з жалем і співчуттям кипіла в ній злість на цей жаль і сором за власну долю.

– А що зробили з жінками? – спитала вона, аби урвати мовчання.

– Нас віддали яничарам. Сутеніло, коли закінчили кару. Мене розв’язали, і в темряві я втекла. Гори я знала, як свою саклю. До світанку добігла я до гірського селища. Там жила моя старенька бабуся. Три роки прожила я із нею, а потім, коли і до них добралися мудири з податками, довелося бабусі продати мене. Бідні люди завжди продають дівчат під скрутну годину, – додала вона і важко зітхнула.

Обоє довго мовчали. Настя підвелася, причепурила зачіску і серпанок і поклала руку дівчині на плече:

– Нікому не розповідай того, що зараз казала. Чуєш? Жодній душі! Я падишахова дружина. Тобі буде тут добре. Поживи. Заспокойся. А там побачимо.

Дівчина відсахнулася з жахом, затулила очі руками і так стояла, аж поки Гюль-Хуррем не зникла за поворотом.

Примітки

Друзія – провінція на півночі від Сірії.

Фахр-ед-Дін – ім’я відомого ватажка селянських повстань у Малій Азії. Тут авторка помиляється – Фахр ед-Дін (1572 – 1635) був не так селянським ватажком, як правителем (еміром) Лівану. Його повстання проти турків сталось в 1613 році.