Белізар

Сидір Воробкевич

Босфор стогне, скаженіє, аж сум добирає,

Із-за хмари білолиций лячно виглядає,

Візантія горда, славна, з вежами, хрестами

Приоділась, украсилась мряков, туманами.

Там сім веж у мряці мріє, хвиля їх полоче…

Хто там долю проклинає грізно серед ночі?

Хто там у вогкій темниці тяжко так зітхає

І оковами безрадно бряжчить і збиває?

Багатир то, ще й великий, страждає в неволі,

Нарікає у кайданах на свою недолю…

Белізар старий і сивий зносить горе, муки;

У кайдани закували старі ноги, руки

І виняли йому очі на старії літа,

Щоб ніколи вже не бачив ні сонця ні світа…

Босфор грає, скаженіє, хвилі дубом стали,

Наче й вони за витязем грімко заридали,

А з тюрми озвався голос: «Чом бушуєш, море?

Не затопиш і не змиєш сором мій і горе,

Не затреш цареву ганьбу і сором великий!

За що я терплю, мій Боже, біль тяжкий і дикий?

Що за вітчину я бився у кривавім бою,

За царя і за державу проливав кров свою?

А за те що наймиліше мені відобрали:

Очі мені, як звірюки, огнем випікали.

Все їм, все їм я прощаю, бо вони не знають,

Після слів Ісуса Спаса, що самі ділають;

Лиш одно мя засмутило, що я завтра маю

Відходити на прогнання до чужого краю

І що я вже не зобачу мої дрібні діти,

Душі мої голуб’ята, серця мого цвіти…»

І заплакав на весь голос… Заніміло море,

Не здужало задушити своїм шумом горе.

Сонце сходить. Візантія в променях палає…

Темний Белізар по ринку нищечком ступає,

А рука, що раз двусічний, гострий меч тримала,

Персам, готам і болгарам страху наганяла,

Нині лиш костур старечий непевна тримає.

Він іде, а ніжний хлопець його провожав.

«Хлопче милий, хлопче любий, одну просьбу маю:

Поки піду вік кінчити у чужому краю,

Попровадь мя до родини, з нею хоч заплачу,

Бо уже її ніколи в світі не побачу.

Вчора люто цар скарав мя, вчора, любий хлопче,

Згасли вже на віки вічні мої старі очі…

Поведи мя до родини, най хоч у послідне

З ними серце поговорить, серце моє бідне…

Най їх до грудей пригорну, як тоді бувало,

Коли слава мя вінчала, а серце буяло…

Поведи мя, милий хлопче, до мої дитини,

До сердечної голубки, бідної Ірини,

Най до серця ї пригорну, як колись бувало,

Коли її ясне око в моє заглядало,

Коли її біла ручка до ран прикладала

Ліки-зілля і в недузі мене доглядала,

Коли серце потішала, змучене журбами,

І з лиця моршки зганяла любими словами».

«Тату, тату мій нещасний, я твоя Ірина!

Де ж тебе в біді лишила б рідная дитина?!»

«Іриночко-голубочко, дитино рідненька!»

І обоє пригорнулись мовчки до серденька,

Заридали жалібненько німими сльозами

І до пристані тихенько пішли манівцями…

На далекій чужиноньці зимний вітер віє,

Там Белізар світом нудить, заниває, мліє.

Лиш Ірина доглядає немічного тата,

Рідний край забув старого – се його заплата.

Темні очі, хоре тіло і досмертна туга –

Се за кров і піт і працю у своїх заслуга.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 319 – 321.