4

Зинаїда Тулуб

Що робити? Довіритися Гасанові або самій заговорити з падишахом? Братів він любить. Недурно помилував він їх у день свого оперезання. Вимагати їх смерті – значило рискувати всім. Самій залишитись у тіні і покластися на Гасана? Але де запорука, що згодом Гасан не зрадить її так само, як він зараз зраджує Назлі-ханум, з якою кілька років тому робив корисні справи. Проте заправив він небагато, а небезпека зростає, наближається щохвилини. І Любка вже доповідає, що кизляр-ага вчащає до Назлі-ханум… Адже не кохання вабить євнуха до старої султани…

І знов щось різонуло в грудях льодовим ножем…

В цю мить з-за кущів сірої мімози в золотавих гронах квітів вистрибнув широкогрудий вовчук, а за ним вибігла розкуйовджена дівчина в червоному ізарі. Побачивши її, Настя стріпнулася, і несподівана думка майнула у неї в голові.

– Іди сюди, – покликала вона.

Дівчина ступила кілька кроків і зупинилася.

– Не бійся! Іди сюди! Та ближче! – кликала Настя, і голос її бринів м’яко, без звичної владності.

Дівчина боязко наблизилася і схилила коліна.

– Приходь сюди завтра опівдні з обома вовчуками. Падишах хоче їх бачити. А коли він спитає, звідки ти і як потрапила до сералю, – розкажи йому, як Джафар-баша відібрав у вас останнє. Розкажи, як вас вигнали з саклі, як продали саклю, маслини – усе.

– Так, господине, але ж не один Джафар-баша був такий здирця, – урвала дівчина. – І Огюз-баша, і Фаргад-баша – всі однакові.

– Огюз і Фаргад давно померли. Навіщо плямувати пам’ять померлих, коли це не допоможе живим? Слухай, що я тобі кажу. Це ж на твою користь, – з усмішкою вкрадливості і нетерплячки пояснила Настя. – А Джафар-баша ще й досі живе у Діарбекрі і знущається з бідних людей. І падишах нічого не знає. Падишах – добрий, він забороняє башам хабарі, а баші дурять його… Тільки дивись, не згадуй інших башів і не кажи, що ви тікали до Фахр-ед-Діна, бо Фахр-ен-Дін – зрадник і бунтівник. Кажи, що батько і мати померли, і ти знайшла притулок у родичів і жила в них, аж поки тебе не продали у рабство через Джафар-башеву пожадливість. Головне – не лякайся, кажи до пуття й до ладу. Пригадай заздалегідь, як і що було. Тоді падишах відпустить тебе на волю і дасть грошей. І ти повернешся додому і житимеш краще, ніж у дитинстві.

Дівчина підвела на Настю очі і вся засяяла такою вдячною і щасливою усмішкою, що Настя мимоволі всміхнулася і приклала палець до вуст, помітивши чорного євнуха.

Довелося Любці побігати того дня: її ганяли і до Алі-баші, і до ходжі Омера, і до шейх-уль-іслама, і до Гасана. Про що говорила Настя з вельможами – не знав ніхто у сералі, але муфті пішов додому з грамотою на багатющий вакуф, Алі-баша поспішив до свого палацу і одразу надіслав падишахові у подарунок десять сніжно-білих арабських коней, а ходжа Омер довго ходив із кутка в куток, покручував вуса і, забувши звичну поважність, мугикав легковажну пісеньку франкських матросів.

Ранок минув у щоденних звичних турботах і справах.

Опівдні набігла хмаринка і бризнула на Стамбул недовгим весняним дощем. І золотава курява над містом розтанула у синьому сяйві неба. Повітря стало вогким, свіжим і п’янким, як молоде вино. Був кінець лютого, початок весни. Пінії узялися світлою пухнатою зеленню нових паростків. Розквітало юдине дерево. Падишах милувався Босфором і задоволено посміхався, пригадуючи подарунок Алі-баші.

Біля альтанки, на гірці, вже стояла дівчина в червонім ізарі і намисті з мідних монеток на ремінці. Побачивши султана, вона розгубилася, впала навколішки і сховала обличчя в долонях. Опасистий Гасан, злякано відсапуючись, ховався за спину Алі-баші і не помічав, як розважає Гюль-Хуррем і візирів своїм переляком.

– Устань, дівчино, – наказав падишах. – Покажи мені своїх вихованців.

Дівчина підвелася і здушеним голосом покликала вовчуків. Падишах поляскав їх по шорстких зашийках і спитав, звідки вона. І дівчина, впіймавши погляд Гюль-Хуррем, заговорила, час від часу полохливо позираючи на падишаха великими димчасто-чорними очима.

Видно, багато передумала вона й пережила за ніч, тому що слова її бриніли якоюсь незвичною силою. Осман слухав, інколи уривав її короткими запитаннями і наче бачив, як виганяли з саклі бідну родину, як забирали останню козу, годувальницю напівголої дітлашні, як викочували діжку допіру витиснутої олії. Плакали, верещали діти, чіплялися за синій материн серпанок, за подертий червоний ізар, коричневі від засмаги, кучеряві, чорноокі і білозубі. А потім тижнями блукали по дорозі, схудлі, жалюгідні, простягали до подорожніх палички-рученята і ридали біля придорожніх водограїв, іноді попухлі, начеб налиті водою, а іноді прозоро-безкровні з попільно-сірими губами і потойбічним променястим поглядом, який вже не бачив ані людей, ані милостині, ані запорошеної смоковниці над головою, ані гірського кряжа на обрії…

– О негідники! – скрикнув Осман, коли дівчина за мовкла. – Хто рекомендував мені Джафара на посаду беглер-бея?

– Кизляр-ага Мустафа, світло безсмертя, – відповів Гасан, схрестивши руки на грудях. – А за спиною кизляр-аги стояла – хай подарує мені це слово володарка серця твого, тому що боляче вимовити таке жахливе слово про матір перед донькою її, – за спиною кизляр-аги стояла султана Назлі, тому що Джафар-баша ще за життя Ісмет-баші був коханцем Назлі-ханум.

– Негідну матір вибрав я тобі, моя променяста, – криво всміхнувся Осман.

– Нене Назлі здатна й на гірше, – зітхнула Гюль-Хуррем. – Це так важко, так боляче говорити… Я надто довго мовчала, але… Розкажи падишахові, вірний Гасане… Я не можу… Я сили не знайду…

Гасан помовчав, чи то збираючи думки, чи то для більшого ефекту, і раптом впав до ніг падишахових.

– Змилосердься, серце всесвіту! Я теж мовчав, не знав, як наважитися… Але минулого місяця прийшли до мене дві рабині Назлі – черкешенка Мірма і грекиня Меліта з острова Корфу. Вони благали мене врятувати їх від загибелі, тому що після шлюбу нашої господині Назлі-ханум знов почала пиячити геть усі ночі до ранку. Я хотів одіслати їх геть, але вони, ридаючи, розповіли, що Назлі-ханум двічі намагалася отруїти поперлого падишаха за те, що він тримав її у неласці і не давав змоги заробляти на бакшишах. Я гадав, що рабині брешуть з помсти, тоді вони назвали лікаря Ісаака з Халеба, якому Назлі-ханум замовляє отруту без запаху і кольору і таку чудову на смак, що людина п’є її, наче нектар, напій безсмертя. П’ять-шість років тому надіслала їх Назлі до Біюк-сарая і наказала влити цієї отрути до падишахового келеха – хай буде солодкий сон його в оселях мертвих. Але рабині були чесніші за свою господиню і вилили отруту в миску, з якої годували султанського собаку. І собака той впав біля миски, наче заснув – без стогону й мук.

Я вислухав жінок і пообіцяв їм волю, якщо вони сповіщатимуть мене про всі плани їх господині. І ось вчора прибігли вони знов до мене. Кажуть, що стара султана повернулася від Гюль-Хуррем у безмежній люті: вона послала рабиню по кизляр-агу і по лікаря Ісаака. Про що вони розмовляли, замкнувшись утрьох в опочивальні, ніхто не знає, але кизляр-ага попростував звідти до Ескі-сарая, до султани Кьозем, а Назлі-ханум не спала до ранку і кляла Гюль-Хуррем, свою незрівняну доньку – хай відверне аллах прокльони султани від її молодості і краси! – волала, що зажене її у могилу і що ніколи не опережеться мечем предків хан османської крові, що таємно і невидимо вистигає в божественному лоні її. Та й ти, наш непереможний володарю, дорого заплатиш їй за образу… Я наказав арештувати лікаря, і він ствердив на муках, що Назлі-ханум замовила йому отруту, щоб отруїти тебе, серце всесвіту, і нашу прекрасну Хуррем.

Султан не уривав євнуха і тільки переводив очі з Гасана на Алі-башу і з ходжі Омера на Гюль-Хуррем. Про дівчину з вовчуками всі забули. Вона боязко тулилася до куща мімози, смикала гроно жовтих квітів і з полохливою надією і благанням позирала на Гюль-Хуррем. А вовчаки гарчали і гризлися на доріжці, відбираючи один у одного якийсь кийок, і не почували напруженості хвилини.

– Ну, тепер я все розумію, – багатозначно зітхнув візир, – Певно, кизляр-ага вчащає до старого сералю з доручення Назлі-ханум. Мої чауші доповідають, що він буває там разів по три на тиждень і годинами розмовляє потай з султаною Кьозем, матір’ю Мохаммед-хана, єдиного з ханів османської крові, що дійшов повноліття і міг би хоч зараз оперезатися мечем предків, коли б аллах обірвав життя нашого падишаха.

Як сновида, підвівся з лави Осман.

– І ти гадаєш?.. – почав він і не договорив. Алі-баша журливо знизав плечима.

– А ти що думаєш? – звернувся султан до муфті Есаада.

– Серця і думки людські в руці аллаховій, – зітхнув той… – Але іноді потрапляють вони і до рук шайтанових… Я вважаю, що Гасан зробив усе, що мусив зробити вірний слуга, і заслуговує нагороди.

– А що ти скажеш, моя променяста? – звернувся султан до Гюль-Хуррем, і тільки тоді Настя помітила, який він блідий і як тремтять його руки.

– Я більше не можу бачити нене Назлі. Врятуй мене і нашу майбутню дитину від загибелі. Я боюся її, – простягла вона руки до чоловіка і заридала.

Вельможі заметушилися. Гасан забув про свій страх перед вовчуками і побіг по шербет і по лікаря, а султан пестив Настю по плечах, сам розгублений і безпомічний, як дитина.

Коли Настя заспокоїлася, султан покликав візира.

– Вчора я востаннє бачив Назлі-ханум. Розумієш? Все її майно – вілла на Босфорі, коштовні речі, башмаклики, надані їй падишахами Ахметом, Мурадом ї Мохаммедом, переходять як спадщина моїй улюбленій дружині – султані Хуррем. Накажи дефтердарові негайно накласти печатки на спадщину. А ти, мій лала, – звернувся він до ходжі Омера, – сідай і пиши.

Омер-ефенді сів на землю біля падишахових ніг, вийняв з-за пояса шматок пергаменту і калам, загострену паличку для писання. Падишах помовчав, потер перенісся і почав диктувати, різко карбуючи слова:

Зейд питає Амру: «Якщо слуга падишаха потай від нього бачиться з султаною османської крові, що наважується на життя султана, і про щось таємно радиться з нею; якщо він одвідує мачуху падишахову, щоб незабаром оперезати сина її мечем предків в мечеті Еюба, обірвавши життя падишаха і дружини його, султана Стамбула, – чи дозволяється пролити кров такого слуги?»

І коли фетву було написано, прибив її своєю печаткою і віддав муфті Есааду.

Муфті не перечитував. Він мовчки взяв паличку з рук сивобородого ходжі і вивів під султанською печаткою єдине слово: «Олур», тобто «можна, дозволено»; потім зняв перстень, нагрів його на вогні, що викресав йому Омер-ефенді, і ствердив фетву печаткою, де в найтоншому різьбленні у вигляді контурів храму Кааби можна було розібрати вибагливо переплутаний напис в’яззю: «Великий муфті Есаад».

Це був смертний вирок кизляр-азі Мустафі, бо ніхто з значних правовірних не може скласти голову під меч закону без листовної згоди великого муфті.

Примітки

Івар – сукня з прямокутного шматка тканини з двома перетинками на плечах.

Нене – турецьке і татарське – мама. Українське слово «ненька» походить від нього.

Дефтердар – міністр фінансів і державного майна.

Лала – пестливий зворот, коли падишах звертається до свого колишнього учителя або вихователя.